💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Юрій
7 червня 2024 13:40
Чудовий приклад якісної сучасної української книги!👍
Лис та інші детективні історії. - Мирослав Іванович Дочинець
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Класика » Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий

Читаємо онлайн Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий
Ану, то­ва­риші, ста­не­мо у щі­лині, че­рез яку більш трьох не прой­де… Муш­ке­ти за­ряд­же­ні?

1-й за­по­ро­жець. На­го­тові.



ЯВА IV



Ті ж і Ми­ки­та.


Микита. Па­ни-брат­тя!.. По­го­ня ве­ли­ка… Ча­лий Са­ва!..


Гнат. Де?


Микита. Отут вже близько, наші б'ються, щоб не пус­ти­ть сю­ди… Ох, дай во­ди!..


1-й запорожець. Вода в пе­чері.


Микита пішов у пе­че­ру.


Гнат. Да­рем­но куль з муш­кетів не пус­кать, па­лить тоді, ко­ли пальну­ти мож­на пря­мо в пи­ку, щоб ні од­на ку­ля не про­па­ла, а потім ру­бай! Перший, хто по­ба­чить Са­ву, гу­кай на ме­не: я хо­чу сам заг­ля­нуть зрад­ни­кові в вічі! Ми­ки­то! Де ж Ми­ки­та?


1-й за­по­ро­жець. В пе­чері. (Поліз у пе­че­ру.) Ми­ки­то!


Гнат. Спи­тай, де са­ме він своїх по­ки­нув.


1-й за­по­ро­жець (з пе­че­ри). Та він увесь в крові. До­хо­дить! (Ви­ла­зить з пе­че­ри.) Кров'ю зійшов, уми­ра.


Голос з де­ре­ва. У балці б'ються. А на горі вид­ко: кінні.


Гнат. О, ко­ли ще на горі і в балці б'ються, то ми їх не до­пу­с­тим сю­ди. Зостаньсь, Мед­ве­дю, ти один тут при скар­бах; ко­ли по­ля­жем ми, ти зас­нуєш но­ву ва­та­гу. Про­щай, мо­же, більше не по­ба­чи­мось. Ходім, па­но­ве, яром, а потім вис­ко­чим на го­ру. Во­ни не сподіва­ються, бо ду­ма­ють, що там уся ва­та­га, і ми їм рап­том, зне­нацька, вда­рим в спи­ну! Ну, па­но­ве, або до­ма не бу­ти, або сла­ви до­бу­ти!


Всі. Смерть усім во­ро­гам! (Вий­шли.)



ЯВА V



Медвідь на ко­ну, го­лос на де­реві.


Медвідь. Яко­ве! А що там тобі вид­ко?


Голос. Місяць вип­лив з-за де­рев і гар­но го­ру освітив… Ой-ой-ой! Ба­га­то кінних вис­ко­чи­ло з бал­ки… Всю го­ру вкри­ли - та­ко­го їх.


Медвідь. Ви­хо­дить, наші засіли в балці, а там скелі й бо­ло­то - ту­ди на ко­нях не під'їдуть.


Голос. Поз­ла­зи­ли з ко­ней. (Па­уза.) Піші відділи­лись від кінних.


Медвідь. Ой, по­мо­жи ж бо­же на­шим доб­ра­тись до го­ри. Не вид­ко на­ших ще?


Голос. Не вид­ко.


Медвідь. Ото як дов­го! А бо­же мій!


Голос. Піші ки­ну­лись бігом у бал­ку! І наші вилізли уже на го­ру.


Медвідь. Ага!


Голос. Наші щез­ли за де­ре­ва­ми.


Медвідь. Пе­ребіга­ють, прик­ри­ва­ючись… Ну, що?


Голос. Наші ки­ну­лись бігом до ко­ней. Близько вже… Блис­ну­ли шаблі. Ай, що там ро­биться!.. Коні ста­ють на ди­би… розбіга­ються…


Медвідь. То ко­лють ко­ней шаб­ля­ми в мор­ди і під бо­ки, щоб роз'ярить…


Голос. Коні вже розбіглись врозтіч, а де­які на землі ле­жать і б'ються…


Медвідь. Пе­реріза­ли во­жа­тих і по­калічи­ли, ви­хо­дить, ко­­ней, щоб реш­та во­рогів зос­та­лась піша…


Голос. Наші ки­ну­лись бігом у бал­ку… Нічо­го не вид­ко, ті­ль­ко гур­ко­тить!


Медвідь. О, те­пер піші на піших, во­ни цього не ждуть! От де пек­ло бу­де!


Певно, Яко­ве, зос­та­не­мось ми вдвох з то­бою, бо всі по­ля­жуть.


Голос. У балці аж кле­ко­тить.



ЯВА VI



Ті ж і Мо­ло­чай, ра­не­ний.


Медвідь. Мо­ло­чай! А що там, як?


Молочай. Я те­бе од­ра­зу й не пізнав… Дай во­ди на­пи­ти­сь… Уми­раю!..


Медвідь (по­дає во­ду). Да­вай пе­рев'яжу тобі я ра­ни.


