Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Тільки один раз, Тереза, зауважила:

— Під нами Гран-Чако.

Внизу було рідколісся, зелені трави.

— Ви добре знаєте географію... — іронічно" зазначив пілот.

— Яно, ми летимо в Бразілію... — мовила дівчина задумливо і знову змовкла.

Минула година, а може, й три... Набряклі хмари клубочилися. далеко внизу, ворушили синіми шапками, незрозуміло вовтузилися... Та раптом відступили назад і відкрили зелений океан. Справжній океан, який вражав уяву своєю безмежністю. Куди лише сягало око з висоти — всюди був суцільний зелений ліс. Його краї танули в білому мареві на горизонті, прозорий серпанок здіймався з його поверхні. Навіть звідси видно було, як ліс видихав вологу.

Подекуди розбурхана зелена поверхня здіймалася крутими терасами і знову падала, інколи крізь неї проглядали потрощені часом скелі.

Яна торкнулася Тересиного плеча:

— Це, мабуть, джунглі?

— Так. Не джунглі, а сельва ...

Почало боліти у вухах. Вертоліт знижувався.

Ще довго летіли на малій висоті. Ліс стелився під машиною з такою швидкістю, що скидався на грандіозний зелений водоспад, який виливався просто з-за обрію Все частіше минали скелі, ущелини, облямовані рослинністю, прямовисні кам’яні стіни.

Змовкли реактивні двигуни, крила розгорнулися у лопаті і повільно розкручувались. Тим часом машина летіла за інерцією, як кинутий камінь. Та ось гвинт над головами злився в коло, рух уповільнився, тепер можна було роздивитися навіть окремі повиті ліанами верхівки.

З хащі піднімалася тонка й загнута, як палець, скеля. Летіли просто до неї. Не долетівши, круто пішли вниз, і крони дерев враз сховали сонячне світло. Вертоліт торкнувся землі.

— Виходьте, дівчата.

— Де ми?

— Виходьте, прошу, — чемно повторив Макс.

Яна й Тереса вийшли з машини і рушили за Максом. Пілот залишився на місці.

Озиратися навкруги не було часу. Яна помітила тільки, що вони в лісі, хоч її підбори клацали по рівній пластиковій доріжці. Дерева стояли рідко, але їхні крони зливалися над головами. Трохи далі з обох боків починалися непролазні хащі, а попереду з’явилася довга плоска будівля із стінами малахітового кольору. Вікна починалися мало не від землі й майже сягали даху. Макс став на широку сходинку, двері розсунулися. Озирнувся, пропустив дівчат повз себе. Двері тихо зачинилися.

Кілька кроків просторим коридором — і нові двері так само запобігливо розчинилися перед ними. Зайшли до кімнати.

Зелене лісове світло вільно лилося в приміщення крізь двоє вікон без шибок. Вздовж однієї з стін виблискували екрани, по кімнаті розкидані стіл, стільці, низенькі канапи. На другій стіні — велике дзеркало.

Дівчата мимоволі спинилися біля нього й поправили волосся. Макс засміявся:

— От і добре. Вважайте, що ви дома.

— Де ми? Розвів руками:

— Сельва... Даруйте мені, я зараз повернуся.

Він вийшов.

— Ти вмієш правити вертольотом? — спитала Тереса.

— Хто ж цього не вміє!

— Я. Слухай: підемо уб’ємо пілота і втечемо.

Яна гірко всміхнулась:

— Люба, ну що ти товариш!.. Ти його вб’єш?

— Уб’ю.

— За що?

— Він такий самий негідник, як Макс. Це бандити, я тебе запевняю!

— Але ж ми не в романі, Тересо...

— О!.. Я вважала тебе рішучою і сильною, а себе — слабкою. Підемо. Не хочеш убивати — скрутимо так, щоб не вискнув!..

— Але ж двері тут відчиняються автоматично...

Тереса підійшла до дверей, і вони розсунулися. Дівчата вийшли в коридор. Тут було порожньо. Наблизилися до виходу, і двері так само пропустили їх надвір.

