В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
Дивно, що вони ще існують на світі. Щоправда, їх свої баї і без нас до того довели. А ми ж рятувати не дуже охочі... Одначе ходімо, Тарасе Григоровичу, до мене в кабінет. Покуримо і поговоримо про ваші справи.
Залишившись з Шевченком віч-на-віч, Герн попросив поета прочитати йому ті вірші, за які його засудили. Тарас Григорович не відмовлявся.
Прослухавши їх, Карл Іванович довго мовчав, задумливо посмоктуючи цигарку і раз у раз струшуючи попіл у попільницю.
— Так, — нарешті сказав він. — Тепер мені все ясно: ці ваші вірші закликають не просто до селянського повстання, а... до штурму Кастилії. В жандармів нюх добрий. Вони одразу відчули, звідки вітер дме, і, щоб певніше вас покарати, підсунули цареві саме ті рядки, де ви кажете про нього й про царицю. А він злопам'ятний і мстивий. Хочу сказати вам одверто, як друг, і наперед прошу вибачити мою одвертість. У вашому "Сні" є одне речення, що звучить, як на мене... негарно: ви глузуєте з імператриці, тому що вона хвора. А ця підстаркувата жінка, до речі, й не втручається в державні справи.
Шевченко з прихованою іронією глянув на Герна
— Я — мужик і кріпак, — сказав він. — Мене ніхто не вчив, як ставитися до хворих імператриць. Але, на жаль, я надто добре знаю, як ставляться у нас з благословення царів, цариць і царят до підстаркуватих хворих кріпачок, які теж не займаються політикою. Написав так, як думає народ, хоча... З більш вузького погляду, так, по-людськи, ви, може, й маєте рацію.
— Я сказав вам це тому, що полюбив вас, — знічено відповів Герн і міцно стиснув руку поетові. — Дай Боже, щоб там, в Петербурзі, швидше забули ці рядки.
Провівши Тараса Григоровича до хвіртки, Герн повернувся в дім і задумливо попростував у спальню. Софія Іванівна була вже в ліжку і читала "Кобзар".
— Пішов? — спитала вона, відриваючись од книжки. Знаєш, я не все як слід розумію по-малоросійському, але мені подобається. Написано свіжо, просто і зворушливо. Ти довідався, в чому його обвинувачують?
Довідався. Погана його справа. Боюся, що ані государ, ані государиня, ані навіть наслідник не простять йому кількох рядків з його поеми. Його не просто віддали в солдати, але й заборонили йому писати й малювати. Крім того, в справі Шевченка є наказ надіслати бідолаху в одну з найдальших фортець, так що навіть повернути його до Оренбурга не скоро вдасться. Записано його в Орську, де батальйоном командує майор Мєшков44, людина надзвичайно обмежена і дубувата: солдафон з унтер-офіцерів. Боюся, що замучить він бідолаху прусською муштрою. Ми вже розмовляли про нього з генералом Федяєвим і вдвох написали Мєшкову листа. Просимо звернути на нього особливу увагу і допомогти йому, в чому можна.
Ночував Шевченко то у Лазаревського з Левицьким, то в слобідці у Герна. У Гернів проводив він і вечори. Софія Іванівна познайомила його з своїми земляками-поляками, які оточили Шевченка найтеплішою увагою.
У Лазаревського Шевченко написав кілька листів на батьківщину, а також петербурзьким друзям. Українців просив не забувати його і порадувати хоч одним теплим і словом на чужині, а петербурзьких друзів — клопотатися хоча б про пом'якшення його долі, якщо про звільнення поки що не може бути мови. Писати просив в Оренбург Лазаревському, який обіцяв негайно переслати йому листи в Орськ тій особі, яку йому назве Шевченко.