Молочай. Де там їх пе­рев'язать! Весь по­кар­бо­ва­ний і у ді­рках, як ре­ше­то! По­ду­май, бра­те: тілько що виїха­ли ми за корч­му, нас­ко­чи­ла їх ціла сот­ня при гар­маті, а нас лиш три­д­цять. Од­на­че вистрілить з гар­ма­ти ми їм ні ра­зу не да­ли. Три ра­зи на ска­ку ми ко­ней по­вер­та­ли вкруть і ки­да­лись їм в бік - прорізу­ва­ли наскрізь і знов тіка­ли. Вер­ни­го­ра, я і Вовк пе­ред ве­ли, і в пер­ший же нас­кок поліг Вер­ни­го­ра під шаб­лею Івана Най­ди, то­го, що з Са­вою утік. Він, пе­в­но, стар­ший тут, бо Са­ву я не ба­чив. Так од­би­ва­ючись, доб­ра­лись ми до лісу, ко­ней по­ки­да­ли і на бо­лоті всі за­сі­ли. Во­ни вер­ну­ли­ся на го­ру, бо кіньми у бо­ло­то не полізеш. Отут своїх по­ки­нув я і лед­ве жив бо­ло­то пе­реліз, і от та­ки доб­рав­ся до ко­ша, а наші там зос­та­лись, щоб не по­ка­за­ти сю­ди шля­ху, і, пев­но, всі по­ля­жуть, бо їх зос­та­лось менш де­­сят­ка!


Медвідь. На поміч їм усі пішли і там, у балці, вже зче­пи­лись в руч­ки.


Молочай. Не по­доліють, бо їх ба­га­то… Ох, чую, що си­ла ме­не ки­да.



ЯВА VII



Ті ж і дід-зна­хар.


Знахар. Що тут ро­биться? Ли­бонь, весілля десь кри­ва­веє справ­ля­ють? Лежу в своїй норі, І щось мені не спиться, а все здається, що в лісі кле­ко­тить і бряз­ко­тить. Так я й пі­шов сю­ди.


Медвідь. Ба­та­ва страш­на йде. Ось об­дивіться лиш Мо­ло­чая.


Знахар (по­ла­пав Мо­ло­чая за ру­ки, за го­ло­ву). Ти, си­ну, за­раз пом­реш, бо кров'ю стік.


Молочай. Од­ве­ди ме­не, мій бра­те, у пе­че­ру. Про­щай! Про­щай­те, діду!


Знахар. Пок­ло­нись там на­шим всім ли­ца­рям, що по­ляг­ли за віру пра­вос­лав­ну.


Молочай (до Мед­ве­дя). Мо­же, до­ве­деться тобі, як­що жив бу­деш, по­бу­вать у Мед­ведівці. Спи­тай там про Ма­ри­ну Жит­ню, то ма­ти моя… Поклонись їй і віддай ці гроші. (Дає.) Та роз­ка­жи старій в утіху все те, що знаєш сам про ме­не; а ко­ли ма­тері не знай­деш, то на гро­мадське діло гроші по­вер­ни. Ве­ди ме­не мерщій - я смерть вже чую.


Медвідь повів йо­го в пе­че­ру.


Голос. Наші по­вер­та­ються, тільки щось ма­ло їх.


Знахар. Ко­сить кир­па­та зав­зя­тих, а во­ни зно­ву на­рос­та­ють… Ко­ли цій різні бу­де край?


Медвідь (ви­хо­дить з пе­че­ри). По­мер, ще од­но­го ве­лет­ня не ста­ло…



ЯВА VIII



Ті ж, Гнат, Шми­гельський і реш­та.


Гнат. А скілько нас зос­та­лось?


1-й за­по­ро­жець. Лиш п'ятнад­цять, батьку, та й ті каліки всі.


Гнат. До­ро­го ж ми зап­ла­ти­ли! Со­рок п'ять ляг­ло!


Гайдамаки всі п'ють во­ду. Дід роз­див­ляється, пе­рев'язує, шеп­че, дає пить зілля.


Дай і мені во­ди, мов у про­пас­ниці, увесь го­рю. (П'є.) Со­рок п'ять та­ких ли­царів… Ох! Не­ма Вер­ни­го­ри, Мо­ло­чая… Вов­ка.


Медвідь. Мо­ло­чай дійшов сю­ди і там з Ми­ки­тою ря­дом по­мер.


3-й за­по­ро­жець. Вер­ни­го­ру оцей (по­ка­зує на Шми­ге­ль­сько­го) протк­нув!


Гнат. О, цей ба­гатьох пок­лав, він Вов­кові у ме­не на очах го­ло­ву роз­ва­лив. Я ду­мав - Са­ва і, ки­нув­шись на нього, зва­лив на зем­лю, але і тут ми дов­го ще бо­ро­лись, по­ки йо­му я ро­та не затк­нув своїм ки­се­том з тю­тю­ном!


Запорожець. Це стар­ший! Чо­го ти ку­няєш?


Гнат. Дай­те йо­му во­ди. А я й не ба­чу, що тут наш лікар на­го­див­ся.


Медвідь (дає Шми­гельсько­му во­ди). На­пив­ся?


Шмигельський (на­пив­шись). Спа­сибі.


Гнат. Ну, діду, перш усього до цього прис­ту­пи, бо він вже віша го­ло­ву, а мені б хотіло­ся з ним по­ба­ла­кать, а потім повісить йо­го.


Знахар (огляда Шми­гельсько­го). Він увесь ра­на. Тілько в однім ось місці з пра­вої ру­ки найбільш юшить, а то скрізь заш­ко­руб­ло. (Шеп­че.) Ковт­ни. (Дає склян­ку.) Три ра­зи…

Відгуки про книгу Сава Чалий - Іван Карпенко-Карий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: