Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

так не посміли! Пан Са­ва справді є пол­ков­ник! Пол­ков­ни­ка ж дос­тав за те, що у по­ход послідній роз­ва­лив град за­по­розький на річці Бу­гові і розігнав відтіль ва­та­гу за­по­рожців-гай­да­мак, спа­лив­ши церк­ву їх!.. Вітаємо ще раз пол­ков­ни­ка!..

Зося. Са­во! Ти церк­ву спа­лив?

Чалий. В за­палі, моя го­луб­ко, в кри­вавім бою не розібра­ли, чи то церк­ва, чи прос­то бу­ди­нок,- і спа­ли­ли!.. Це гріх ве­ли­кий на моїй душі… Я ка­юсь і жал­кую… але не вер­неш!.. Ба­га­то де­чо­го не вер­неш! Ну, що про це… За­те, як ба­чиш, те­пер пол­ков­ник я і справді! Ви­ба­чай­те, па­но­ве, що зра­зу не повірив.

Жезніцький. І не тілько пол­ков­ник, а віднині Са­ва Ча­лий бла­го­род­ний шлях­тич Речі Пос­по­ли­тої! А от і гра­мо­та від ко­ро­ля! (Кла­няється, за ним Яворський.)

Чалий (розвернувши гра­мо­ту, поцілу­вав). Спа­сибі вам, па­но­ве, за добрі вісті! Про­шу сіда­ти.

Сідають.

Тепера, Зо­сю, не бу­дуть ро­дичі те­бе цу­ра­тись.

Зося. Бай­ду­же. Шлях­тичів ба­га­то, а Са­ва один!

Жезніцький. Яс­но­вельмож­ний гетьман теж віта пол­ков­ни­ка сво­го з ко­ролівською ми­лос­тю і про­сить при­буть до нього завт­ра на обід і ра­зом з тим при­нять ще по­да­ру­нок.

(Подає ще лист і кла­няється.)

Яворський теж кла­няється.

Зося. Що там ще?

Чалий (чита). Яс­но­вельмож­ний гетьман да­рує си­нові на­шо­му сто ти­сяч зло­тих і про­сить… щоб я си­на сво­го… хрес­тив у ка­то­лицьку віру!

Зося. Для чо­го ж то?

Сава. Об цім ми по­ба­ла­каєм з то­бою опісля… Стілько, па­но­ве, ра­зом наг­рад, що я не знаю, що й ска­зать! Завт­ра приїду сам в Не­мирів і там по­дя­кую яс­но­вельмож­но­го ге­ть­ма­на за йо­го лас­ку до ме­не! Джу­ро, ме­ду!

Жезніцький. Те­пер па­ну пол­ков­ни­ку і шлях­ти­чу не ви­па­да сто­ять, як пер­ше, за хлопські інте­ре­си, по­ви­нен він оберіга­ти інте­ре­си панські.

Джура вно­сить мед.

Чалий (на­ли­ва куб­ки). Хо­лопський і панський інте­рес один: спокій і доб­ро­бит! Але кра­ще ми не бу­де­мо про це ба­­ла­кать, бо пан Жезніцький за­над­то роз­хо­диться зо мною у пог­ля­дах і вий­де су­пе­реч­ка, а у такі щас­ливії хви­ли­ни я б не хотів сва­ри­ти­ся з гос­тя­ми до­ро­ги­ми. Про­шу, па­но­ве.

Яворський (бе­ре ку­бок). Слу­хаю па­на!

Жезніцький. За здо­ров'я прек­рас­ної пані пол­ков­ни­ко­вої і її си­на.

П'ють.

Чалий (знов на­ли­ває). А пан Шми­гельський ще не вер­та­в­ся?

Жезніцький. Не­ма ще й досі, і яс­но­вельмож­ний гетьман три­во­житься.

Чалий. Я й сам в три­возі не­малій, бо маю відо­мості, що тут десь не­да­ле­ко Гнат Го­лий, і завт­ра я сам хо­чу йти шу­кать йо­го ва­та­гу… Прошу, па­но­ве!

Яворський (бе­ре ку­бок). Слу­хаю па­на!

Жезніцький (бере ку­бок). Пан Шми­гельський зазд­рить па­ну пол­ков­ни­ку, і не по­ра­яв­шись, пішов сам у по­го­ню, щоб са­мостійно лав­ри взять.

Чалий (наливає). Пан Шми­гельський - ли­цар. Ве­ли­ку має честь і сла­ву при всіх дво­рах панських і ніко­му не за­ви­дує! Па­но­ве, про­шу! (Бе­ре ку­бок.)

Яворський (бе­ре ку­бок). Слу­хаю па­на.

Жезніцький. Ну та й слух­ня­ний же пан Яворський, ко­ли при­хо­диться пить мед!

Чалий. Зосю! По­час­туй нас, риб­ко!

Зося (наливає). Про­шу ви­пить за здо­ров'я мо­го гай­да­ма­ки!

Жезніцький. Шлях­ти­ча!

Яворський (бе­ре ку­бок). Слу­хаю пані!

