В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Благаю тільки тебе, якщо бай посилатиме на нечесне діло — не йди! Досить тебе вже вовки покалічили, та і йому досить того, що врятував ти йому табун і дочку, за яку візьме він такий багатющий калим.

Материні слова завдали Жайсакові болю. Так, Кульжан — засватана, і ніякі сили не можуть цього змінити... І, зітхнувши, відповів він Кумині:

— Не турбуйся, ала. На брудні справи він мене не підбурить, а Кульжан я рятував не для бая, а тому, що серце в неї золоте. Тільки від неї і бачимо тут добро.

Кумині не помилялася. Ісхак довго сидів уранці в батьковій юрті, де була, й мачуха. Шаукен, поставивши глухого Габдуллу стерегти їх розмову від зайвих вух, а вночі Джантемир збудив своїх тюленгутів, зібрав їх у своїй юрті, дав кожному по соїлу і по шакпару, а старшим синам — Байсали, Ундасинові та Ісхаху — по рушниці і по ятагану, і всі вони під командою Ісхака тихо вийшли із сплячого аулу, кожен ведучи за повід осідланого коня. А на світанку вони пригнали отару відбитих овець. Там було не менше шестисот голів.

Зраділий Джантемир наказав зарізати шість жирних баранів і донесхочу нагодував увесь аул бишбармаком і мантами з білого борошна, потім підніс кожному тюленгуту і чабану по повній піалі кумису і наказав рушати в путь.

У розпал зборів, коли вже вантажили на верблюдів останні жо-лимуї, до них підскакали кілька жінок і аксакалів. Вони одразу зрозуміли, хто тут бай, і всі разом кинулися до Джантемира, з криком і голосінням благаючи його віддати їм їхню худобу.

— Ми такі ж казахи, як і ти, баю, — тремтячим від ридань голосом казала висока сивоволоса жінка з гордим обличчям. — Мало того, що взимку на нас напали хівинці, пограбували нас і захопили в рабство наших чоловіків і синів, так ще й ти, свій, прийшов нас добити? Ти прирікаєш нас на голодну смерть, на загибель.

— Віддай нам нашу худобу! Ми не винні, що Аллах покарав тебе в Каракумах, — підхопив старезний аксакал з ріденькою бородою на мідному від засмаги обличчі. — Віддай, як велить закон Аллаха і пророка його! Ми не гяури, а такі ж правовірні, як ти.

— Нема такого закону, щоб свій свого грабував!

— Живцем в землю клав! — не слухаючи один одного, вигукували інші.

— От і йдіть до Аллаха зі скаргами, — хижо вищирив зуби Джантемир. — На баранах нема знака, чиї вони. Мабуть, це моя отара, яка втекла під час урагану. Нічого не знаю і знати не хочу! — пересмикнув він плечима. І, підібравши поли чапана, підійшов до коня. З несподіваною легкістю стрибнув у сідло і наказав:

— Рушай!

— А-а-а! Он ти як! — кинулися до нього приїжджі. — На баранах знака нема, та на твоїх конях твоє тавро випечене! Коли твій забитий жигіт впав з коня, наші люди коня захопили, і ми доведемо перед всіма ханами й султанами, що ти нас пограбував, як хівинський басмач.

— Як розбійник з караванних шляхів, а не бай, якого звикли шанувати!

— Віддай нам нашу отару, і ми нікому не станемо скаржитися! — кинулася знов до Джантемира стара жінка з гордим обличчям.

— І Аллах віддасть тобі вдесятеро! — підхопили, ридаючи, інші жінки.

— Рушай!!! — шалено гримнув Джантемир. — А ви, — обернувся він до своїх тюленгутів, — женіть їх у три шиї!

Скоряючись наказу погоничів, верблюди гордовито пішли, презирливо жуючи губами і з височини свого зросту позираючи на метушливих людей.

Жигіти нерішуче пєрезирнулися: не годиться їм, безвусим і молодим, гнати сивобородих дідів, а тим більше білоголових поважних жінок.

