💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

Читаємо онлайн Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий
убить те­бе Гнат Го­лий! Тікай­мо! Мені так хо­четься десь жить да­ле­ко від лю­дей, з то­бою щох­ви­ли­ни вкупі, а тут ти хо­диш у по­хо­ди і ки­даєш ме­не, і раз у раз я пов­на стра­ху, що вже не вер­неш­ся з по­хо­ду!

Чалий. Прий­деться утікать… (Піднімається і слу­ха.)


Зося. Чо­го ти? На­че що по­ба­чив, слу­хаєш!


Чалий. Ти нічо­го не чу­ла?


Зося. Ні.


Чалий. Мені зда­ло­ся, на­че хто під вікном ска­зав: "Доб­ри­вечір!"


Зося. Ой!


Чалий (лас­ка­во). Бог з то­бою. А мо­же ж, і справді хто ска­зав: "Добривечір".


Входить джу­ра і ста­вить свічку на стіл.


А по­ди­ви­ся, чи не­ма ко­го там на подвір'ї.


Джура вий­шов. Ча­лий бе­ре Зо­сю за стан і са­до­вить біля се­бе.


Сядь ко­ло ме­не та при­гор­нись до ме­не, моя бран­ко!


Зося (сіла і при­гор­тається). Бран­ка! Ох, як гар­но тоді бу­ло, ко­ли я те­бе що­ве­чо­ра у корчмі жда­ла, аж радісно зга­дать! Си­дю, в вікно див­лю­ся і вся трем­тю… Та тілько то не страх був, як те­пер, то бу­ла три­во­га, що сер­це на­пов­ня­ла і пруд­ко гна­ла кров, ма­лю­ючи у мріях чарівну пос­тать страш­но­го всім і слав­но­го на Ук­раїні Са­ви, ко­то­ро­го я так по­ко­ха­ла, так (дивиться на Са­ву), що батька, матір, все для нього за­бу­ва­ла і ра­да б з ним бу­ла в корчмі весь вік сидіть - отак! (Обгор­тає йо­го шию і цілує.)


Чалий. Чо­го ж ти вся трем­тиш?


Зося. Від щас­тя, ми­лий, біля твоїх гру­дей - стра­ху не­ма! Я за­раз сміли­ва та­ка, я - справжній гай­да­ма­ка і нічогісінько вже не бо­юсь: з твоїх гру­дей в мої пе­ре­ли­ла­ся смілість і од­ва­га.


Входить джу­ра.


Джура. Не вид­ко ніде ніко­го: ні біля світлиці, ні на по­д­ві­р'ї. (Вий­шов.)


Чалий. Отак, ко­ли стри­во­жиш­ся чо­го, тоді і вба­чається, і вчу­вається.


Зося. А, пус­те.


Входить ба­ба.



ЯВА VIII



Баба. Ідіть, пані, по­го­дуй­те си­на.


Зося. Пла­че?


Баба. Ні, тілько мур­чить.


Чалий. А ніхто не при­хо­див у двір?


Баба. Ні, ніко­го не бу­ло!


Чалий. По­чу­лось!.. Іди ж, го­луб­ко, та й спа­тоньки ля-гай, а я лис­ти ще на­пи­шу і сам прий­ду до те­бе.


Зося. Мо­же б, я ще прий­шла сю­да?


Чалий. Кра­ще спи! Не­хай те­бе хра­нить гос­подь!


Зося. (іде, і од две­рей). А мо­же б, ти завт­ра лис­ти на­пи­сав, бо вже не­ра­но…


Чалий. Не будь же ди­ти­ною, моя лю­ба, у ме­не діло є.


Зося. Ну, то я вже піду… (Пос­то­яв­ши.) Слу­хай, Са­во, і я з то­бою поїду завт­ра в Не­мирів, і си­на візьме­мо. Доб­ре?


Чалий. Га­разд.


Зося. Мерщій же пи­ши лис­ти, бо я од­на­ко­во не бу­ду спа­ти. (Пішла.)



ЯВА ІХ



Сава один, сіда до сто­лу.