Пішли пластиковою стежкою, раз у раз озираючись. Їх ніхто не наздоганяв. Ось і галявинка, де вони виходили з машини, тільки вертольота вже не було. Тихо гойдалися вгорі віти дерев, пливло кудись синє далеке небо... Тиша навкруги стояла дивовижна.

— Повертаймося, Тересо. Нехай хоч їсти дадуть.

— Ти це справді? — очі аргентинки округлилися від гніву.

— Звичайно... Коли ми навіть надумаємо тікати, в ліс, то голодні не дуже далеко втечемо...

— Тікати в сельву... Краще залізти на оце дерево та кинутися вниз головою.

— Але я хочу їсти!

— Ти візьмеш у них їжу?

— У них!.. Їжа належить усім.

Тереса нервово смикнула плечима:

— Підемо.

Так само вільно вони повернулись до кімнати, з якої щойно вийшли. Макса ще не було. Посідали на канапі. Помовчали. Яна продекламувала:

А ти підійшла, засміялася лунко

і за собою, мов тінь, повела.

Вуста твої я торкнув поцілунком,

і ти поцілунком відповіла.

Тепер на світі нас двоє буде!..

Хіба лиш двоє? В усяку днину

навколо люди — сміються люди,

а ми між ними, і ми із ними!..

Помовчали ще трохи. Яна думала: Артем має бути десь тут. Макс причетний до викрадення. Даремно ламати голову, кому й навіщо це треба. Однаково нічого не вгадаєш. Але Артем десь тут... Треба чекати.

Минула ще година. Дівчата нудились. Тереса соромливо визнала:

— Я, здається вмираю від голоду. Давай будемо кричати? Знаєш, який ми можемо зчинити галас... О! Вони збіжаться всі до одного. Я, коли хочу, можу бути такою нестерпною, що аж самій гидко робиться!

— Гаразд! Почекаймо ще півгодини, а тоді зчинимо скандал...

Від втоми й голоду не те що скандалити — не хотілося розмовляти. Дівчата заворожено дивилися за вікна. Стовбури темними кострубатими колонами зводилися над землею. Навколо них із землі стирчали обрубки ліан — їх, певно, знищили, щоб не заважали розвиватися деревам. До скла схилялися гілки з великим м’ясистим листям, схожим на листя хатнього фікуса.

А далі стовбури стояли густіше, і там уже ніхто не чистив їх від буйних епіфітів . Далі — так здавалось Яні — проглядала малахітова стіна будівлі.

Дівчата не помітили, як засвітився один з екранів, і на ньому з’явилося обличчя людини. Очі уважно розглядали полонянок, під гострим підборіддям задоволено ворухнувся ще гостріший кадик. Посмішка втіхи торкнулася тонких вуст. Тереса напівлежала на канапі, спираючись на лікоть. Важке волосся відтягувало назад її голову. Ніжна шкіра стала надто блідою від утоми.

Яна сиділа в кріслі. Русяві кучері відкидали тінь на чоло. На опуклих вилицях тлів рум’янець.

Вона підвелась, підійшла до вікна. Людина з екрана не могла не звернути уваги на її ходу — легку й рівну, як у африканки, що звикла носити на голові високий глечик...

Через хвилину споглядач і Макс зайшли до кімнати. Дівчата зиркнули насторожено.

— Будьте знайомі. Це мій кращий друг і керівник, якого звати Фрад.

— Досі вважалося, що ваш друг і керівник — Артем Соболь, — відказала Яна, не ворухнувшись.

— Ви маєте рацію, так багато хто вважав, — Макс ледве помітно вклонився.

Тереса підвелася з канапи й пересіла на стілець.

— Ми хочемо їсти, — рішуче сказала вона. Фрад похитав головою, скоса глянув на Макса:

— Як же ти... — і до дівчат: — Пробачте, я не знав, що ви тут, а він, як завжди, забуває про все на світі... Вам слід було набрати номер, — він показав даси на стіні, точнісінько, як у будь-якому ресторані. — Нуль-один-три, скажімо...

Тереса підійшла до диска й набрала номер. Вона й у такій ситуації рухалася плавно, немов танцювала.

Фрад був значно нижчий за Макса. Худий, точніше, сухий. Голова невелика, коротко стрижена. Ніс орлиного профілю, тільки надто тонкий. Важко було визначити вік: хоч тридцять п’ять, хоч і сорок вісім...

