Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Ті, другі, скажете, ударять від порогів, бо так воліє утигурський хан.

Рибалки швидко спорядили одну з трьох лодій і підняли на ній вітрило.

— Дме острія, — сказали тим, що правилися до рідних берегів. — Скористайтеся нею і сьогодні вже постарайтеся бути в Білгороді.

— А то ж як.

Рибалки дотримали слова. Одразу ж по їх з'яві в пристанищі з Білгорода вихопилося кілька комонних і погнали вздовж лиману на сівер — одні в Тиверську, інші в Улицьку землю — з тривожною вістю: обри ідуть.

І пішла гуляти та вість від оседку до оседку, від весі до Весі. Тиверці лише настрахані були обрами, а уличі й павналися вже їх, надто ті, що сиділи ближче до Дніпра й сусідили з обрами. Ішли в поле й доглядалися, чи немає їх по ярах та байраках, лягали спати — дослухалися, чи не скрадаються, прикриваючись темрявою, спали і тих же обрів бачили. Бо таки часто навідували їхні оселі. І напередлітті, і серед літа. Тепер маєш: турмами ідуть. Боженьки! В такий час і в таку годину. Та поселянин же тільки-но зібрав на ниві збіжжя, перевіз його до овина й започаткував веректу. Що вдіє з ним і куди подіне його, коли йдуть обри? Община велить мужам сідати на комоней і їхати на обводи, старійшини велять жонам та їхнім дітям брати з собою все, що можна взяти, й правитися в дальні, а дальніми — в найглухіші закутки землі. Що ж буде із збіжжям, халупою, всім, що покидають у халупі та на подвір'ї? Невже візьметься вогнем і піде за димом? Йой боженьки! То ж буде погибель для всіх. Де тоді житимуть і з чого житимуть? І лишатись та боронити добро своє теж не випадає. Чи від таких, як обри, оборонишся? Чи такою силою, як та, що матимуть роди, можна оборонитись? Єдина надія на ноги та на темні ліси далі від торованих путей, а тут, в оселях та в подвір'ях, — на щасливий випадок. Як не багато тих обрів та утигурів, не всі весі сплюндрують, десь та залишаться слов'янські оселі непограбованими, а збіжжя — пригодним для веректи.

— Не йдіть торованими путями, — надоумлює стариня, — обминайте їх, дітки. А не можна буде обминути, прислухайтеся до матері-землі. Вона, годувальниця, і там не полишить вас напризволяще, заздалегідь дасть знати, є погоня чи немає.

— А ви, дідуню?

— Я берегтиму оселю. Куди мені в мої літа?

І вмовляють, і плачуть умовляючи, — дарма. Хіба зважать на вмовляння, коли то правда: куди їм у їхні літа?

Доки сидить по своїх оседках, ніби й мало його, люду поселянського. А рушив, йой, немає тому рушенню людському ні кінця ні краю. Одні втікають від обводів, куди ось-ось прийде супостат, інші йдуть при повній броні на обводи, аби боронити їх чи бути звідунами княжими, давати тисяцьким вижі про наближення супостата. Бо гряде безліття, бо нікому не хочеться стати жертвою в круговерті, що її іменують чужинським вторгненням.

Князі антські не менш потривожені тим, що діється на обводах їхньої землі, аніж поселяни. Бо діється невтішне, тс, чого годі було сподіватися зараз. Он скільки літ живуть у мирі та злагоді з Візантією, уклали ряд і дотримуються ряду — не ходять через Дунай, не топчуть один одному комонями землю. Вони, апти, глдлліт, що іт далі так буде. А ромсї, виходить, не вірять, що так буде, обрів кличуть і саджають не де-небудь, супроти антів — у Скіфії. Так настрахані вторгненням склавинів, певні, коли підуть через Дунай ще й анти, не вистояти їм у землях між Дунаєм і Теплим морем, чи хтось обмовив антів перед ромеями?

Було чим тривожитись, чуючи вісті з обводів. Най то правда, що обри йдуть у ромейські землі з доброї волі імператора. Та чому вони прокладають собі путь через Антію мечем і сулицею? З власних побуджень чи за повелінням імператора? Хіба не можна було домовитись і піти за Дунай мирно? Чому зрештою ціляться на Задунав'я, а спрямували турми не лише на Дністер, а й у землі уличів?

Тривога прискорювала час і гнала гінців землями Тивері, Уличі, на далекий Волин та Іскоростень, на Київ. Не розминулась вона і з тими, що були знані серед росів та уличів як втікачі з Тивері, а то й просто втікичі, як іменували деякі сусіди. Наймення те спершу обурювало переселенців — се з якого ж дива вони втікичі? Та з часом звикли до того і вгомонилися. Полян та росів теж не ділять на одних і других. Уличі та тиверці іменують росами, а дуліби ще інакше — русами. Чи в імені суть? Важить інше: їх, втікачів, не зовсім обійшла доля, мають землю-годувальницю і затишне пристанище серед свого, слов'янського люду. Хоч саме переселення і перші літа по переселенню не завжди є бажання згадувати. Ано, нелегко далося їм тоте переселення, як і все, що мають на обжитій за півтора десятка літ землі. До кінця віку свого пам'ятатимуть: були часи, коли хотілося заснути і не прокинутись.

То тільки за літа марилося: коли вже пішли з своєї землі, мають відшукати ще ліпшу — таку, що буде і годувальницею, і мироносицею. Що далі було до зими, то ненадійнішим ставало те марення. Довго, аж надто довго та зморно долали безпуття, що лежало між нижньою Тивер'ю та Россю, а прийшли в Полянську землю, власне, на її обводи по Росі, довелося стати й випасати худобу, доки князі перетрактовували та розмислювали, як бути відселенцям: іти далі чи доста вже. Минуло днів та й днів у тотих роздумах та перстрактаціях, надійшла та пора, що казала всім: коли не станете та не подбаєте про житло, не заготуєте сіна комоням, всій іншій худобині, що маєте при собі, можете і самі загинути, і товар погубити. Та й поляни не радили йти в радимичі, тим паче на Ільмень.