Щоб покласти кінець цій сцені, Джантемир підострожив коня і навмисно проскакав наперед, обганяючи верблюдів, а знедолені, пограбовані бідаки погрожували йому вслід кулаками і кляли його на всі голоси.

— Прокляття на тебе! І на тебе, і на весь рід твій до сьомого коліна! — з моторошного силою в голосі вигукнула стара жінка і так і застигла в своєму розпачі з високо піднесеною рукою, і з її палаючих ненавистю очей покотилися рясні сльози.

Ішли повз них верблюди, мчали вершники, протупотів, здіймаючи темну хмару куряви, табун. Рушила отара брудно-сірих, чорних і бронзово-брунатних овець, серед яких височіли чабани на конях з довгими біблійними посохами-гирлигами.

Скакав серед чабанів і Жайсак. Він чув усе, йому було соромно й боляче дивитися на пограбованих і знедолених старих людей, дійсно рокованих на загибель. Гостра ненависть до Джантемира кипіла в грудях, але повернути пограбованим худобу він не наважувався.

Раптом до нього під'їхав Тайжан.

— Скачи, друже, наперед, а я хоч не все, а сотні з три віддам цим нещасним. Наш живолуп нічого не побачить за такою курявою, а потім як-небудь відбрешемось.

— Добре! — з радісною люттю кинув Жайсак і поскакав наперед, де висіла в хвості аулу густа хмара куряви, за якою давно зникла важка постать Джантемир-бая.

Коли Жайсак від'їхав. Тайжан свиснув собак, скерував коня навперейми отарі, відділяючи невеличку отару в 250-300 баранів, і погнав їх назад, туди, де ще стояли пограбовані.

— Ось вам, аксакали і матері, частина вашої отари на розплід. Дати більше не можемо. І так наш шайтан із світу нас і зжене, якщо довідається, — сказав Тайжан, підскакавши до них впритул. — Не сумуйте, скажіть краще, як вас звуть і де ваше кочовище. Якщо не стане нам життя від нашого Джантемира, заберемо своїх баранів і прийдемо до вас в аул. Чи приймете ви нас тоді до себе?

— Аллах тебе благослови, жигіте, — відказала стара жінка з гордим обличчям. — Кочуємо ми на північ від Балхаша. Приймемо. Приймемо, як рідного, першу-ліпшу дівчину за жінку дамо, юрту поставимо, — зі сльозами в голосі додала вона. — Скажи й ти, як звуть тебе, жигіте, щоб знати, за кого молитися Аллахові.

— Нас двоє: Жайсак і Тайжан! — відказав Тайжан і, повертаючи коня, помчав навздогін аулові, який вже зникав у сірій хмарі куряви.

IX. РЯДОВИЙ ТРЕТЬОЇ РОТИ

Прогуркотівши по хиткому дерев'яному мосту через Урал, тарантас виповз на пагорок і в'їхав в Орську фортецю.

Біля мосту ще одна партія колодників зі спотвореними тавром обличчями лагодила дорогу, — певно, до приїзду начальства, а на просторому майдані марширували солдати.

Казарми, штаб з канцелярією, в'язниця, де тримали оцих колодників у важких гримучих кайданах, стоси дров, стайні, цейхгаузи, замкнені важкими, з тарілку завбільшки замками, оточували майдан, і тільки кам'яна церква з сліпучо-білими мурами у протилежному кінці майдану трохи відживляла похмуро-нудний вигляд фортецій-ного плацу і всього Орська, цілком позбавленого рослинності.

Всі казенні споруди були під бляхою рудувато-брунатного кольору, а за ними розсипалося з півсотні рублених хат уральських козаків. І все це разом здавалося крихітним сумним островом у безмежному морі пожухлого степу.

Похмурий і пригнічений зійшов з тарантаса Долгов. Не про таке місце першої служби мріяв він, одержуючи призначення! Скорботно мовчазний був і Шевченко... Отут, може, й судилося догоріти його страдницькому життю.