Вдень Тарас Григорович читав або спускався до Уралу і довго лежав у прибережних кущах, бездумно дивлячись на ріку, і так до вечірньої прохолоди. Він засмаг і відпочив від пережитого. В очах його вже не було того тужливого виразу, який так вразив його, коли він побачив себе в дзеркальці у цирульника.
День напередодні виїзду Тарас Григорович провів у Лазаревського з Левицьким. Лазаревський був страшенно засмучений і в останню мить розридався, а Левицький закурив і від хвилювання взасос затягувався цигаркою.
Втрьох вийшли вони на вулицю. Молоді земляки провели поета в слобідку, де жив Герн, але до Гернів не зайшли і, похнюпившись, сумно попленталися додому.
Карл Іванович чекав на поета і подарував йому два томи Шілле-ра і новий шкіряний чемодан, а Софія Іванівна — пачки поштового паперу, конвертів, кілька олівців, пару білих замшевих рукавичок, теплий шарф на шию й вовняні шкарпетки.
Довго розмовляли. Нарешті Шевченко нагадав гостинному хазяїнові, що в казарму йому не можна спізнитися, і тепло попрощався з Герном. Герн просив писати і послав свого денщика Гурія донести йому речі до казарми.
VII. ДО МІСЦЯ СЛУЖБИ
В пересильній казармі було порожньо. Старенький інвалід на дерев'яній нозі покурював цигарку на порозі.
— Деж люди? — здивовано спитав Шевченко.
— Які такі люди? — в свою чергу здивувався старий.
— Ну, ті що тут були. Забриті або засланці.
— Шість днів тому до Орської з оказією відбули. А звідки ти такий узявся? Чи то на гапвахті сидів за пиятику?
— Яв місті жив, у знайомих.
— А-а!.. Котрі з панів, так вони завжди послаблєніє мають. А котрі з нас, мужиків, ті з оказією давно топають, — пробурчав старий і підвівся на своїй дерев'янці. — Тут недавно прапорщик Долгов когось шукав. Чи не тебе часом?
— Може, і мене, — обізвався Шевченко, відходячи в свій куток.
У шафці, де солдати зберігали свою амуніцію і особисті речі, обмундирування поета було ціле, але фетровий капелюх і крохмальна сорочка зникли.
— Діду! Гей, діду! Хто тут нишпорив у моїх речах? — спитав Тарас Григорович.
— Кому нишпорити, коли всі пішли? Ворюг тут справді було досить. От такий кучерявий, чорний, як циган, дійсно казав, що дав тобі на схов щось своє. Він справді шукав, а що саме — яне питав.
"Це він, Козловський. От мерзотник!" — вилаявся про себе Шевченко.
Але Козловського тут не було, і скаржитися на нього було безглуздо.
Шевченко махнув рукою і подумав, що фетровий капелюх з крохмальною сорочкою навряд чи знадобляться йому тепер, а порівняно з тим, що він вже втратив, це така дрібниця...
Звук сурми збудив його на світанку. Шевченко швидко підвівся, одягнувся, поснідав, одержав сухий пайок, спакував і добре зв'язав свої речі. Рівно о сьомій його викликали до канцелярії. Там вже сидів незнайомий молоденький офіцер.
— Шевченко? — запитливо підвів він очі від якихсь паперів.
— Так точно! — виструнчився поет.
— Здрастуйте, — сказав офіцер і подав йому руку. — Я — прапорщик Долгов. їду до Орської і беру вас із собою. Ви готові?
— Так точно! — повторив Шевченко.
Тим часом писар дістав з шафи пакет з п'ятьма сургучевими печатками. Долгов розписався в книзі і встав.
— Коні тут, за рогом, — сказав вій, ховаючи пакет у внутрішню кишеню шинелі. — Тягніть сюди свої речі. їдемо! Добре їхати тільки зранку, по холодку.
Тарантас був місткий. Два чемодани Долгова стали позаду кузова, саквояж — на передній лавочці, поруч з клунком Шевченка, а Шевченків чемодан ямщик пристосував у себе в ногах, і тарантас рушив.
