Між нами Всесвіт - Полонський Радій

Негр заграбастав його у свої обійми. Він був майже на голову вищий за Івана Антоновича.

— Чого ж не попередив?

— А щоб ти більше зрадів...

— Е, слухай, Таві, ти, по-моєму, трохи виріс і почорнів.

— Брешеш, старий. Це ти від старості став менший. А почорніти я ніяк не міг, я змалку був найчорніший на світі.

Потужний бас гримів по кімнаті, а Кардашов розпливався у щасливій усмішці, наче це був не бас, а улюблена мелодія.

— Ти трохи постарів, а загалом не змінився. Скажу відверто: коли ти був до непристойності рудий, ти мені подобався більше!

— Молокосос. Ніякої поваги до віку. Сідай, розповідай.

Таві Лансана ласкаво підштовхнув Кардашова до крісла:

— Сідай перший. А тоді вже я, як молодший.

— Чи є про що говорити: на якихось дев’яносто років.

— Все ж таки на дев’яносто!..

— Твоя правда, Таві, — відразу здався Кардашов і стомлено опустився в крісло.

Лансана здивувався. Потім на його круглому обличчі підбилася тривога:

— Так? Та ти що, Рудий, і справді здумав старіти?

— Що зробиш, Таві...

— А працюєш багато?

— А як би я жив?

Лансана сів, задумливо поглянув на Кардашова.

— Ну, тоді розповідай перший. Що з Соболем?

— Ти вже чув про цю історію?

— Чув!.. Отаке скажеш. Сьогодні зранку про зникнення Соболя, Свирида і двох дівчат гомонить уся Земля.

— Я й не знав... І що кажуть розумні люди?

— А що кажеш ти?

— Поки що нічого не розумію...

— От і вони так. Нічого не розуміють. Припущень безліч, але нічого вартого уваги. От і прилетів, гадав: може, ти порадуєш.

— Ти прилетів заради Соболя?

— Рудий! Ти жахлива людина! А якого б ще дідька я покинув інститут, я тебе питаю, і пхався ракетою аж у Москву?..

Кардашов простягнув через стіл руку і поклав її на чорний кулак Лансани.

— Ти не змінився, Таві, — сказав він. — За годину чергова розмова з Буенос-Айресом. Ти знатимеш усе, що знаю я. Та, власне, я нічого не знаю...

— Наукових записів не знайшли?

— Як корова язиком злизала. Нема — і все.

— І багато треба часу, щоб усе відновити?

— Без Артема кілька місяців.

— Ну, це не трагічно...

— Без Артема, Таві!

— Пробач. Не укладається в голові. Без Артема... Хто координує розшуки?

Кардашов схвально кивнув: Таві Лансана, який славився як неперевершений організатор у науці, залишався самим собою.

— Власне, Рада і Академія прохали мене стежити за подіями, а координувати поки що нічого. Вночі я розмовляв з Бархановим. Він повідомив про зникнення Свирида, Шевченко і Альмейди. З Яною Шевченко я розмовляв, коли вона ще була в поїзді. Дуже симпатична дівчина. У Артема вірне око.

— Було в кого вчитися... — пробурчав Лавсана.

Він замислився.

— А все ж таки: що пише й говорить світова преса? — нагадав Кардашов.

— Я ж кажу: нічого певного. На ось читай.

Він дав Івану Антоновичу касету з стрічкою, той вставив її до апарата й увімкнув екран. Оглядач американської телевізії сказав:

— Люди здивовані. Люди розводять руками. Один з найвидатніших фізиків сучасності Артем Соболь (УФТІ) днями прилетів з Харкова до Буенос-Айреса і тут безслідно зник. Вчора так само несподівано й загадково зник його найближчий помічник по інституту Максим Свирид, і теж у Буенос-Айресі. Разом із Свиридом були дві дівчини — журналістка Яна Шевченко, як кажуть, наречена Соболя, і аргентинська художниця Тереса Альмейда — обидві промислові оператори.

