💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Під тихими вербами - Борис Грінченко

Під тихими вербами - Борис Грінченко

Читаємо онлайн Під тихими вербами - Борис Грінченко
се­ред де­рев. Зiнько приг­ля­давсь i нi­чо­го не ба­чив. Ко­ли враз по­чув, що зат­рi­щав тин у той бiк, де був Стру­кiв са­док. Гля­нув i по­ба­чив, що хтось пе­ре­ла­зить че­рез тин. Ве­ли­ка тем­на пос­тать на мить з'яви­ла­ся над пло­том i за­раз же шуг­ну­ла вниз, у Стру­кiв са­док.

- А хто там хо­дить? - гук­нув Зiнько, але по­чув тiльки, як хтось швид­ко за­ту­пав но­га­ми по той бiк ти­ну.


Гаїнка спи­та­ла, як вiн вер­нув­ся:


- А що, ба­чив?


- Бачив,- щось у Стру­кiв са­док плиг­ну­ло.


- А не пiз­нав?


- Де ж там! Тем­но, та й зда­ле­ка. I чо­го б те­пер хо­ди­ти? Ска­за­ти влiт­ку, дак хоч са­до­ви­на, а те­пер!..- ди­ву­вав­ся Зiнько.


- Дак, мо­же, на ко­го во­но ски­дається? - до­пи­ту­ва­ла­ся Гаїнка.


- Де ж там роз­бе­реш! Так, на­га­да­ло ме­нi чо­гось Ми­ки­ту Тон­ко­но­жен­ка, мов та­кий здо­ро­вий, як вiн… да тiльки чо­го ж йо­му тут хо­ди­ти? Хi­ба до якої Стру­кiв­ни?


- Ай справ­дi, мо­же, до Стру­кiв­ни,- ска­за­ла Гаїнка й до­да­ла: - Ну, та й не люб­лю я цього Ми­ки­ти! Як стрi­неш­ся з їм де на ву­ли­цi, то так на те­бе гля­не, що аж гид­ко.


- Не люб­лю й я йо­го,- вiд­ка­зав Зiнько,- по­га­ний па­ру­бок.


- I все як зост­рi­неться зо мною, то раз у раз сло­вом зай­ме, а я не люб­лю йо­го й го­ло­су. I очi в йо­го якiсь та­кi, як… у Ївги!..


Зiньковi зга­да­ли­ся на мить Ївжи­нi очi - як во­ни на йо­го сьогод­нi блис­ка­ли. Але за­раз же й за­був за iх, по­чав­ши роз­ка­зу­ва­ти Гаїнцi про те, що в їх бу­ло з Грицьком…


Проминуло ще кiлька день, i вже де­сят­ник хо­див i за­га­ду­вав на не­дi­лю в гро­ма­ду. Ли­ши­ло­ся на­шо­му то­ва­рист­ву тiльки три днi. Во­ни кло­по­та­лись з усеї си­ли, щоб за той час на­хи­ли­ти яко­мо­га бiльше лю­дей до своїх ду­мок.





