Байки - Леонід Іванович Глібов

1891

Котилося через поле

Перекотиполе -

Довідаться щастя й горя

Край Чорного моря.

Розходилися поляни,

Аж серденько в’яне:

Одні насміх піднімають,

Другі дорікають.

«Тю-тю, дурний, розігнався! -

Будяк обізвався.-

Чого тебе вража сила

Оттут розносила!»

А Півники-самохвали

І собі пристали.

Як горохом обсипають,

Сміються, гукають:

«А куди, джигуне милий,

Наш орле безкрилий,

Несе тебе дурна воля

Із нашого поля?»

Полин гіркий дорікає,

Сміху добавляє:

«Буде пити меди й вина

У вражого сина».

І Сон-трава не проспала,

Словечко сказала:

«Він з дурною головою

Не має покою».

Одна тільки не судила

Фіалочка мила,

Козаченька привітала,

В поход виряджала:

«Добудь слави, нагуляйся,

До ме́не вертайся,

Я сплету тобі віночок,

Поведу в таночок».

Мовчаливий Ковиль-свідок

Сказав напослідок:

«Ось покинь ти, пане-брате,

Стрибання прокляте!

Славні бубни за горами…

Живи ти між нами,

Бо незчуєшся, не вглянеш -

В болоті застрянеш.

А в болоті - з ким там жити?

Не зілля, не квіти.

Не червоная калина,

А погана тина».

Перекотиполе чує

І далі мандрує,

Ні на кого не вважає,

Усім одмовляє:

«Не хочу я тут сидіти,

Між вами марніти,

Не такую треба долю

Перекотиполю.

Поборюся з дужим морем,

Позмагаюсь з горем

І покочу скрізь по полю

Веселую долю».

Прикотилась сміла воля

До чужого поля:

Кругом море розляглося

І з небом злилося…

Де на світі тая сила,

Щоб змагаться сміла?

«Що ж то буде?» Страх озвався

І в лози сховався.

Не так снилось, не так ждалось,

Як на лихо склалось:

Розсердилось горде море,

Накинулось горе.

Одно хвилі-гори котить,

Об берег колотить,

Друге шкодить, зневажає

І жалю не знає.

Море кинуло в долину,

Мов тую пір’їну,

Горе вітром ізсушило,

Піском придавило.

Підманила, обманила

Надієчка мила,

Посміялась чужа доля

З Перекотиполя.

Лежить воно, гірко плаче,

Чорний ворон кряче:

«Рятуй своє, рідна доле,

Перекотиполе!»

Козаченьки молодії,

Орли золотії!

До вас байку докотила

Порадонька мила,

Щоб і ви не забували,

Як діди казали:

Не жалкуй на тую долю,

А на дурну волю!

[1893]

Десь там, не в нашій стороні,

Під височенною горою,

Серед діброви в гущині

Вечірньою добою,

Поївши добре, Лев лежав

І гордовито поглядав.

Здоровий сам, кудлата грива,

На пиці широченний ніс,-

Не тільки миша полохлива,

Злякався б навіть і сам біс.

Близенько на вербі комарики дрімали,

Тихенько нічки дожидали.

Один Комарик молодий

Розхвастався перед старими:

«Он,- каже,- як розтягся біс рудий!

Господарюв над дурними,

Бо нікому його́ провчить…

От я ні кришки не боюся,

Аж сміх бере, як подивлюся,

Що перед ним усяка твар тремтить».

На се озвавсь Комар старенький:

«Гай-гай! Раденький, що дурненький!

Дурне й базікання твоє;

Лев - сила, пан на всю діброву,

Захоче - і хвостом уб’є

Не тільки комара - корову».

Комарик молодий своє дзинчить:

«Мене не настрашить,

Нехай хоч як хвостом молотить;

Нехай він сім корів покотить,

А я от зараз полечу,

Дам йому лиха до плачу».

Комарик молодий спустився

І дратувати заходився.

Лев головою покрутив;

Комар йому на лобі сів,

Лев лапою тернув по пиці,

Бо вже були такі дурниці;

Комар круть-верть - на ніс присів,-

Лев клацнув, не вловив;

Комар ще гірше умудрився

І в усі опинився.

Схопився Лев, хвостом крутнув,

На всю діброву кашлянув,

Аж галки крику наробили,

У лозах десь вовки завили

І пугач пу́гать став.

Повитріщались з ляку сови,

І бідний зайчик драла дав

Аж на кінець діброви,-

А в’їдливий Комар своє робив.

Лев і стрибав, і по траві качався,

І у кущі ховався,

Із сили вибивсь, аж упрів,

Не знав, що діяти з собою…

Комар сховався, Лев упав

І довго, лежачи, стогнав,

Неначе воював з великою бідою.

А на вербі сміються угорі

Ледачі Комарі.

«Ну, молодець! - гукнув Комар старенький,-

Утяв, дарма що молоденький!»

Химерна баєчка пригодна і для нас:

Чого, подумаєш, на світі не буває!

Маленьке лихо в інший час

І зна́чним людям докучає.

Щоб хуторну хандру прогнати,

Один вигадливий Панок

Задумав до себе розумних наскликати

І світом мудрості розбуркать свій куток.

На раду він покликав Кума,

Бо між розумними то був найкращий цвіт.

Він і мовчить розумно, і розумно дума,

Бо знав людей і бачив світ.

Приїхав Кум - і почали судити:

«Оттак і так,- Пан каже,- хочу я;

Чи буде бобу решето, скажи ти?

Чи гарна вигадка моя?»

«Цікаве діло! Що й казати! -

Промовив Кум,- гаразд придумав ти;

Хоч не багатечко, а можна назбирати,

Бо дурнями, мовляв, хоч греблю нагати…

Ось нум лічить, чи прийдеться до діла?

Панько Небреха - перша голова,

Вовчок та Мирний - це ще два;

Нечуй та Свистуненко Сила…»

«Тю-тю на тебе! - крикнув Пан,-

На біса ти до гурту пхаєш Силу?

Хіба за те, що дорогий жупан?..

А от і проминув ти Сліпченка Данилу!

«Цить,- каже Кум,- я не збрешу;

Не торохти, сховай слова завзяті…

Скажу я нищечком,