Перше, що спадає на думку, коли міркуєш про ці дивні події, це — трагічний збіг обставин, низка нещасливих випадків. На щастя, таке припущення відпадає — і ось чому. Одночасно із зникненням учених зникли записи їх останньої роботи, що так багато обіцяла людству. Адже ви всі знаєте про блискучі експерименти на Місяці!..

Оглядач висловлював різноманітні припущення, але не пішов далі своєї першої тези: люди розводять руками.

Потім на екрані побігли рядки з найбільших світових газет. Те саме... Коментатор китайського радіо сказав: "Мені пригадується подія, що сталася п’ять років тому: загибель відомого вченого Ван Цзінь-ю. Висловлювалися дикі припущення, і треба сказати, що любителі класичних авантюрних романів зуміли засмітити мозок сотням тисяч людей. Створювались комісії, Ради врятування, спостереження, координації, скликалися солідні консиліуми. А потім останки тіла вченого знайшли в горах — він став жертвою власної необережності... Важко бути пророком у справі Соболя, ми всі сподіваємось, що він разом з Свиридом і дівчатами живий і неушкоджений, що сталося якесь велике, а може, й курйозне непорозуміння... Але нам принаймні треба залишатися реалістами й стояти на твердому ґрунті. Ніякої фантастики, якою б цікавою вона не здалася на перший погляд. Щодо наукових даних, то, може, ми зустрілися лише з неакуратністю чи необачністю наукових працівників?"

Одна індійська газета писала, що Соболь і всі інші, хто так переполошив людство, просто-напросто відлетіли у космос для свого чергового експерименту, але нікого не повідомили, щоб піднести людству сюрприз до наступних свят.

Африканське радіо висловлювало припущення, що зникнення Соболя, а через кілька днів Свирида з дівчатами — це цілком різні події і хто шукає в них якогось спільного кореня, прирікає себе на невдачу. Тут, безперечно, є елементи непорозуміння, не виключений і нещасливий випадок, на зразок того, що стався торік з Віріату Нгойї. Той за два кілометри від власного дому провалився у старовинну забуту шахту, багато діб чекав на допомогу, та так і помер не дочекавшись. Шукати, шукати й шукати! — ось що потрібно зараз. І тут перше слово належатиме Аргентин, де сталися ці прикрі непорозуміння.

"Думайте, думайте, кому це було потрібно! — закликав німецький телевізійний оглядач. — Це дуже складне питання, і чим більше людей шукатиме відповіді, тим, швидше її буде знайдено!"

Преса Комуністичних Республік, зрештою, висловлювала такі самі думки.

— Погані наші справи, Таві, — сказав Кардашов.

— Я думаю, думаю, думаю, кому це було потрібно, — сказав Лансана.

Кардашов замислився. Щось занепокоїло його в короткому огляді. Щось насторожило. Що саме — він силкувався збагнути...

— Я Артема бачив тільки один раз, — сказав Таві, — а пам’ятаю добре. Може, через те, що ти мені багато про нього розповідав.

— Може...

— У нього ясне обличчя. Воно відбиває його суть. Воля. Розум. Невтомність.

— Так...

— Він ходить по землі, як оператор біля добре відомої машини. Я закоханий у таких людей.

— Так... Таві, прогляньмо ще раз твою стрічку.

— Я бачу, ти вже починаєш докопуватися.

— Не поспішай, Таві...

Спалахнув екран. Американський оглядач сказав: "Люди здивовані. Люди розводять руками..." Потім він додав: "На щастя, це припущення відпадає, і ось чому. Одночасно із зникненням учених зникли..."

Китаєць закликав до здорового глузду й нагадував про долю Ван Цзінь-ю, а африканець наводив приклад з Віріату Нгойї. Кардашов вимкнув екран.

— Ти зрозумів, Таві?

— Поки що ні, Рудий. Що ти мені доводив?

— Нічого... Ти звернув увагу на оцю фразу американця: "зникнення вчених..." Зникнення вчених-не Артема, а... багатьох?

Дзенькнув великий відеофон. Спалахнув напис: "Вас викликає Буенос-Айрес". Лансапа двома кроками перетнув кімнату й увімкнув прилад. На екрані був Барханов. Як завжди, коректний, байдужий.

— Здрастуйте, — кивнув негру. — Хіба Івана Антоновича немає?

— Здоров, здоров, Василю, я тут, — озвався старий, наближаючись. — Кажи.

Таві і Кардашов сіли до екрана.

— Цілий день громадські організації Аргентини були на ногах. Робота продовжувалась і вночі. Жодних наслідків. Прогляньте деякі матеріали.

Екран на мить затьмарився, потім на ньому з’явився чоловік у формі корпусу ракетних сполучень із смаглявим довірливим обличчям.

— Артем Соболь летів у моїй ракеті. З Харкова до Буенос-Айреса. Я бачив його при посадці і при виході з машини. — Він говорив дуже впевнено, чіткою іспанською мовою. Кардашов увімкнув запис, щоб потім показати матеріали в Раді і в Академії. Пілот продовжував: — Ми з ним навіть розмовляли. Він сказав: "Дякую за швидкість". Я відповів: "Нема за що. Робота є робота. Приходьте за тиждень — відвезу додому". Він здивувався: "А хіба ви цілий тиждень будете в Аргентині?" Я сказав, що злітаю до Конакрі і назад, потім до Дамаска і назад і до Марселя й назад, бо я цю декаду працюю на лініях тижневої інтенсивності. Через сім днів — новий рейс на Харків, і я запрошую його, Артема Соболя, на мою ракету.

— Ви знали, що це Артем Соболь? — спитав голос з-за екрана.

— Звичайно, ні. Я тільки думав, що вже десь бачив цю людину. А коли Громадська рада почала показувати його портрет, я згадав, що бачив Соболя в пресі й по телевізії.

Потім в екран увійшла жінка в такій самій формі.

— Я приїхала на роботу через кілька хвилин після того, як сіла ракета з Харкова. Пробачте, я працюю оператором автоматики на вокзалі. Каси, інформація — оце моє господарство. І от я приїхала на роботу і вийшла з машини. Це там, на другому поверсі, де приймаються електромобілі. До мене підійшов високий світлоокий мужчина і спитав: "Ваша машина вільна?" Я сказала, що вільна.

Голос з-за екрана:

— Він був сам?

— В тому й річ, що не сам. З ним було ще троє. Між собою вони розмовляли то англійською мовою, то іспанською. Я знаю іспанську, французьку й китайську, а англійської не знаю... Я, можна сказати, чула тільки половину розмови. Говорили по-англійськи, потім один з тих каже по-нашому: "За півгодини будемо там". Тоді Соболь щось запитав по-англійськи, а цей відповідає іспанською: "У нього немає відеофона". Тоді Соболь питає по-іспанськи: "А як же він мене викликав?", а йому відповіли по-англійськи. Сіли в машину й поїхали. Машина була вишневого кольору з білою смугою вздовж кузова. Оце і все. Які вони були, оті троє?.. Один з вусиками, всі високі, широкі в плечах. Більше я нічого не запам’ятала. А Соболя запам’ятала, бо в нього обличчя іноземця — велике, красиве не по-нашому, світле волосся...

В екран увійшла група молоді. Спочатку зняли галас, потім почали по черзі. їхня компанія відзначала в парку на галявині, поблизу будинку Гомеса, закінчення середньої школи. Випили вина, потанцювали, пожартували, а потім дивилися дуже цікавий фільм по телевізору. В цей час на галявину сів вертоліт. Вони б і не звернули уваги, якби не колір машини: вона була блакитна, як небо.