"Могила. Це моя могила", — гнітила його невідступна думка, і він мовчав і нерухомо стояв біля тарантаса, поклавши речі біля ніг.

Долгов дав ямщикові карбованця на горілку, наказав солдатові, що вибіг назустріч, взяти його речі і пішов у штаб. Тарантас повільно від'їхав од ґанку, а Шевченко все стояв на тому ж місці, скутий безмежною тугою.

Раптом на ґанок знов вибіг той самий солдат і гукнув Тараса Григоровича:

— Гей ти, Шевченко! Іди до командира! Кличуть! Шевченко мовчки взяв речі і неквапно зійшов східцями на ґанок.

— Стій! Куди! Полож барахлішко! Хіба до начальства так можна?! — чи то обурено, чи то глузливо вигукнув солдат. — І звідкіля ти такий узявся?!

Шевченко поклав речі в куток і пройшов до кабінету. Ротний командир капітан Глоба47 сидів біля столу, переглядаючи папери з пакета, привезеного Долговим, і Шевченко пізнав блакитнуватий папір з великим штампом Третього відділу.

— Шевченко? — звів на нього очі капітан.

— Так точно! — виструнчився поет,

— Обмундирування одержав?

— Так точно!

— Чому ж у цивільному? Негайно переодягтися і всі речі нефор-меного зразка здати до цейхгаузу на збереження. І пам'ятай: ніяких цивільних костюмчиків тут не може бути. Розумієш?

— Так точно!

— Сидорчук! Відведи його до писаря Лаврентьева48. Хай напише наказ зарахувати його на харчове та інше постачання та хай складе на нього належний формуляр.

Він віддав Сидорчукові всі папери з пакета і знов звернувся до Долгова, відразу забувши про існування засланця:

— Отже, ви до нас? В батальйон? Чудово! Нудота тут пекельна. Кожній новій людині радієш, як найвищій милості. Вірте мені: нема з ким слова сказати по щирості. Завтра вранці вас прийме генерал і призначить в одну з рот, а поки що — милості прошу до мене повечеряти й переночувати. Трактирів та готелів тут нема. Перехилимо по маленькій.

— Спасибі, — вклонився Долгов. — Враження від фортеці дійсно сумовите, та з добрими людьми скрізь може бути хороше.

— Воно наче й так, але і хороших людей в аптеці за рецептами не виготовляють.

— Я не такий песиміст, як ви, — роблено всміхнувся Долгов, намагаючись бути люб'язним. — Я гадаю, що й серед солдатів знайдуться інтересні люди.

— Та Бог із вами! Які можуть бути розмови з оцими свинями? їх треба тримати он як! — стиснув Глоба волохатий кулак. — Адже ж до нас звичайний рекрут не потрапляє. З полків шлють штрафних, для покарання, а з набору — переважно забритих за бунт і бешкет. П'яниці, ворюги й хами найчистішого гатунку!

— Шкода! А ось цей Шевченко — надзвичайно цікава фігура. Художник. Закінчив у Петербурзі імператорську Академію художеств, був професором Київського університету святого Володимира. До того ж, відомий малоросійський сочинитель. Був прийнятий у вищому світі, вихована й тактовна людина, — навмисно підкреслив Долгов.

— А потрапив однаково до штрафного лінійного батальйону, куди потрапляють самі лише непригорені мерзотники, — голосно зареготав Глоба. — Повірте мені, любий прапорщику, всі вони одним миром мазані: і злодії та бунтівники, і різні там вольтер'янці та автори пашк-вільних віршиків. Але ми з них швидко дурість вибиваємо. Діло їх, батечку, просте: ать-два — і все! Солдатові думати не положено.

"Суворов не так дивився на солдата", — майнуло в голові Долгова, але він промовчав.

— Сидорчук! Віднеси речі пана прапорщика до мене на квартиру!

— знов гукнув Глоба.