В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Одягнувшись, він сполоснув відро, набрав води і спитав:
— Чи не можна трохи відпочити у тебе, хазяйко, в хаті, поки будуть коні?
— Чом не можна! Можна! — знов сказала молодиця.
Хата її була навпроти станції. Вона відчинила ворота, Шевченко ввійшов у двір, разом із нею піднявся на ґанок, зазирнув у хату, але звідти війнуло таким жаром, що Тарас Григорович не наважився ввійти і сів на призьбі, в холодку. Незабаром вийшла й хазяйка, лускаючи кавунове насіння. Вона була непогана на вроду: висока, струнка, з великими сірими очима під густими чорними бровами врозліт, з білим чистим і рум'яним обличчям.
— А якби ти мені, хазяєчко, чогось зварила? Ну, хоча б юшки з риби. У вас Урал поруч: рибу, певно, завжди маєте, — сказав Тарас Григорович.
— Нема. Ми цим не займаємось. Чим же ви займаєтесь?
— Бакчі сіємо.
— Ну, так вирви мені свіженьких огірків.
— Нема! Ми тільки кавуни сіємо.
— Ана городі що росте? Цибуля, певно, є?
— Нема! Ми цибулю в місті купуємо.
— Оце тобі маєш!.. На село з міста цибулю возити!.. Адже ж земля тут родюча. Чорнозем — як масло. Що ж ви їсте?
— Хліб печемо та квас творимо. Хліб з квасом їмо, поки бакча не вистигне, — ображено відказала молодиця.
— Бідно живете, що й казати! — зітхнув Шевченко.
На вулиці почулося форкання і тупіт коней: запрягали тарантас. Тарас Григорович поспішив туди. Поки ямщик затягав сумної, він зручніше переклав речі і зайняв своє місце поруч Долгова.
Дорога й далі йшла вздовж Уралу. Луки навколо були соковиті й пишні. Траплялися тінисті гаї і неглибокі балки, на дні дзюрчали холодні струмки, і наші подорожні кілька разів зупинялися біля них напитися. Пилюка скрипіла у них на зубах, і незабаром білосніжний кітель Долгова та біла сорочка Шевченка стали сірими, Але звар потроху спадав.
— Чи скоро станція? — нетерпляче спитав Долгов.
— А ось, барин, горбок, за горбком буде станиця Островна, а звідти до станції ще десять верст, — відгукнувся ямщик, витягаючи батіг. — Н-но, кляті! Розледащіли! — оперіщив він коней батогом.
І тарантас вихором злетів на горбок.
Шевченко мало не скрикнув від радісного здивування: в улоговині розкинулася велика станиця, потопаючи в густій зелені садів і левад. Білосніжні хати блищали на сонці сліпучою чистотою. Плакучі верби розпустили над ставком свої зелені коси, а дівчинка в віночку з живих квітів і в строкатій чепурній плахті гнала назустріч тарантасу велику круторогу корову.
Тарасу Григоровичу на мить здалося, що він на Вкраїні, що це околиці Седнева і їде він в гості до свого друга Андрія Лизогуба45 — і серце його затремтіло.
Сонце помітно хилилося до заходу. Долгов глянув на свій годинник.
— Деж нам ночувати? — спитав він ямщика.
— А це вже як кому подобається: одні ночують тут, в станиці. Інші їдуть до станції Озерної. Пани офіцери здебільше до станичного отамана заїжджають або до осавула Стасенка.
— Давайте переночуємо тут, — раптом попросив Шевченко.
— Рідний край свій згадали? — посміхнувся Долгов, — Згодний, їдемо до станичного отамана.
— А мені дозвольте влаштуватися десь простіше, — попросив Шевченко.