Жезніцький. Прек­рас­ну пані Зофію пан Яворський слу­ха, а свою пані не слу­ха!

Яворський. Ба, слу­хаю! При­ся­гаю! Ми так ко­хаємось, що жить од­но без дру­го­го не мо­жем. От я вже за­ну­див­ся за мо­єю па­нею, бо хви­ли­на без неї мені віком здається!

Жезніцький (Чалому). Бре­ше! Щод­ня б'є кан­чу­ком! Ну, па­не Яворський, їдемо до Не­ми­ро­ва.

Яворський. Слу­хаю па­на.

Жезніцький. А як же б пан не пос­лу­хав, ко­ли вже сон­це над за­ході і тре­ба засвітла доб­ра­ти­ся до зам­ку, щоб ча­сом де не зла­пав нас бестія Голий!

Чалий. При вас ма­ло не ціла хо­ругв ко­заків - і пан боїться?

Яворський. Я? Ні кра­пе­ли­ни, при­ся­гаю! Що я їм зро­бив?..

Чалий. І прав­да. А пан Жезніцький?

Жезніцький. У-у! Про­тивні мор­ди! Але і я їх не бо­юся, ко­ли во­ни си­дять у ме­не в тюрмі. (Сміється.) Про­щай­те! (Іде до две­рей.)

Яворський. Завт­ра по­ба­чи­мось!

Чалий. Як бу­дем живі!

Жезніцький. А чо­го ж нам по­ми­рать?.. Пев­но, пан пол­ков­ник ду­ма, що ми піймаємось і справді Гна­тові у ла­пи? Не піймає! У нас коні добрі…

Вийшли. Ча­лий за ни­ми.

ЯВА VI

Зося од­на, іде до две­рей.

Зося. Ба­бу­ню! А йдіть сю­ди! (Іде до ко­лис­ки, ти­хо, за­мис­лив­шись. Здригнула.) Са­ва ска­зав, що Гнат тут близько де­сь, і в ме­не но­ги зат­ремтіли… І раз у раз так страш­но ро­биться мені, ко­ли я чую ім'я Гната!.. Са­ва йо­го так лю­бить, а він на Са­ву но­жа гост­рить. Цур йо­му, не­хай він зги­не…

Входе ба­ба.

Перенесем, ба­бу­ню, ди­тя в опо­чи­вальню.

ЯВА VII

Ті ж і Ча­лий.

Чалий. Вже ви­но­си­те мо­го ко­за­ка від ме­не? Ну, про­щай, си­ну, рос­ти здо­ров!

Баба. Я са­ма, пані, од­не­су (Ви­но­сить.)

Чалий. Га? Зо­сю, чу­ла?

Зося. Що, Са­во? Що?

Чалий (запальчиво). Ма­ло їм, бач, то­го, що я роб­лю для них, во­ни ж об­ма­ню­ють ме­не, не ви­пов­ня­ють сло­ва, та й ще хо­тять ку­пить мою ди­ти­ну, хо­тять, щоб си­на я сво­го хрес­тив не в грецькую, а в ка­то­лицьку віру?.. Яка об­ра­за, яка зне­ва­га!

Зося. Хіба ж во­ни те­бе при­му­сить мо­жуть! Те­пер та шля­х­тич, рівний гетьма­ну са­мо­му, то й ко­роль зас­ту­питься за те­бе!

Чалий. Я й сам за се­бе зас­туп­люсь. Але не в то­му річ! Ти тілько по­ду­май! Чо­го хо­тять? І хо­тять, зна­ючи, що я за віру грецьку зас­ту­па­юсь. Ви­хо­дить, псом ме­не всі лічать, що я за гроші і по­честі, і віру проміняю, і ста­ну люд свій до унії при­му­шу­вать!.. По­ми­ля­ються! Гайдамаки - од­но, а віра - дру­ге! Не від гетьма­на ця дум­ка йде, а від ксьондзів!

Зося. А ко­ли так, то не тілько син твій не бу­де ка­то­ли­ком, але і я, жо­на твоя, прис­таю до грецької віри, і не посміє нас ніхто за те су­дить, бо жо­на і муж - тіло од­но, а в од­нім тілі і дух по­ви­нен буть один!

Чалий. О гор­ли­це моя! Я ро­ди­ну по­ки­нув, по ній ту­жив би я безмірно, ко­ли б кра­са душі твоєї мені бо­ро­тись з ни­ми не по­ма­га­ла вся­кий раз,- як от хоч би й те­пер! Ти - ро­ди­на моя, ти - все для ме­не!.. Ох, як жал­кую я, що тоді, ко­ли ти бран­кою бу­ла, в корчмі сиділа, не од­ру­живсь з то­бою і не по­ки­нув все, щоб ти­хе, мир­неє по­чать жит­тя там да­ле­ко-да­ле­ко - десь над Дніпром!.. Навіщо сла­ва, по­чот, маєтки? А там з то­бою був би рай!

Зося. Так що ж, тікай­мо звідціля… Я тут бо­юся усього, а особ­ли­во Гна­та Голого! Бо ті гай­да­ма­ки, що їх звелів повісить ти, ка­за­ли, що їх пос­лав