Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Відчує найменший порух його руки і лусне, як лускає тятива від зайвого зусилля. А хан зайшов, улігся в ложі і мовчить.

— Ти так і не повідав меиі, повелителю, — заговорила перша, і заговорила таким голосом, що й камінь, здавалось, не лишився б байдужим, — кажу, так і не повідав, що бачив там, у ромеях. Чи та земля справді звабна, що наші кметі так тягнуться до веї, ладні йти між чужий люд, аби лиш туди.

— Земля справді багата. — Не сказав, як звикла чути:

Каломелко, та то не біда, зате он як умиротворено каже: — Степу там не менше, ніж у нас, і степ плодоносніший. А ще е покриті непроходимими лісами гори, автихгорау звіра, птаства, медоносних бджіл — тьма. І в благодатні долини в горах, течуть медоносні річки з гір. Там не буває спечної днини, не дмуть спустошливі суховії — на путі їм стає море і стають гори та вільгість від річок що течуть із гір.

— Одначе така земля не може бути не обсадженою правда? — підвелася на лікті, присунулась ближче, обдає мужа теплом свого дихання.

— В тім-то й ба, що така земля не може бути не обсадженою. На ній не так просто прийти і сісти. Кметі цього не розуміли, принаймі до походу, чи зрозуміли після і вивідати не мав часу. Оскаженіли вони на нас, Каломелко, за підступність і татьбу вітця твого, коли б знала як оскаженіли .Забракло слів сказати щось на те, зате не забракло сердечної прихильності до мужа (таки сказав його, усолоджепи для її вуха слово: Каломелко. Тож і не стала ждатц, ноли подаст і, їй знак свосї прихильності, — сама подала його. Тицьнулася вимитою пахучим зіллям голівкою до плеча й принишкла, жде, що хап на те: обніме, приголубить чи лишиться холодним до її розчулення.

Ба ні, не лишився. Обернувся, лежачи перед цим горілиць, запустив під покривало руку, обняв її, пагу й гарячу, в задавненому чеканні ласки. Аж захлинулась Каломелка, така, що й розтанула б від щастя, та не хотіла втрачати сподіваної миті: хто відає, чи буде така вдруге.

— А в мене радість для тебе, — не сказала — видихнула разом із теплінню, що розпирала груди.

— Радість?

— Так. Непраздна я, муже мій і повелителю ласкавий. Ношу під серцем дитя твоє.

Далебі, й висловитися не встигла ще, як відчула: хап не радий її слову-сповіді. Сіпнулась і видимо змаліла па силі міцна перед цим рука, уклякло тіло, затамувався віддих, та й увесь він, хан, занімів на невизначено тривалий час і ні пари з уст. А те німування примусило уклякнути й Каломелу. Чує, хоче подати голос, спитати, Їй це тільки здається, вона, не єдинижди перестрахана, знову згущує вад собою хмари, чи все, що думає про ханове німування, видимий страх, таки правда — і не може: бракує сили, бракує й дару слова.

— Ти... не радий нашому дитяті?! — ледве витиснула з себе, а було таке враження, ніби крикнула на повний голос.

XIII

Колись гнітила всього лиш непевність та страх навідував час від часу, а думалося: он яке безліття обступило. Ііипі ж роздирає серце пекучий біль і ще пекучіша образа, утвердилась і стала володаркою єства повна безнадія, а Каломела не зняла одного з ханових кинджалів, що Їх, ніби зумисне, он скільки почепили на стіни, і не прохромила себе, користуючись відсутністю хана, не пішла, полонена відчаєм, до Онгулу і не стала шукати розради в його тихоплинних водах, ба навіть те, що видавалося певний час найбільш можливим: сісти потай на подаровану ханом і звиклу вже до неї кобилицю й помчати, доки спить невдячний кутригурський рід, до Широкої ріки, перепливти, тримаючись за гриву, її води і вдатися коли пе до вітця, то до матері, хай прийме й утішить свою нещасливу доню, — навіть цей видимо рятівний намір змушена була цигаситп в собі. Бо як ииропливи через таку ріку, як Широка, коли мужі не зважуються долати її без плотів, і як житиме в матері з народженим без мужа дитям? Ліпше в Онгулі шукати для себе прихисток, аніж там.

Та ба, і в Опгул не насмілюється піти. Чує серцем, зневажена й потоптана всіма, терпить через ту зневагу он яку муку, а не йде. На кого і що уповає? На мужа свого? Так він же нічого не обіцяє їй! Коли до нічної розмови ще якось бував із жоною і зважав на жону, то нині і на ніч не завжди об'являється. Де їздить, чого шукає, одне Небо відає. Невдоволений, бач, що попрікнула крижаною байдужістю до її надії, що не повірила запевненням: не байдужий він, всього лиш стетерів з несподіванки. А як же може вірити, коли ляк його крикнув їй неприхованим криком, коли й після тої нещасливої ночі помічає за ханом зримішу, ніж колись, зажуру-каяття? Про що він думає вдень і вночі, коли не про жону утагурку, що народить йому дитя, в кроні якого буде домішок крові ненависного йому племені? Певно, повідав ужо про це в роді своїм, певно, сказали: мало суки-утигурки, матимемо ще й щеня з утигурів.

"Отче, отче! — плаче невтішним плачем. — Нащо ж вії віддавали мене між чужий люд, коли дозволили собі так повестися з тим людом? Заверган правду каже: такого пе прощають, за таке доведеться розплачуватись. Ось я й розплачуюсь".

Живий, кажуть, про живе думає, а Каломелу й думки вже покинули. Бо все, що можна було передумати в її безвиході, пе раз уже передумала, в усі щілини, що могли бути рятівними, заглянула. Рятунку лиш не бачить. А коли немає рятупку, що лишається робити? Діждалася дня, ждатиме ночі. Ніч усім дається для сну, а сон у цім збаламученім світі чи не єдина полегкість.