— Я бачу, що дівчата до нашого знайомства не підготовлені. Нехай пообідають, — мовив до Макса. — Зайдемо за півгодини.

— Чекайте, — Яна нарешті ворухнулася. — Перш за все ви мені повинні сказати: де Артем Соболь?

Фрад ввічливо вклонився:

— Коли ваша ласка, після обіду...

Вони вийшли. Дзенькнув тоненький дзвіночок, у стіні відчинилась ніша, на підносі диміло кілька страв. Тереса заходилася накривати стіл, а Яна знову сіла, перемагаючи нервове тремтіння, що несподівано розлилося тілом, Артем десь тут. Страшно за нього. Він уже все знає. Тільки б на хвилинку побачитись, торкнутися його руки...

Роздратовано глянула на обід: голод минув, залишивши млосну слабість. Фрад був потрібен, бо від нього залежить зустріч з Артемом.

— Це, мабуть, наш господар, — сказала Тереса, беручись до гарячого ростбіфа. — О, як смачно!.. Хто б чекав — у сельві, в дикому заповіднику!..

— Це ти господаря вихваляєш?

— О ні, їжу. Подобається? Яна змусила себе їсти.

— Подобається...

— То що ти скажеш про господаря?

— Некрасива людина.

— О!.. Цей кадик! Цей череп, наче хто його сплющив з двох боків!

— У нього ніс сплющений з двох боків, а не череп.

— Однаково... Але щось у ньому є.

— Наприклад?

— Не знаю. Чи загальний вираз обличчя якийсь особливий, чи надто виразні очі...

— Не помітила.

— Це природно. Ти шукаєш Артема.

— А ти вскочила через мене в халепу...

— Мені здається, що нічого поганого з нами не буде. Яно, я теж шукаю Артема, але ж я його ніколи не бачила. От і помічаю всіх. Ти могла б зараз розповісти про зовнішність отого пілота?

— Звичайно, ні.

— А я б могла... О, ти звернула увагу, якою мовою він з нами розмовляв?

— Хто?

— Та оцей... Фрад.

Яна всміхнулась:

— Я вже забула.

— І я забула. Ах, якби ж не Пуебло!.. Мій бідненький братику... Сидить біля відеофона і викликає, викликає... А наші відеофони лежать на дні Ла-Плати.

Тереса пожвавішала від їжі й бездумно белькотіла.

— Якби не Артем, ти б покохала Пуебло? Він такий хороший!

— Може.

— Він такий товстенький... А очі які в нього — я б за такими очима полетіла хтозна-куди, як ти оце за Артемом!.. Ні, краще, коли коханий сам за мною літає хтозна-куди... Як він зараз переживає і хвилюється, ти уявляєш?

Яна непомітно впоралася з обідом і все більш нетерпляче поглядала на двері.

— А в цього Фрада є щось у очах. Якийсь особливий вогонь. Правда? Як гляне, як гляне... А коли....

— Це вже ти вигадала, — перебила Яна.

Вона пам’ятала погляд Артемових очей.

Розсунулися двері. На порозі стояли Фрад і Макс.

— Смачного вам! — побажав господар.

Дівчата не відповіли.

— Ворожість між нами зайва, — впевнено сказав Фрад і сів на стілець. Потім до Макса: — Що ж, ти молодець. Я тебе не затримую.

Той вклонився і вийшов.

Тереса не помилилась: і вираз обличчя, ї погляд примушували бачити в господарі неабиякий характер. Під жвавою мімікою — то брови зведуться, то розкриються лілові губи, очі то мружаться, то робляться круглішими, а в них полоще рудий вогонь — під цією мімікою обличчя лишалось кам’яним. Не спокій, не врівноваженість — непохитна впевненість у собі й у своїй силі проглядала в кожній рисі цього чоловіка.

А розмовляв він з дівчатами російською мовою, трохи забарвленою іноземним акцентом.

Розділ дев’ятий

ДІЯТИ ТРЕБА

Двері розчинились, до кабінету швидко зайшов височенний негр.

— Таві!

— Здрастуй, Рудий.

Кардашов кинувся назустріч гостеві.