За Орською брамою дорога простягалася вздовж примхливих вигинів Уралу. Прибережні луки були сірі від роси, і дорога ще не курила. Долгов скоса позирав на свого супутника, певно, вивчаючи і спостерігаючи його. Мовчав і поет, бо не знав, як триматись із своїм, мабуть, майбутнім командиром.
— Скажіть, що вам дорожче — живопис чи поезія? — раптом спитав Долгов.
Шевченко відповів не одразу.
— Не знаю. В дитинстві мене вабило тільки до малювання. Потім захопився поезією, а тепер... Зараз я наче мати, у якої двоє діток і обоє замуровані в кам'яному казематі. Вони загинуть, якщо ніхто не прийде їх порятувати, бо нема в неї сили своїми слабкими руками розвалити холодне каміння тих мурів, — доказав він і змовк, сердячись на себе за цю несподівану нестриманість.
— М-да... Та-ак... — пробурмотів Долгов і раптом обернувся до Шевченка. — Про вас тепер тільки й розмов по всьому Оренбургу. Є там один старенький капітан. Давно б йому час на демісію, а він усе в строю. Стою я цими днями з Карлом Івановичем, розмовляємо. А він підбігає до нас і каже: "Чули? Привезли до нас якогось сочинителя з жахливим вироком: йому заборонено і співати, і розмовляти. Адже ж так і жити неможливо!"
Шевченко невесело посміхнувся.
Розмова обірвалася. Долгов ніколи досі не бачив справжнього поета або художника, і з дитинства йому здавалося, що це істоти майже надприродні, щось на зразок пророків або ясновидців, і звичайні прості слова не з'являлися йому на язик, а інших слів він не знав і не міг знайти. А Шевченко знав, що більшість армійських офіцерів — п'яниці, картярі і бретери, і хоча Долгов ніби й не був схожий на цей ходячий тип армійця, Тарас Григорович намагався стушуватися і на запитання відповідав якомога лаконічніше.
Через кожні двадцять — двадцять п'ять верст вони міняли на станціях коні. Чудернацькими здавалися Шевченкові ці станції з будинками, оточеними стайнями й сінниками, і зустрічні козацькі станиці. Навіть у посуху на їх вулицях стояла ледве підсохла багнюка, яку по кілька разів на день місила і зрошувала станична худоба. Хати тісно тулилися одна до одної, і ніде не було ані садка, ані палісадника, ані дерева, ані кущика чи то простенької грядочки квітів під вікнами.
— Хата й ворота, ворота й хата, ворота й клуня. Знов хата, — підраховував Тарас Григорович садиби, повз які вони їхали. — Та як тут люди живуть без зеленого кущика?! Без бузку або шипшини? Ані радості, ані краси... Навіть затінку немає, щоб від сонця сховатися в таку спеку.
Тарантас зупинився біля станційного будинку. Долгов пішов відмітити подорожню і спитати про коней, а Шевченко дістав виданий йому сухий пайок, відрізав собі скибку свіжого чорного хліба і почав закушувати. Сонце нестерпно палило йому спину, хоча на першій станції він скинув піджак і вбрався в білу сорочку.
Певно, вільних коней на станції не було, Долгов не повертався, і, попоївши, Шевченко пішов розшукувати колодязь напитися. Колодязь знайшов недалеко, але не було там ані відерця, ані черпака. На його щастя, на вулиці з'явилася грудаста молодиця з відрами на коромислі. Молодиця непоквапливо підійшла до колодязя, витягла води.
— Чи не можна, красуне, напитися? — спитав Тарас Григорович.
— Чого не можна?! Пий! — співучо відповіла вона й поставила відро на цямрину.
Шевченко радо припав до відра і довго пив, насолоджуючись чистою, свіжою і смачною водою, потім скинув сорочку і облив собі голову й спину, шию й руки льодовою водою.
