Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

Гнат. А те­пер дай і мені доб­ро­го чо­го на­пи­тись, бо всього пе­че.

Знахар. Стри­вай, да­вай ру­ку. О, тут ще ба­га­то крові. А не чуєш, ніде теп­ленька не те­че?

Гнат. Не чую. Пев­но, ра­ни не­ве­ликі й заш­ко­руб­ли. Об­ди­ви­мось завт­ра.

Знахар. На, пий. Це зілля те­бе за­раз підтри­має і сон доб­рий дасть.

Гнат (п'є). Ну, па­не ля­ше, да­вай по­ба­ла­каєм, бо ско­ро то­бі ста­не лег­ше - я те­бе повісю.

Шмигельський. Я не со­ба­ка, щоб ме­не вішать! Хіба не­має інших кар? Посади на па­лю або шку­ру зде­ри з жи­во­го.

Гнат. Знай­омий го­лос, і ба­лач­ка чис­то за­по­розька. Хто ти?

Шмигельський. Іван Шми­гельський, при­ятель тво­го на­й­пер­шо­го дру­га й поб­ра­ти­ма.

Гнат. Са­ви??! Пізнав! О, чом же ти не Са­ва! Я б те­бе не ві­шав, а на це­пу во­див би за со­бою, а потім ви­мо­тав би жи­ли з те­бе.

Шмигельський. Мо­тай і з ме­не жи­ли. Ро­би зо мною все, що з Са­вою б ро­бив, і зас­по­кой свою ти на­болілу ду­шу. Ні ти, ні я, ні Са­ва в тім не ви­ну­ваті, що йшли ми різни­ми шля­ха­ми… А як­би Са­ви слу­хав ти, не так би скла­ло­ся, як за­раз є.

Гнат. Най­шов­ся б ин­чий Са­ва? Ба­га­то зрад­ників нас­та­ло, що за панські ла­сощі й при­на­ди свій ки­да­ють на­род і віру, до ин­чо­го лю­ду прис­та­ють та й во­ро­гу­ють там про­ти бра­тів своїх да­ле­ко гірше й більше, ніж сам во­рог!.. Ска­жи ме­ні: що Са­ва, як жи­ве? Чи прос­тим ко­за­ком, яким і був, чи па­ном став, як усі па­ни?

Шмигельський. Для вся­ко­го створіння наз­на­че­но, де й і як йо­му слід жи­ти!.. Ри­ба жи­ве у чистій воді, пти­ця в пові­трі, звір в но­рах, а чо­ловік по­ви­нен жи­ти так, як йо­му зда­ється кра­ще! Са­ва жи­ве, як Са­ва; Гнат жи­ве, як Гнат; По­то­цький, як По­тоцький.

Гнат. В роз­ко­шах один, а ти­сячі без хліба? На па­лю б вас усіх!

Шмигельський. І те­бе на па­лю тре­ба по­са­дить за те, що ти не знаєш, чо­го хо­чеш!

Гнат. Рівності!

Шмигельський. Од­на­ко­вих листів на де­реві не­ма.

Гнат. Будь собі хоч се­ми п'ядей у лобі, но­си на пле­чах ске­лі, але на ме­не й на моє ру­ки не піднімай!

Шмигельський. Од­на­че ти піднімаєш ру­ку на моє жит­тя, а хто ж тобі на це дав пра­во?

Гнат. Ти - зрад­ник! А по­ки ду­ша моя жи­ве у моїм тілі, ні­х­то не спи­нить мої ру­ки. Во­ни не пе­рес­та­нуть тих ка­ра­ти, що зра­ди­ли на­ро­дові свой­ому і од­сах­ну­ли­ся від нього за панські ла­сощі й при­на­ди.

Шмигельський. І ти зрад­ник! Зра­див ти за­ко­нам Речі По­с­по­ли­тої! Ти про­ли­ваєш кров і ви­ну­ва­тих, і не­вин­них; ми ж винні тілько в тім, що ду­ма­ли не так, як ти, а все ж та­ки слу­жи­ли краю.

Гнат. Па­нам!

Шмигельський. Тобі здається так, а нам інак­ше. За кри­в­­ди панські ти хо­чеш помс­тою пла­тить, шу­ка­ючи у тім для ран на­род­них ліків; а ми лічить хотіли тим на­род­не ли­хо, щоб гай­да­мацт­во зни­щить і да­ти спокій Україні!

Гнат. Па­нам!!

Шмигельський. Нас бог роз­су­дить там, а по­ки що су­ди ме­не, як хо­чеш, сам!

Гнат (мовчить). Жаль тво­го ро­зу­му. Я б те­бе не по­ка­рав, як­би був пе­вен в тім, що до моїх ду­мок прис­та­неш і Са­ву по­ка­рать мені по­мо­жеш!

Шмигельський. Ні, Гна­те! Як сон­це й місяць ніко­ли не зійдуться на своїй путі, так ми не зійде­мось дум­ка­ми.

