В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Доведеться найбільший укорочувати. Ну, нічого: наша муштра швидко згонить з тебе зайве сало. Та стій тихо, непосидючий! Дай позначити, де тобі ґудзики пришивати!

Шевченко чомусь думав, що за обмундирування треба платити, і з сумом підраховуючи в думці свої кошти, спитав:

— Скільки ж з мене за все?

— Сорок карбованців, — не зморгнув унтер.

І Шевченко, не сперечаючись, відрахував йому цю суму. Двоє "забритих", яким теж принесли мундири, давлячись зо сміху, вискочили з казарми на двір і тут дали волю своєму реготу.

— Ну й дурень! — аж присідали вони, хапаючись за животи. — Бачили ви такого недоумка?! А ще з панів! Художник, кажуть! В якихось там кадеміях вчився.

— Що тут за неподобство?! Чого регочете? — раптом пролунав над ними грізний начальницький голос.

Побачивши офіцера, "забриті" виструнчилися:

— Так шо, ваш бродь, дурень у нас у пересильній з'явився. Кап-тьор йому мундир приніс, а він за нього гроші дав.

— Який такий дурень?

— Не можемо знати. Шевченком звуть.

Офіцер ввійшов до казарми. Днювальний підскочив, віддав рапорт.

— Вільно! — махнув йому офіцер рукою, потім спитав: — Хто тут Шевченко?

— Я, — виступив Тарас Григорович, який вже знов устиг убратися в свій парусиновий костюм.

— Не по формі відповідаєш! — зауважив офіцер, ще не знаючи, як реагувати на таку вільність, за яку старого солдата відправив би одразу на гауптвахту. — Як належить відповідати за уставом?

— Пробачте, я... ще не навчився... — промимрив Шевченко, але виструнчився.

— Ну, добре: ще встигнете навчитись, — мимоволі посміхнувся офіцер. — Кажіть тільки правду: які гроші і скільки дали ви зараз каптенармусові і за що?

— Солдатові, що приніс мені мундир, я заплатив сорок карбованців. Він сказав, що мундир стільки коштує.

— Він вимагав гроші?

— Оні.Я спитав ціну, а він відповів.

— А гроші взяв?

— Так, узяв.

— От мерзотник! — щиро розреготався офіцер. — Ну, нічого: гроші він вам зараз віддасть. Не турбуйтеся. А вам раджу якнайшвидше навчитися відповідати за уставом, щоб уникнути багатьох неприємностей.

Невідомо, що казав офіцер каптенармусові, але за чверть години той, увесь червоний і розлючений, влетів до казарми і кинув на койку Шевченкові зім'яті асигнації.

— На! Подавись, собако, своїми грішми! Ябеда проклятуща! Дуже потрібні мені твої сорок карбованців! Хіба я їх просив? Або вимагав?! Взяв, коли ти такий дурень, що життя не розумієш! — люто плюнув він і, не чекаючи відповіді, так само стрімко вилетів з казарми.

Перешитий мундир приніс надвечір не сам каптенармус, а батальйонний кравець.

Потім Тараса Григоровича викликали до канцелярії і видали йому "увольнительну" на цілих вісім днів, пояснивши, що весь цей час він може зовсім не з'являтися до казарми або, за власним бажанням, з'являтися на сніданок, обід і вечерю, тому що його на ці дні не позбавляли харчового довольства.

Потеплішало трохи на серці Тараса Григоровича при думці, що скрізь є добрі люди.

Не забував і Герн про поета. Він уважно перечитав всю справу Шевченка і здивувався: був там і обвинувальний акт, і протоколи допитів, і вирок. Не було тільки тих віршів, за які спіткала його така жорстока доля. Тому Карл Іванович не зовсім збагнув всю безнадійність становища поета.

Шевченко прийшов до нього в призначений день і годину. Герн одразу запросив його до їдальні, де сиділа за самоваром його дружина, і познайомив її з поетом.

Герну було за тридцять. Високий, стрункий, він здавався двадцятип'ятирічним. Обличчя з високим чолом, облямованим хвилястим каштановим волоссям, жваві розумні очі, правильний ніс і випещені шовковисті вусики — все було в ньому гармонійним і витонченим.

Дружина його, Софія Іванівна, була типова полячка: білява, з сліпучо-білим, наче фарфоровим обличчям і ніжним рум'янцем, з пустотливими ямочками і пухкенькими рожевими вустами. Великі сині очі в темних віях дивилися кокетливо й ласкаво. Вона запросила Шевченка сідати, налила йому чаю, підсунула ром і смачні домашні пиріжки з вишнями.

Почалася невимушена жвава розмова. Через кілька хвилин Шевченко відчув себе у них, як у старих добрих знайомих. Софія Іванівна розповідала йому, що в Оренбурзі є багато польських засланців, її земляків, і що живе тут молодий художник Чернишов41, з яким Шевченко, певно, зустрічався в Петербурзі, потім запросила якнайчастіше до них приходити і щиро засмутилася, коли Тарас Григорович сказав, що він мусить незабаром виїхати в Орську фортецю.

— Ох ці фортеці! — зітхнула вона. — Будують їх, будують, а спокою все немає. То хівинці зроблять наскок, то кокандці пограбують каравани і продадуть усіх полонених у рабство, а то й киргизи знов повстануть.

— Нічого не вдієш, люба, звикай бути дружиною військового. А фортець у нас вже дійсно збудовано двадцять дев'ять, якщо рахувати допіру закладений Раїмський форт та ті два на Іргизі та на Тургаї, для яких я позаторік сам вибрав місце.

— Як то "вибрав"?! А я думала, ти просто одвозив Кенесари його дружину, що була у нас заложницею, — здивовано і навіть схвильовано сказала Софія Іванівна.