VI. ГРОМАДА



Вже вся гро­ма­да зiб­ра­ла­ся ко­ло во­лос­тi. Де­якi си­дi­ли на ко­лод­ках по­пiд ти­ном, де­якi, си­дя­чи й сто­ячи, куп­чи­лись на во­лос­но­му рун­ду­ку, а бiльше сто­яло навк­ру­ги, гур­ту­ючись куп­ка­ми, пе­ре­хо­дя­чи ту­ди й сю­ди та жва­во роз­мов­ля­ючи. Го­во­ри­ли го­лос­но про вся­кi но­ви­ни, про на­дiї на хлiб та вро­жай та про iн­шi свої спра­ви, тiльки не за­чi­па­ли спра­ви Де­ни­со­вої, бо сам Де­нис був уже тут. Вiн кру­тив­ся по­мiж своїми людьми, ус­мi­хав­ся, та при­ми­ляв­ся до них, та ниш­ком iно­дi ка­зав ко­му щось. Зiнько вмис­не прий­шов у гро­ма­ду ду­же ра­но, бо при йо­му не так вiльно бу­ло Де­ни­со­вим при­хильни­кам зби­ва­ти лю­дей. Од­на­че ско­ро вiн по­мi­тив, що де­сят­ник раз у раз ниш­ком кли­кав цього або то­го дядька все­ре­ди­ну до во­лос­тi, де дав­но вже си­дi­ли Ко­па­ни­ця, Су­чок, Ряб­чен­ко, а час­то за­зи­рав ту­ди й Де­нис. Ви­ди­мо, що во­ни там, усi гур­том, умов­ля­ли та­ких лю­дей, яких iще не встиг­ли або не змог­ли до­сi вмо­ви­ти. Зiнько ози­рав гро­ма­ду i лi­чив, на ко­го мож­на ра­ху­ва­ти, що обс­та­нуть не за Де­ни­са, i ви­хо­ди­ло ду­же ма­ло.


- А ба­чиш, Зiньку, озвав­ся до йо­го сти­ха Ва­сю­та,- нi Пав­ла, нi Ок­се­на, нi Юхи­ма не­ма.


Справдi, кiлька чо­ло­вi­ка та­ких, що по­да­ли сло­во сто­яти вку­пi з Зiнько­вим то­ва­рист­вом, зов­сiм не прий­шло в гро­ма­ду, по­бо­яв­ши­ся вис­ту­па­ти про­ти ба­га­ти­рiв.


- Лукавi ду­шi! - про­мо­вив Зiнько.- А чо­го ж це до­сi Грицька не­ма?


- Он iде,- вiд­ка­зав Кар­по.


Грицько пi­дiй­шов i став прос­то бi­ля їх. Вiд­дав­ши по­зич­ку Де­ни­со­вi, вiн те­пер не бо­яв­ся йо­го i ла­ден був зма­га­ти­ся з їм з усiєї си­ли. Вiн по­ди­вив­ся по гро­ма­дi й про­мо­вив:


- Мало на­ших!


- Мало,- ска­зав Зiнько.- А все ж тре­ба зма­га­ти­ся.


- Глянь, Грицьку, про­мо­вив Ми­хай­ло, один з мо­лод­ших гос­по­да­рiв, що сто­яли при Зiнько­во­му бо­цi, глянь, як твiй бра­тик з Де­ни­сом!


Справдi, Па­нас був у то­му гур­тi й хо­див слiд­ком за Де­ни­сом.


- Чи ти ба, який ба­га­тир ви­няв­ся! - ска­зав дру­гий чо­ло­вiк, Сав­ка.- Ту­ди ж пхається!


- Не ди­во,- про­мо­вив Грицько.- Спо­дi­вається, що тi по­соб­лять од­ня­ти в ме­не по­ле.


- А гляньте, де Ки­ри­ло! - про­мо­вив Кар­по. Всi гля­ну­ли й по­ба­чи­ли, як Ки­ри­ло ви­хо­див з во­лос­тi.


- Кириле! - гук­нув Ва­сю­та.


Але вiн, мов не чу­ючи то­го, ди­вив­ся в дру­гий бiк, збiг шви­денько з рун­дуч­ка i зник у Де­ни­со­вiй юр­бi.


- Оце ж iз­рад­ник! - ска­зав Кар­по.


Ця зра­да бу­ла ду­же прик­ра: i Зiнько, i йо­го то­ва­ри­шi ду­же ра­ху­ва­ли на Ки­ри­ла, бо був чо­ло­вiк не дур­ний, про­ре­чис­тий та смi­ли­вий. За їм по­тяг­ло б ру­ку й ба­га­то iн­ших, а те­пер во­ни або пi­дуть слiд­ком за їм у той гурт, або мов­ча­ти­муть.