Гнат. Прав­да! Нас порівня лиш до­мо­ви­на. Па­ни-брат­тя, ви­ведіть па­на Івана за кіш і там прост­рельте йо­му ло­ба. Та ви­ко­пай­те яму для Ми­ки­ти, Молочая й для па­на Іва­на; він варт то­го, щоб по­хо­вать йо­го з січо­ви­ка­ми вкупі.

Шмигельський. Спа­сибі, па­не ота­ма­не, за честь! Ще лас­ки я про­шу: зве­ли, щоб по мені стріля­ли три або чо­ти­ри - пе­вніша смерть, бо ко­ли один доб­ре не влу­чить, прий­де­ть­ся­ зно­ву до­би­ва­ти, як со­ба­ку.

1-й за­по­ро­жець. Я в ухо тобі стрельну - і зра­зу смерть.

Шмигельський. Ну, га­разд… Про­щай, Гна­те!.. Ходім, па­ни-брат­тя.

Пішли.

ЯВА IX

Ті ж, без Шми­гельсько­го.

Гнат. Ти знаєш, діду, що гро­ма­да при­су­ди­ла пре­да­ти сме­рті Са­ву. Послали двох на цеє діло; один, Кульба­ба, зра­див, дру­гий, Го­рицвіт, сам смерть прий­няв! По­рай мені: ко­го те­пер пос­ла­ти, щоб Са­ву смерті він пре­дав?

Знахар. Са­ви ніхто не візьме, ніхто не стра­тить. Тілько ти візьмеш, тілько ти стра­тиш, Гна­те! Йо­му приз­на­че­но, щоб зги­нув він від братньої ру­ки за гріх ве­ли­кий свій! Та ще візьми Крав­чи­ну - при ньому смерть до вас не до­торк­не­ться!

Гнат. Ко­ли приз­на­че­но - то й ста­неться! Візьму Мед­ве­дя і Крав­чи­ну та й за­раз же піду.

Знахар. Іще моя вам ра­да: пок­ладіть у чо­бо­ти своєї ви землі, щоб ніхто не знав ва­шої підмо­ви.

Вистріл.

Гнат. Про­пав зрад­ник! Так про­па­де і Са­ва без пут­тя, без сла­ви, так про­па­дуть всі зрад­ни­ки сво­го на­ро­ду!.. Го­туй­те­ся, то­ва­риші, підем в до­ро­гу… Ліса­ми, яра­ми я при­ве­ду вас в па­лац Са­ви і сам, своєю влас­ною ру­кою йо­го ска­раю!

Завіса.

ДІЯ П'ЯТА

Світлиця Са­ви, гар­но уб­ра­на ки­ли­ма­ми. На стінах зброя. Під стіна­ми ту­рецькі ка­на­пи; на­пе­реді стіл. Вгли­бині ко­ли­с­ка.

ЯВА І

Зося ко­ли­ше ди­ти­ну, біля неї стоїть ба­ба.

Зося. Зас­ну­ло. Ідіть, ба­бу­сю, відпо­чиньте. Ко­ли ди­тя про­ки­неться, я вас пок­ли­чу.

Баба. А ко­ли ж, сер­це, бу­де­мо хрес­ти­ти, бо вже ж по­ра: чо­ти­ри неділі ми­ну­ло, як ди­тя ро­ди­лось, а ще й досі в хрест не вве­ли.

Зося. Завт­ра, ба­бу­сю… Жде­мо па­на Шми­гельсько­го. Він бу­де ку­мом!

Баба. А який піп, пані, бу­де хрес­тить: чи наш, чи уніятський, чи ксьондз?

Зося. Отець Іван.

Баба. Оце доб­ре. Діти по­винні йти по батькові… А де ж пан Шмигельський? Йо­го вже третій день не ба­чу, а він же в нас щод­ня?

Зося. Пан Іван по­зав­чо­ра пог­нав­ся за гай­да­ма­ка­ми, що, ка­жуть, десь містеч­ко і костьол геть обібра­ли… А гос­по­ди, ко­ли б уже тих гай­да­маків не ста­ло! Ло­вить їх Са­ва, ло­вить, а во­ни єсть і єсть. Та ще пох­ва­ля­ються на Са­ву… Мені та­ки бо­яз­ко за нього, а особ­ли­во, як па­на Івана не­має до­ма.

Баба. О моя ко­ха­на пані, хто осмілиться до та­ко­го ли­ца­ря, як Са­ва, дос­ту­пи­ти? Кру­гом нас ми­лиція, і вся у па­на Са­ви під ру­кою.

Зося. Ото-бо ме­не й ля­ка, ба­бу­сю, що Са­ва ду­же сміли­вий, а че­рез те в дворі у нас, бу­ва, час­тенько зовсім не­має ко­заків. Та от хоч би й сьогод­ня - всіх розіслав.

Баба. А двірня в нас хіба ма­ла?

ЯВА II

Ті ж і Са­ва. Ба­ба, ук­ло­нив­шись, ви­хо­дить. 3ося обніма Са­ву, потім бе­ре йо­го за