— Будь ласка. Тільки не проспіть. Виїдемо рано, за холодку. Долгов наказав спинити коні. Шевченко зійшов. Коли тарантас зник за рогом. Шевченко оглядівся. За невисоким плотом навколо розляглися сади та городи з сіро-зеленою капустою, високою пшеничкою та милими серцю, але ще не розквітлими соняшниками і рожами, з вишнями та черешнями, густо всипаними вже червоними ягодами. Повільно рушив він дорогою, вдихаючи гаряче повітря, яке раптом стало йому рідним і дорогим. Вдалині побачив він хату під пишною солом'яною стріхою. На призьбі сидів довговусий козак, задумливо посмоктуючи люльку, і тільки його шаровари з блакитними вили-нялими лампасами нагадували, що це уральський, а не запорозький козак.
— Здоровенькі були, козаче, — вклонився Шевченко, наближаючись.
— Здорові були й ви, чоловіче, — привітно відповів козак. — Звідкіля Бог несе?
— Зараз з Оренбурга, а ще раніше — з Києва. Чи не можна у вас переночувати?
— Чому ж! Можна! Ми добрим людям завжди раді. Один ти чи з кимось?
— З прапорщиком, та він до станичного отамана поїхав, — відповів Шевченко, сідаючи на призьбу поруч із козаком.
Зав'язалася розмова. Як належить справжньому українцеві, хазяїн коротко і непоквапливо відповідав на запитання гостя, а хазяйка визирнула з хати і враз заметушилася, готуючи вечерю. Щоб пожвавити розмову і делікатно заплатити хазяям, Шевченко ніби між іншим спитав:
— Чи єжу вас у станиці шинок?
— Шинка нема, та люди самі гонять горілку і пиво. І коли кому треба — продають.
Тарас Григорович дістав гроші і, помітивши дівчинку років десяти, що сором'язливо ховалася задверима, простягнув їй:
— Біжи, дитинко, візьми нам горілочки до вечері...
Хазяйка, почувши таке, кинулась за хату різати курчат, и потім до куми Домахи по яєчка, бо всі свої вийшли.
За вечерею Тарас Григорович підніс хазяям по чарці і по другій, а для дівчинки і п'ятирічного хлопчика знайшов у кишені по грудці цукру. На столі зеленіли малосольні огірки, стояла смажена картопля, запах ковбаси з часничком приємно лоскотав ніздрі зголоднілого мандрівника.
Від горілки хазяїн став балакучим і розповів, що дід його з сотнею козаків та всім родом перекочував сюди з України, за цариці Катерини. Уральські козаки охоче прийняли їх.
— Звичайно, тому, що тут не Січ, а станиці, наші парубки швидко поженилися — хто побрався з нашими дівчатами, а хто тутешню узяв. Відрізали нам землі — так і пішла від козацького роду наша станиця, — доказав хазяїн, приймаючи від гостя третю чарку.
Як заведено з давньої давнини, угамувавши перший голод, заспівали рідних українських пісень: хазяїн басовито підтягував гостеві, а в хазяйки виявився сильний високий голос.
По хатах у станиці згасали вогні, а Тарас Григорович усе сидів за столом із земляками і то розмовляв з ними про старовину, то знов співали пісень.
Доля Тараса Григоровича вразила хазяїв до глибини душі. Хазяйка упадала біля гостя, не знаючи, чим ще почастувати його, як прислужитись, а чоловік її довго мовчав, потім глибоко зітхнув:
— Від царів усе наше лихо, але як без них жити — люди ще не придумали.
Спати поклали поета на сіннику, на свіжому запашному сіні, і, зарившись у нього, Тарас Григорович одразу міцно заснув, а господиня ще довго поралася у хаті, смажила курчат, варила яєчка, пекла коржі на дорогу сердешному гостеві.
Хазяїн збудив Шевченка о шостій годині. На столі вже чекав ситний і смачний сніданок. Випили й решту вчорашньої горілки, і Тарас Григорович став збиратися в дальшу путь. Господиня напакувала йому в дорогу цілий клунок різного смачного їстива.