Тим ча­сом За­хар­ко, у но­вi­шiй, по­ла­та­нiй, а не дра­нiй, чи­нар­цi, ще не п'яний, тiльки тро­хи ви­пив­ши, кру­тив­ся се­ред лю­дей, скрiзь по­ка­зу­ючи свою одут­лу, з чер­во­ним но­сом пи­ку. Вiн ма­хав ру­ка­ми, мор­гав очи­ма i щось iс­ти­ха ка­зав то то­му, то то­му. Ва­сю­та ниш­ком зай­шов до нього зза­ду i прис­лу­хав­ся.


- Держiться, хлоп­цi, за Де­ни­са Пи­ли­по­ви­ча! - умов­ляв п'яни­ця.- Бо це, знаєте, ви­го­да гро­ма­дi… Ну, й по­ша­нує вас Де­нис Пи­ли­по­вич: двi вiд­рi, ска­зав, пос­тав­лю. За­раз iз сход­ки по­жа­луй­те!


I йшов да­лi, всiм, ко­му тре­ба, ка­жу­чи про "двi вiд­рi" го­рiл­ки мо­го­ри­чу.


- Старшина! Стар­ши­на! - за­го­мо­нi­ли навк­ру­ги. Роз­мо­ви стих­ли, всi гля­ну­ли на рун­дук i пос­ки­да­ли шап­ки, здо­ров­ка­ючись. Там сто­яв Ко­па­ни­ця iз зна­ком на шиї, а бi­ля нього пи­сар, дер­жа­чи в ру­ках якiсь па­пе­ри, та ста­рос­та. Гро­ма­да зов­сiм ущух­ла, до­жи­да­ючи­ся, що ска­же стар­ши­на.


- Ну, сход­ка по­чи­нається! - про­мо­вив Ко­па­ни­ця го­лос­но.- Се­ме­не Се­ме­но­ви­чу, чи­тай­те бу­ма­ги!


- "Предписание уезд­ной земс­кой уп­ра­вы от 19-го ап­ре­ля се­го го­да за N 1829. В ви­ду по­яв­ле­ния на ро­га­том ско­те эпи­зо­отии ящу­ра оза­бо­титься…" - чи­тав пи­сар щось муд­ре, а гро­ма­да слу­ха­ла.


- Розшелепали? - гук­нув Ко­па­ни­ця.- Хво­ро­ба, дак щоб бе­рег­лись!


- Яка ж хво­ро­ба, ко­ли про ящi­рок? - пи­тав­ся хтось се­ред лю­дей.


- Дак ото ж i зве­ле­но, щоб не їла ско­ти­на ящi­рок, а то бу­де та­ка хво­ро­ба, пи­зо­тiя на­зи­вається,- роз­ка­зу­вав хтось муд­рi­ший.


- Та де ж це ви­да­но, щоб ско­ти­на ящiр­ки їла? Та­ке ви­га­да­ють! - ска­зав який­сь дiд, мах­нув­ши ру­кою.


- Ат! Якi там ящiр­ки? - не згод­жу­вав­ся один дядько.- Хi­ба не чуєш? Про я щ у р а, а не про ящi­рок на­пи­са­но. Щоб дiв­ча­та й па­руб­ки не гу­ля­ли по­вес­нi в ящу­ра, а то на ско­ти­ну мо­ро­ви­ця бу­де.


- Пху, чорт батька зна що! I за дi­дiв, i за пра­дi­дiв на­ших гу­ля­ли в ящу­ра, та й не бу­ло нi­чо­го ско­ти­нi, а те­пер маєш: уже й то­го не мож­на! Що ж це за на­пасть та­ка? - сер­ди­ли­ся лю­ди.


- Не роз­суж­дай! Ко­ли пи­шуть, спольняй, i бiльше нi­чо­го! - грим­нув стар­ши­на.- Про­дольжай­те, Се­ме­не Се­ме­но­ви­чу!


- "Предписание гос­по­ди­на ста­но­во­го прис­та­ва пер­во­го ста­на от 15-го мая се­го го­да

Відгуки про книгу Під тихими вербами - Борис Грінченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: