Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Тому не став допитуватися. Перший ступив до виходу, націлився йти в ніч, та одразу ж і спинився: кобилиця заіржала благально-клично, схоже, що потішено, й пішла на зближення з ханом. А зблизившись, довірливо торкнулася мордою в груди, потім — Заверганового виду.

Зимно зробилося від тієї ласки. Затремтів усім тілом і заходився обмацувати твар. А натрапив на примотузовану на її спині Каломелу, сахнувся злякано і укляк.

— Вогню сюди! — повелів челядникам. — Мерщій вогню!

Та челядники не поспішали здійснювати його повеління.

— Чи треба, хане? — запитали стишено. — Збіжиться люд, піде землею поголос. І без вогню ясно.

— Що? Що ясно?

— Жиііа гноя мирї'иа. Воиа, як бачіїїи, іірішогузована до кобилиці, не інакше, як втопилася, коли твар пливла через ріку.

— Ви певні, що мертва?

— А так, удостовірювалися перед тим, як будити тебе. Зроби інше, хане: поховай її, доки спить стійбище, за локонами роду нашого. Хай не глумляться бодай по смерті.

Не повірив. Торкнувся чола, рук, покликав на ймення і знову не повірив: заходився розмотузовувати жону очевидно, мав намір внести її до намету, пересвідчитися при світлі. Та недовго тратив на те час і зусилля. Одне, впевнився: надійно замотузували її, без ножа не визволити з пут, а друге, сумніву не лишалося: Каломела таки мертва.

"О Небо! — простогнав. — Це треба було статися такому. Чи я хотів, щоб саме так сталося?"

І розглядавсь, і поривався кудись, а нічого ліпшого не вигадав.

— Сідлайте комоней, — повелів. — Беріть кобилицю з утопшою, заступи, поїдемо за стійбище.

Куди вів усіх, і сам, певно, не відав. Далі від роду і тих людців у власному роді, котрі і мертвим не дають супокою, чи таки обрав місце, де поховає Каломелу за поконами предків і прагнув того місця? Піди та знай, які в нього умисли. Може, всього лиш утікав від гадки: як це сталося, що Каломела он скільки днів і ночей блукала землею утигурською і ніхто не визволив її з тих пут? Не натрапила кобилиця на людей чи не далася людям? Відала, де домівка, й подалася вслід за тими, що полишили її в утигурах, до своєї домівки? Чому ж тоді так довго добиралася? Утопила жону, долаючи таку широку і таку неспокійну часом ріку, чи уморила голодом і спрагою?

Є про що думати Заверганові і є від чого втікати. Тому й жене так огира — ускач та й ускач. Челядники ледве встигали за ним, і тоді вже, як спинився та дав можливість розглянутися при рожево-голубому багатті, що розгоралося край неба, збагнули й сказали самі собі: хап знав, куди везе жону; це найвище місце над Онгулом, звідси Каломела бачитиме щоденні світання, народження умитого росами сонця за Широкою рікою і стопи свої від краю до краю.

Були старанні і, як ніколи, услужливі ханові. Та водночас і пильні (хай милує Тангра за недоречну істину, одначе куди подінешся, коли вона — істина: челядники завжди пильніші й уважніші до своїх вельмож, аніж вельможі до челядників). І тоді, як розмотузокували хаїшіу, і коли розмотузували, бачили: хан не може дивитися па неї. Чи то вид Каломелин, такий по-молодечому знадний колись і такий спотворений смертю, жахав його, чи ще щось, — кидав скрадливий позирк очей своїх і одвертався, не знав, куди себе діти, аж поки по згадав: пора ж копати яму, і не взявся за заступ.

Що думав, копаючи, лише він, певно, й відав. В усякім разі, щось думав і бентежився неабияк, бо заступа вганяв у землю дужо, так дужо, що зламав одного, примушував гнутися й другого.

А небо палало вже над степом, з рожево-голубого робилося незвично багряним, схоже, що там, за Широкою рікою, роздмухував та й роздмухував хтось потужне, на все крайнебо багаття.

— До бурі йдеться, хане, — кивнув у той бік один із челядників.

— А так, буде буря, буде й кривавиця, і саме там, за Широкою рікою.

Викидав зрушену заступом землю, обміряв для певності яму і вже потім, як виліз із неї, звелів челядникам:

— Нарвіть м'якої трави, вистеліть ханші ложе та й кладіть на вічний спочинок. Ім'я її, як і пам'ять про неї, увічнимо згодом, коли поквитаємося з утигурами. Повернемося всіма тисячами й насиплемо на цім місці високу могилу — таку, щоб далеко видно було, щоб і через віки нагадувала людям: була у хана Завергана жона преліпо слюбна і була кривава мста за її страдницьку смерть.

XV

Тепер знав, що вдіє, аби вернути собі передану вітцсм і набуту за Дунаєм славу: доки в родах горять ненавистю серця, доки сам він палає жаданням мсти, поведе кутригурів за Широку ріку, а вже як поведе, вчинить так, щоб не тільки земля, небо палало вогнивом. Кметі відійдуть там серцем, а відійдуть — знову стануть покірними і прихильними до хана, ладними слухатись всякого, що зійде з його уст, повеління.

З чого ж почне? Скличе всіх і покаже кобилицю, на якій повернулася Каломела, чи утаємничить її повернення до пори до часу, обмежиться тим, що скаже: "Я вволив вашу волю, настав час уволити мою"? Мабуть, що так: спершу покличе всіх у похід і утішить мстою, а вже потім, як утішаться і стануть чулішими до чужого бсзліття, приведе псіх па то місцг, ди поховай жону сіюю, і ск;цни: "Якщо иже Каломела і мертвою повернулася до нас, вона таки не винна. Чуєш, роде мій клятий, воздай належне їй бодай по смерті, коли не вмів воздати за життя!" : Гінці його не барилися гнати комоней у степ, і кметі теж не забарилися відгукнутися на ханів клич. Прибули я мужами, отроками, ба навіть старців прихопили, — всіх, кого ще міг виділити рід, хто був спроможний помститися за вчинені родові кривди. Бачачи те, Заверган не став усамітнюватися з кметями і радитись-напучувати кметів. Виїхав у супроводі чільних мужів наперед примовклої враз раті й звернувся до неї з речницею:

— Кутригури! Вільні сини вільного степу! До вас буде слово моє. Усі ви відаєте, якою славою покрили себе вої наші за Дунаєм і який хосен мали б із того, коли б не злі сусіди. Не тільки багату здобич, ситу землю здобули б, ту, що одкрила б нам путь у царство достатку і благодаті. Та ба, сталося непередбачене: утигури скористалися відсутністю найхоробріших із нас і вломилися, яко найпідступніші таті, у землю нашу. Пішли за димом стійбища, упали мертвими чи взяті в ганебний полон родаки ваші, не стало й витоків достатку в кутригурських родах — табунів комоней, черід корів, отар овець. Нас лишили голими й голодними, кутригури, нанесли непоправного урону! Діди й прадіди такого не прощали. Нікому й ніколи! Що скажете ви, нащадки їхні? Схилите перед лихоліттям голови і ждатимете слушної нагоди чи зберетеся з силою і поквитаєтеся з татями, утигурами іменованими?

— Чого маємо ждати? Нем!! Доки гарячі рани, доки палає жаданням помсти кров, веди, хане, на утигурів. Кара і смерть їм! Кара і смерть!!

— Зараз саме час! — силився перекричати тисячі. — В степах давно окотилися і встигли випастись на дозвіллі вівці, розтелились корови, ожеребилися кобилиці, їхні, утигурські, і ті, що взяли у нас. Дозріла й засіяна утигурами нива. Тож і кажу: саме час. Отари, череди, табуни зженемо до Широкої ріки й переправимо на свій бік, ниви та стійбища пустимо за димом. Ліпшої нагоди помститися не буде. А сила в нас є, жадання помсти родам кутригурським, гадаю, не треба позичати.

— А так! Веди, хане, па утигурів, і хай торжествує мста!

— Хай торжествує мста!

Вони дотримали даного ханові слова. Йшли, як і за Дунай, десятьма тисячами, хоча переправлялися й не купно — в трьох місцях. А вже як переправилися через ІПироку ріку, розбилися на сотні й пішли лавами по всій Утигурії. Палили, як обіцяли, поля, палили й стійбища, займали отари овець, табуни комоней, череди корів і гнали до Широкої ріки. Не було, ясна річ, пощади й утигурам, надто тим, що потрапляли під руку першими. Утинали голови й приказували: "Це за наші рани, це за нашу кров!" Накидали молодшим аркани на шиї і знов приказували: "Будете, підлі зрадники, рабами, коли не захотіли бути родаками і добрими сусідами".

Тим, що стояли стійбищами над Широкою рікою чи випасали череди корів поблизу ріки, дісталося найбільше, а все ж дісталося не всім. На те вони, утигури, жили на обводах, аби знати, як діяти, коли вторгаються таті, а коли — націлені на поголовне винищення супостати. Поскакали гінці у свої, поскакали й у сусідні стійбища, а з тих сусідніх — ще в сусідні; стійбища знімалися, з чим могли знятись, і втікали в степ, діждалися ночі й дали по всьому степу вижу: палили вогонь на вежах, палпли торішнє чи позаторішнє сіно, усе, що піддавалося вогню. Та й кутриlyjiii тим самим нагадували про себе. Багаття їхньої каримсти йшли не лише ііо землі, сягали неба й казали тим кого не посягли ще: йде страшна відплата-згуба. Тож і сталося те, що не раз уже було. Єдиний досі рід без будьчіісї спонуки ділився на два: ті, що могли тримати в руках моча і лука, збиралися в десятки, а десятки — в сотні й поспішали назустріч непроханим сусідам, що стали віднині супостатами, ті, що могли лиш правити комонями та давати серед родаків такий-сякий лад, відходили до Білої ріки й одразу ж, не чекаючи чиєїсь згоди, переправлялися за ріку. Бо відали: коли супостат вторгається у їхню землю з заходу сонця, далі західного берега ріки Білої не піде, коли зі сходу сонця — далі східного берега не піде. На супротивнім боці стоятиме вже хан із воями, а з ханом у супостата буде не та розмова, що з перепудженими стійбищапами, навіть коли вони об'єднані в сотні й стають між утікаючими родаками і супостатом із чужкраю, яко прикриття. Траплялось, ясна річ, усяке. Стійбищ між Білою і Широкою рікою он скільки. Одні вводили в оману кутригурів і досягали рятівного берега, іншим кутригури перетинали до нього путь, і тоді ніхто вже не міг стати на поміч. Вдень гасали по степу вершники — у один, у другий і третій кінець, зупинялися на мить на узвилині чи могилі, приглядалися до околій і знову гнали, мов напіжені, комоней, настигали втікачів чи стиналися з прикриттям, вночі палало все, що брав вогонь. Покарана, як і та, що ждала кари, земля доволі-таки відчутно чула її на собі й волала до неба про поміч. Там ревом непоєної чи недоєної худоби, там — криком конаючих чи тих, що схрестили мечі не на життя — на смерть.

Хан Санділ — муж літній і воїн буваліший, ніж Заверган. Не жахався, чуючи крики нажаханих, і не зневірювався, слухаючи зневірених.