Шевченко не відмовлявся, тільки дякував. Тоді спитав, скільки він їм винний за ночівлю та оті харчі.
Козак зніяковів, а господиня, стоячи за спиною Тараса Григоровича, одчайдушно махала йому руками, щоб він, бува, не здумав щось взяти з гостя.
— Та ви кажіть щиро: не можу я дурно прийняти від вас стільки харчів, — наполягав Шевченко.
— Та я б нічого з вас не взяв, так от треба нашому хлопчикові пошити чобітки на зиму. Раніше ми яблуками та городиною розраховувалися, а тепер Вакула, наш швець, вимагає грошей: наклали на нього податок, а грошей катма.
Шевченко подав хазяїнові срібний полтиник.
— Бог із вами, добродію! — замахав руками козак. — Та наш Вакула і за два злотих пошиє!
Але Шевченко грошей назад не взяв, і хазяї провели його до роздоріжжя і показали, де живе станичний отаман.
Долгов ще спав. Він теж засидівся до півночі за вечерею, Шевченко скористався з цього і пішов до ставка скупатися під вербами, а потім довго сидів у холодку і розмовляв з ямщиком та з станичними хлоп'ятами.
Виїхали вони тільки о дев'ятій, коли на осонні вже стало жарко, і за півтори години добралися до станції Озерної, де знов довелося довго чекати свіжих коней. Залишивши речі на станційного сторожа, Долгов із Шевченком пішли купатися, потім добре закусили харчами Тараса Григоровича, до яких Долгов додав пляшку рому з свого по-гребця і карасів засмажених на станційній кухні.
Сьогодні прапорщик і рядовий п'ятого лінійного батальйону відчували себе вільніше, і розмова пішла легко, невимушено. Долгов, син оренбурзького генерала, розпитував Шевченка про Петербург, де він ніколи не бував. Закінчивши кадетський корпус в Оренбурзі, він далі Уфи ніколи не їздив. Почувши, що Шевченко учень Брюллова, і що викупили його, розігравши у лотерею портрет поета Жуковського, написаний Брюлловим, і що був він знайомий з такими вельможами, як князь Рєпнін46, колишній саксонський віце-король, Долгов зовсім розгубився і почав вибачатися, що вчора не запросив його на станцію пообідати і відпустив до якихось станичників у Островній, а не привіз до станичного отамана.
Шевченко одразу заспокоїв його:
— Навпаки, я дуже вам вдячний, що ви мене відпустили до земляків. О третій годині прийшли нарешті коні. Довелося дати їм перепочинок і виїхати лише о п'ятій. Надвечір наші мандрівники дісталися станції Губерлі, де й заночували.
Ще в Оренбурзі чув Шевченко, що від цієї станції відкривається чудовий краєвид на Губерлінські гори, відроги Південного Уралу. Вранці гуляли вони тінистим губерлінським гаєм, берегом веселої гірської річки Губерля, й довго захоплено милувалися величною панорамою гірського кряжа на обрії, а, поснідавши рештками харчів з Островної, до яких Долгов додав пляшку вина і кусень чудового осетрового балика, опівдні поїхали далі.
Дорога спочатку кривуляла горбастою долиною, потім почала заглиблюватися в гори примхливими несподіваними поворотами, іноді ніби повертала назад, але весь час підіймалася вище й вище — до далекого перевалу. В горах дихати було легше, ніж у долині, хоч сонце й тут палило нестерпно і тільки іноді на обрії ліпилися сніжно-білі хмари.
На одному з поворотів вони побачили високий обеліск з рудого граніту, споруджений на місці якоїсь давно забутої значної події. Вони зупинилися, вийшли з тарантаса розім'яти ноги і майже поруч із пам'ятником помітили струмок, що витікав із розколини іржавої скелі. Вони напилися і спробували прочитати напис на пам'ятнику, але від напису збереглося тільки кілька літер, а замість інших стирчали де-не-де іржаві цвяхи.
