Байки - Леонід Іванович Глібов

І звеселила свій куточок.

Де взявсь Бур’ян, насіявся кругом

І квітку бідную понівечив він дуже:

Не та краса, і пахне Бур’яном;

А Бур’яну про те й байдуже,

Ще й хвастать заходивсь,

Барвінкові хваливсь:

«А що, Барвіночку хрещатий,

Яка краса у нас цвіте!»

Барвінок так сказав на те:

«Цвісти між бур’яном - бодай би не діждати!

На ввесь садок одна, та не людна́;

Дала красу веселая весна,

Та не дала їй долі».

Прийшов Хазяїн, поглядів,-

Давно в садочку був - загаявся у полі,-

Розсердився і косу ухопив…

Черк-черк - і ввесь Бур’ян зваливсь,

А в Бур’яні й Фіалка полягла…

На безталанную Барвінок подививсь

І жалібно промовив: «Одцвіла!»

У мене Правда гостювала

І баєчку подарувала,

Щоб передав я всім,

Найбільше молодим:

Погане панібратство шкодить

І доброго ніна́що зводить.

[1891]

Раз на лужку проворний Хлопчик грався,

Побачив Тінь свою і засміявся;

«От зараз,- каже,- я її вловлю,

На шапку наступлю,

Незчується і не вгадає…»

І, як метелик, Хлопчик полетів,

А Тінь попереду, неначе утікає,

Щоб не вловив.

Женеться Хлопчик дужче, прудче,

А Тінь ще лучче,-

Ніяк не дожене,

Бо, сказано, мале - дурне.

Біг Хлопчик, біг, удовольнився,

Далеко бігти не схотів,

І верть назад - як м’ячик покотився,

Задихався, почервонів;

Неначе пташка в клітці, б’ється

Маленьке серденько його…

Коли глядить - а Тінь за ним женеться,

Мов ловить дратуна свого.

Знов Хлопчикові закортіло,-

«Ні,- каже він,- мене не доженеш!

От я вернусь, на те́бе кинусь сміло,

Тоді вже не втечеш!»

Плиг… плиг… і знов повітрилась робота.

Дуріє молода охота.

Ганяв, ганяв,-

І не піймав;

Розсердивсь він на ту дурницю

І покотився на травицю,

Оддихать трошки, переждать.

Тим часом сонечко за хмарку закотилось,

І Хлопчикові знов побігать захотілось,

І знов він став шукать,

Усюди розглядать,-

Туди-сюди головку повертає,

Де ділась Тінь - і не вгадає.

Як тая Тінь, так щастя між людьми:

І бачили, і знаєм ми -

Біжить воно за тим, хто не шукає,

А той, хто хоче, не піймає.

[1892]

Щоб Горобців шкодливих настрашити,

Вигадливий Хазяїн взяв

Солом’яного Діда приладнав

Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;

Горобчики сміються у кутку,-

Вони, пройдисвіти, дознались,

Що то химера, не злякались

І шкоду роблять у садку.

«Чи вам обридло в світі жити? -

Озвавсь Пацюк,- он Дід стоїть.

Лозиною вас хоче бить,-

Тікайте швидше, дуросвіти!»

А Горобці кричать: «Найшов дурних!

Ми бачили ще не таких:

У панському саду стояли генерали -

Та й тим на голову сідали,

А се солом’яник... Не боїмось,

Під носом пурхаєм і сміємось».

Такі Діди і між людьми бувають,

І нічогісінько не помагають;

А час би людям перестать

Солом’яного Діда пхать

І тільки горобців смішити;

Тепер не пугалом добру навчать,

Нам треба іншого бажать -

Живого слова, правди і просвіти.

[1892]

У холодочку, під вербою,

Приліг Чабан спочить;

Кийок поклав під головою,

Собака у ногах лежить,-

Не боязко, заснути можна сміло:

Отара стишилась, лінується ходить,

Бо дуже сонечко пригріло,

І хоч би що - собака не проспить.

Заснув Чабан, а лишенько не спало:

Гадюка вилізла з трави, сичить…

Комар углядів, жалко стало,

І Чабана він кинувся будить;

Гудів-гудів, аж крилечки помліли,

А той не чує - спить;

Комар присів на лоб, щоб з усієї сили

Свій гострий носик устромить.

Чабан прокинувся - аж перед ним Гадюка,

Він києм бух - і витяглась зміюка;

Пропав би був Вівчар,

Та визволив Комар.

Куди ж він з переляку дівся?

Ото ж то й що! Чабан Гадюку вбив,

А Комара, що прислужився

І впору розбудив,

Спросоння тріснув так, що аж прилип до лоба.

Така-то за добро шаноба!

Як перед більшим менший чоловік

До правди повернуть язик

Одважиться, по стародавній мові,

Що хлібець їж,

А правду ріж,

Того й гляди - утнуть, як Комарові.

Десь на шляху, біля діброви,

У хаті чепурній шинкарочка жила;

Про біле личко, чорні брови

Далеко чутка йшла.

Один купець - забув, як звати,-

Із ярмарку багато грошей віз

І до шинкарчиної хати

Він привернув і з воза зліз.

Вишнівочка-первак, хазяйка чорноброва,

Та ще к тому веселая розмова

Забавили його,

І він забув погонича свого.

Шинкарка язиком, як на цимбалах, грає,

Купець, прицмокуючи, п’є,

Погонич все на клунок поглядає,

Бо догадавсь, яке добро там є.

У хаті жарти, сміх; погонич пильно слуха

Та й думає: «Багатим всюди рай».

А біс йому в обидва вуха

Все шепче: «Утікай!

Багатирем ти станеш, будеш паном,

Розкошуватимеш весь вік…»

І розум в голові покривсь чудним туманом…

Погнав він коненят і десь у полі зник.

Одумався гуляка, вийшов з хати,

Туди-сюди - було та загуло…

Купець заметушивсь…«Рятуйте!» - став кричати,

А рятувать і нікому було.

Побіг він, плачучи, шукати вітра в полі;

Нема ні чутки, ні сліда.

Не сподівався він такої злої долі,

Не снилася йому така біда.

Літали в полі скрізь і вітра не піймали…

Рибалки шапочку