Не спромоглася завважити, коли заснула: за дня ще, а чи тоді вже, як темінь огорнула ханове стійбище. Зате добре примітила: коли зайшла до намету старша Заверганова сестра і, розбудивши її, веліла одягатися, поза наметом стояла непроглядна темінь, накрапав дощ.

— Пощо так?

— Хан велів. Утікати тобі треба.

Казала утаємничено і поводилась утаємничено. Схоже, що за її утаємниченістю ховається хай і жорстока, все ж правда. Проте і сумнів не забарився відвідати. Досі ханський памст був їй падіиною схованкою, тут піхто не міг посягнути на неї. Куди ж втікає, коли иоза намитом — недруги і недруги?

Знову тремтіла вся й заточувалася від змаління сили в тілі, а проте й поспішала одягаючись. Може, й справді так треба. Може, й ханове стійбище неспроможне віко оберегти її від знетямлених жаданням мстити? Міг" же Заверган, знаючи, що біда насувається, домовитися з котримсь із вірних, аби переховав у себе жону. Тому, гляди, й ходив засмучений, що відав: насувається біда, а жони немає де прихистити. Тепер знайшов його, прихисток, і кличе.

І та, що виводила з намету, і ті, що саджали па засіллану вже кобилицю, були з роду Завергаиа. Тому й не подумала перечити, робила те, що веліли. Лиш тільки спитала перед тим, як мали рушати вже:

— Де ж муж мій, хан Заверган?

— А там, у содругів своїх. Поїхали.

Гнали комоней навскач, довго, аж поки не відчули:

і самі стомилися і комоней стомили. Перепочили, правлячись ступою, і знову навскач. Так до самого світання. Лиш на світанок сказали їй:

— Тепер усе, тепер ми в безпеці.

За ночі не силилася навіть пізнати, де вона, куди везуть її. Зараз те й робила, що розглядалася. Під копита слалася давно не їжджена й поросла вже всюдисущим шпоришем путь, довкруж лежав рівний, хіба що де-не-де перетятий пологим видолинком степ. Чогось же примітного в юму степу не могла нагледіти.

— Чи довго ще їхати? — поцікавилася в старшого серед мужів, що супроводили її.

— Стомилася? — одповіли цікавістю на цікавість. — Потерпи, скоро перепочинемо. Отам, — показав пугою, — має бути під, а на поду — гарна паша для комоней, водопі Гі та й затишок для всіх нас.

Він, певно, добре знав цю путь, як і степ довкола путі, за першим пагорбом впав у око доволі-таки глибокий видолинок, а в тому видолинку зблиснула під сонцем вода.

— Ось і є воно, місце нашого перепочинку.

Тепер тільки, як звільнилася від стремен і стала на рівні, відчула, яка вона стомлена. А проте не прилягла, аби перепочити тут, при воді, по-справжньому. Доки мужі розсідлували комоней, затим давали Їм можливість зчахнути перед водопоєм, те й робила, що розглядалась, та приглядалася, та мислила про себе: яке то благо — чисті води землі. Що робили б, тим паче вдень, під спекотиятім сопцоїм, коли б довелося їхати, а довкола am краплини водиці? Стратили б силу і впали від задухи комоні, за комонями й вони, иутішки. їжу можна взяти з собою, можна добути при потребі в степу — он скільки дрохв бачила з сідла кобилиці, досить підкрастися, влучно прицілитись — і матимеш смачну печеню. А води з собою багато не візьмеш, мусиш ждати, доки натрапиш ца річку чи під, почайпу при поду. Та й прохолода on яка іде від води. Не було б тут мужів, не втрималася б, зняла б, із себе спітнілі в путі обладунки й скупалася б, як колись бувало, на берегах Білої ріки.

Знов розглянулася і заціпеніла: стривай, а отой густо порослий очеретом острівець, що відійшов, мов пустотливе дитя від матері, на добрий десяток кроків від берега й хизується своєю витівкою, вона немовби бачила вже. Так так, бачила! Ось тільки коли: як об'їздили з мужем землю його після воседля а чи раніше, як родаки везли її на Онгул з-за Широкої ріки? Йой, лишенької Таки тоді, як везли її з-за Широкої ріки. То се тепер правляться а нею до утигурів? Мають намір повернути свою ханшу зрадливому вітцеві і тим навічно розлучити з Заверганом? Де й сила взялася. Скинулася, буцім би наляканий птах, подалася берегом поду в один, у другий кінець, щось хоче вдіяти, комусь щось сказати, ба крикнути, а крик застряв у горлі і наміри злилися в одне незрозуміле "ні!" й стали зашморгом на шиї. Цілиться підступитися І— —до найстаршого з мужів й одразу ж передумує: він — той кому доручено переправити її, він нічого не скаже; поривається до середульшого — і знову спиняється: чи середульший належить до тих, що підуть супроти старших?

Вибір випав на найменшого — отрока Саура. Він (давно примітила) частіше і довше, ніж інші, затримує на ній повиті сумною поволокою очі, чи ю всього лиш співчуває їй яко жоні родака свого, чи вподобав її за час цих мандрів і, як всякий молодець, не вміє приховати жадання серця. В усякім разі, є якась сподіванка: такий не повинен бути жорстокий із нею.

— Caуpe, — підійшла, коли напував огира і був далі, ніж досі, від родаків своїх. — Чи не скажеш мені, Сауре, куди ми тримаємо путь?

Виміряв пильним, таким же сумовито-співчутливим, як і донедавна, оком і вже потім відповів;

— Далеко, Каломело.

— Їй...