Герн усміхнувся.

— Не все дозволено знати дружині російського офіцера. Трапляються й службові таємниці. — І, звернувшись до Тараса Григоровича, пояснив: — Тут нам доводиться, як акторам, виступати в різних ролях: то ми просто військові, то дипломати, а іноді доводиться бути й розвідниками або топографами. Два роки тому я дійсно їздив з посольством до ватажка повсталих киргизів. Та ви про нього вже, певно, чули? — перебив він сам себе, а коли Шевченко заперечно похитав

головою, почав розповідати: — Киргизи вже багато разів повставали проти нас, починаючи з часів Пугачова, але за останні десять років повстання Кенесари Касимова було найзначнішим і,яб сказав, найорга-нізованішим. Людина він — що й казати — неабияка. Він, певно, мріяв з'єднати всі розпорошені племена — і сибірських, і ташкентських, і хівинських, і кокандських, і тутешніх киргизів — в єдину державу. Ось чому він не тільки воював, але й писав їм закони. Наприклад, скасував родовий суд і замість нього встановив єдиний суд, впорядкував старий мусульманський податок — зеккят, який кожен султан або хан стягав на свою користь, і перетворив його в загальний державний податок, який надходить до державної скарбниці — звичайно, не російської. Отже, він намагався стати ніби збирачем казахських земель. Під егідою Англії, звичайно. Загалом це був досить вузький націоналіст і аж ніяк не свободолюбець. Типовий деспот і рабовласник...

— Ти краще розкажи, яка у нього була сестра Бопай. Справжня жінка-богатирка на зразок російської Настасії Микулични42, або німецької валькірії43, — урвала Герна Софія Іванівна.

— О так, сестра... Дійсно, це була неабияка жінка. З самого початку повстання вона брала участь у всіх битвах разом з Кенесари. Згодом її вбили... Але все ж таки, люба Зосю, я хочу розповісти Тарасу Григоровичу про своє не зовсім звичайне відрядження.

— Так, так! Прошу, — підхопив Шевченко.

— Ми, тобто наше командування, давно відчували, що Кенесари грає подвійну гру, тому генерал Обручов вирішив вивести його на чисту воду і викликав до себе. Наш супротивник був досить небезпечний, бо емір бухарський надіслав йому шістдесят рушниць, п'ятнадцять гармат і кілька сот снарядів до них.

Ми прекрасно знали і розуміли, що за спиною еміра бухарського стоять англійці, які давно вже мріють захопити наші середньоазіатські ринки. Одночасно і хан хівинський теж прислав Кенесари п'ятнадцять коней-аргамаків, два сідла, вкритих листовим золотом, і цілий караван верблюдів, вантажених порохом. Зрозуміло, всі ці подарунки були з тією ж маркою: "Made in England"*.

Тому ми теж зібрали проти нього досить значні сили, коли раптом одержуємо з Петербурга дивовижний наказ: простити Кенесари всі його попередні бунти, повернути йому сім'ю, всіх родичів і навіть його улюблену дружину Кулімжан. Для погодження всіх інших спірних питань надіслати до нього посольство або делегацію з генералом Долговим на чолі, а мені, як офіцерові генерального штабу,

* "Зроблено в Англії".

Зінаїда Тулуб. ISBN 978-966-97236-2-8. 81

супроводити його дружину і таєммним наказом вибрати два стратегічно корисних пункти: один на річці Іргизі, а другий на річці Тургаї, щоб збудувати там ще дві фортеці.

Все це я виконав, і так вдало виконав, що Кенесари ні про що не здогадався, — інакше не довелося б нам з вами пити сьогодні чай за цим столом.

Коли ми прибули до його табору, Кенесари нас цілком ізолював від своїх людей і почав зволікати переговори, але і не відпускав нас. З півтора місяці кочували ми з ним, але так нічого від нього і не дочекалися. Кенесари тим часом написав до Петербурга, що не буде співробітничати з Росією, поки ми не знищимо всіх наших фортець, збудованих на киргизькій землі. Обручов розлютився, і ми негайно заклали фортеці на Іргизі і на Тургаї, а Кенесари відкочував до Сирдар'ї, на березі якої ми цього року теж заклали Раїмський форт.

Взагалі офіціально ми ні з ким не воюємо, а крові ллється багато. Старі солдати вам чимало розкажуть про тутешні походи, штурми та облоги, — додав Герн, підсьорбуючи прохололого чаю.

Розповідь Герна вразила Шевченка. Ні в Петербурзі, ні тим більше на Україні йому не доводилось чути про цю неоголошену, ніким не визнану війну.

— Не розумію, кому потрібний цей степ? Пустеля — і все.

— Але через цей степ пролягають торговельні шляхи і до наших середньоазіатських ринків: до Бухари і Персії, до Афганістану і в майбутньому до казкової Індії. Треба зробити їх безпечними; Середня Азія — золоте дно для торгівлі. Недурно англійці так тягнуться сюди, шлють рушниці і гармати цим напівдиким володарям.

— Он воно як, — сказав Шевченко. — Ще ж мало не сто років тому поети в одах називали царицю "Богоподобною царевной Кир-гиз-Кайсацкой орды". Вони ж тоді нам присягнули, а, виявляється, йдосіз нами воюють.

— Е, батечку мій. Полічіть, скільки податків ми на них наклали: і на юрти, і на рибальство, і на сіль з озер. А хіба тут можна прожити влітку хоч день без солі в таку спеку, харчуючись не хлібом, а м'ясом та молоком? Навіть за деревину на кереге теж встановили податок. А грошей вони і в руках не тримали, бо рахують на баранів. Злидні у них жахливі.