— Доки доправитеся, — казали, — випадуть передзимні дощі, розіллються ріки, і води їхні можуть перетнути путь вашу на Ільмень. А якщо й не перетнуть, то затримають до білих мух. Де сховаєтеся від них, коли на Ільмені не виявиться схованок? Завважте, вас он скільки, а тварі з вами ще більше.

— Що ж дасть нам Київ, поляни пороські, коли сядемо в обводах їхньої землі? Чи буде чим перезимувати і чи буде де перезимувати?

— На все,чого хотіли б, уповати не випадає, — була одповідь тих, кого князь Острозор послав на розмову з відселенцями. — Одначе й напризволяще не полишимо. Перше, що обіцяв князь Києва, — дати землю, від якої матимете опісля добрий достаток. А ще обіцяє прислати в поміч вам поселян своїх, покладе на них повинність спорудити до зими купно з відселенцями бодай кілька придатних для зимівлі і оборони городищ. Решта люду вашого піде на зимівлю, як і на прокорм, по весях полянських. На те також буде повеління князя.

Богданка поривало запитати, де ж буде та земля, що її обіцяє князь відселенцям. А проте не хотів виглядіти аж надто зацікавленим.

— За те велика дяка князеві від усіх нас, — зайшов здалеку. — Правдиво кажучи, чогось іншого ми й не бажаємо. Одне хочемо знати: яку повинність покладає на нас князь за сю щедрість?

— Ту, що й на всіх поселян своїх: обробляти землю, жити з землі й боронити її, коли посягне супостат з чужкраю.

— Ну, а земля, якою винагороджуєте пас, де вона?

— В Зароссі.

Богданко чи то не вірив, чи не міг втямити, де це, і змовк на довше, ніж личило б.

— Там, де й нині ми?

— До певної міри. Коли точніше, між росами і уличами. Будете в сусідстві з нами і недалеко від родаків своїх, тиверців. Коли виникне потреба в помочі, за кілька переходів будете на Дністрі.

Ліпшого, здавалося, й сподіватися годі. Ано, скільки думали про поселення в землі Полянській, стільки й потерпали: коли й зроблять тану ласку, то поселять не інакше як за Дніпром, ближче до степовиків-асійців і недолі-безліття, що підстерігає всякого, хто зважиться бути їм сусідою. А князь Острозор он як розмислив: не висуває їх яко щит свій на схід, поселяє між росів та уличів і разом з тим не так уже й далеко від рідної Тивері.

— А що скажуть ті уличі і ті роси, — вдався до речників кпяжої волі, — котрі, хай і рідко, всо ж сидять па сій землі?

— То біглий люд. Та й скільки його? Житиме між вас, то муситиме й коритися вам.

На тому стали, та тим не вичерпали свого безліття. Князь Богданко — а від так і залишився князем для відселенців — почав із того, що об'їхав із привідцями тисяч даровану Києвом землю і визначив місця для забудов: передусім — княжого дитинця, що започаткує стольний город, затим — городищ та сторожових веж.

— Ділю всю пущу, — сказав по тому, — на десять вервсй і посилаю в кожну з них по тисячі отроків і тисячі отроковиць. Кому яка випаде, визначить жереб. А вже як визначить, підете кожен у свою вервь і спорудите городище для верві. Про все інше дбатимете, обживаючи пущу.

Вони й пішли, спонукувані сподіванками, та ще тим, що не самі йдуть, у поміч стають найближчі сусіди з полян — роси. Та що могли спорудити за коротке, мов заячий хвіст, передзим'я? Єдине, на що спромоглися, — звели гридниці на місці майбутніх городищ, кілька теремів — для тисяцького, сотенних, сп'яли сякі-такі затишки для корів та комоней. Далі пішли передзимні дощі, нагадав про себе морозко, і поселяни з надроських околій сказали їм, переселенцям: "Доста. Більше не можемо пособляти вам. Свої діти і своя худоба є".

Воно ніби й так: зима ось-ось гряне. А все ж як бути їм, бездомним?

Те саме сказали й тисяцькі, зібравши всіх на мале віче: що вдіємо, содруги? В житлах, що спорудили, може пересидіти зиму лиш половина. Чули, не жити — пересидіти. Куди подінемо решту? Пошлемо на постій та прокорм до сусідів у надроських околіях чи покладемось на те, що не всі з нас сидітимуть та грітимуться біля вогнища, й залишимося при купі? Завважте, доки одні відігріватимуться в гридниці, інші мають поратися біля худоби, ще інші добувати для себе і всіх нас живність у лісі, стояти на чатах. Пай так і буде: зимуватимемо в тісняві, зате при купі, чи підемо по чужих хижах і на чужий хліб?

Багатьом пригадалося тієї миті, як неохоче ставали роси в поміч, скільки було нарікань на князя свого за те, що силою посилав їх за Рось, тож багатьох відвідало й вагання:

а чи не скажуть те саме, якщо не гірше, роси, коли попросяться до них на постій! Йой, то ж он яка мука і який сором — іти і проситися! Є ж бо не хтось там — діти слов'янського роду, а в слов'ян віддавна було за ганьбу заглядати в чужі руки, сподіватися від когось милостині.

— Не посилай нас, тисяцький! — перші відчули біду й озвалися отроковиці.