Сава. В Не­мирів завт­ра не поїду, а на­пи­шу яс­но­вельмож­но­му лис­та, що по­вер­тать свій рід у ка­то­лицьку віру я не зго­ден, бо це б зне­ва­жи­ло ме­не пе­ред очи­ма всіх панів, яко одс­туп­ни­ка від предківської віри, за кот­ру вчо­ра ще бо­ров­ся з ни­ми! (Пи­ше, потім пе­рес­тає, піднімається і слу­ха.) Прок­ля­тий пу­гач, як засміявся по­га­но!.. (Сіда і пи­ше.) І де він взяв­ся? Учо­ра двох убив, і більш, здається, тут їх не бу­ло. (Пи­ше, по хвилі здриг­нув, підняв очі на вікно і слу­ха.) Що це? Зда­ло­ся, на­че зно­ву хто ска­зав "доб­ри­вечір"! А, ду­рі­сть! Ну, доб­ри­вечір, то й доб­ри­вечір… Коли б мерщій вер­тавсь Шми­гельський. Я цілий день сьо­год­ня жду йо­го і тим се­бе так розт­ри­во­жив, що ніяк не відже­ну тяж­ких ду­мок, все більше й більш нагнічу­ють во­ни мій мо­зок… Див­на річ… Ко­ли я жив в сте­пу, в норі, у лісі,- не знав тоді та­кої я три­во­ги… А те­пер, от як не сил­ку­юсь,- нічо­го не зроб­лю з со­бою!.. Особ­ли­во сьогод­ня. Оці наг­ра­ди мов ра­ни­ли чим гост­рим і от­руїли мою ду­шу… От чую, на­че хто шеп­че мені і за­раз, що пра­ця та, яку я у своїх дум­ках лічив ко­рис­ною на­ро­дові, бу­ла і єсть на ко­ристь лиш па­нам! І чую я, що єсть тут прав­да - страш­на, страш­на прав­да!.. За те, що гай­да­мак, своїх братів, ло­вив і смерті пре­да­вав най­кра­щих обо­ронців прав на­род­них, за те, що церк­ву бо­жую спа­лив,- пол­ков­ник я і шлях­тич!.. Шлях­тич? Рідня, ви­хо­дить, всім па­нам!.. Ох, як мені нуд­но і на серці труд­но! Здається, за­раз би вер­нув­ся до своїх у ліс, у но­ри… Зо­ся піде скрізь за мною… А там я ви­го­дую си­на свой­ого Са­ву ко­за­кам на сла­ву! І він зак­риє батькові гріхи! Ох, ні!.. За­рос­ли мої шля­хи тер­на­ми - не­має по­во­ро­ту… Не­ма! Не­ма! (Б'є ку­ла­ком об стіл, го­во­ре нерв­но, ніби хо­че заг­лу­ши­ти три­во­гу душі.) І не тре­ба! Ди­тя­чий страх на­пав на ме­не, і я се­бе мор-дую. Щоб край ути­хо­ми­рить, то тре­ба при­пи­ни­ти ди­ку во­лю га­й­­да­мацьку, по­ки не за­хо­пив цей рух увесь на­род!.. Так… Так!.. Як мо­ре зрад­ли­ве сьогод­ня на лоні своїм гой­дає ти­хо ба­й­дак і мов при­сип­ляє плив­ця, а завт­ра в мент один ска­женіє і б'є на тріски той са­мий бай­дак і то­пить у хви­лях своїх навісних не­обач­но­го плив­ця - отак і на­род: ко­ли ро­зі­рве лан­цюг по­ко­ри, подібен мо­рю навісно­му! Покірний ще сьогод­ня й ти­хий,- він в мент один страш­ну підніме бу­рю, і Пос­по­ли­ту Річ по­то­пить в крові, і все обер­не у руїну! Пріч же, сумні дум­ки, пріч! Не про­ти на­ро­да я во­юю, а про­ти гай­да­мак; на­ро­дові ж ба­жаю ми­ру і спо­кою, щоб він під па­н­ською­ ру­кою до­був ши­ро­кої освіти і прав на вільне й ко­ри­с­не жит­тя для всього краю. (Здриг­нув і прис­лу­хається.) Зно­ву хтось ска­зав "доб­ри­вечір"! (Іде до вікна і, заг­ля­нув­ши, одс­ка­кує.) Що це? Вви­жається мені! Чи й справді то Шми­­гельський?!! (Підхо­де до вікна.) Пан Шми­гельський, блі­дний, і з уха кров дзюр­чить! Па­не Іва­не! Чо­го ж ти… Щез!.. Це ма­на… Це так мені зда­ло­ся…



ЯВА Х



Чалий і джу­ра.


Чалий. Це ти в вікно заг­ля­дав?


Джура. Ні.


Чалий. І не­ма ніко­го?


Джура. Ба, приїхав за­раз ко­зак з хо­руг­ви па­на Шми­ге­ль­сь­ко­го.


Чалий. Де він? (Хут­ко, не діждав­шись од­повіді, вий­шов.)


З дру­гих две­рей ви­хо­дить Зо­ся.



ЯВА XI



Зося. Джу­ро, що там ста­лось, що пан так пруд­ко вий­шов? Мені зда­лось, що пан Шми­гельський приїхав?


Джура. Ні, пані, ко­зак з йо­го хо­руг­ви.


Зося. То, пев­но, він вер­нув­ся?


Джура. Не знаю.


Зося. Здається, йдуть! Ти не ка­жи, що я ви­хо­ди­ла, щоб пан не гнівавсь.


Джура. Слу­хаю, пані.


Зося зни­кає за двері.



ЯВА XII



Чалий і надвірний ко­зак. У ко­за­ка го­ло­ва пе­рев'яза­на.


Чалий. От че­рез що я так три­во­жусь цілий день - ду­ша не­щас­тя чу­ла! Ну, ну -

Відгуки про книгу Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: