Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

Тисячі розбив па сотні, сотні — на десятки й повелів іти спершу не обжитим, тим, що був колись всього лиш випасом, потім обжитим родами степом і казати всім, хто уцілів від нашестя:

"Повертайтесь у свої стійбища й будьте певні: з вами ваш хан, а з хапом сила, здатна оборонити від напасті". З собою ж взяв лише вірних і подався па Опгул.

Тепер уже пе тішив себе сподіванкою: а раптом? Майже певен був: нема його стійбища. Там, де височіли над Онгулом намети, а в наметах гріло тепло й усолоджував серце затишок, що його досталь було завдяки повсті, якоа" оббивали стіни, висіеляли підлогу, де м'яко спалось па Каломелиних перинах з лебединого пуху, — руїни і згарище, обсмалена вогнем повсть і рознесений по всій околії пух; де стояли повози для роду і челяді, де буй численний рід і ще численніша челядь — погром і погром, а може, й кров непокірних, тих, хто став па захист роду й поліг, захищаючи рід. Одного не хотів, пе міс допустити: що така ж доля спіткала й Каломелу. А втім, усе залежало від того, як повелася Каломела. Чи там, па погромі ханського стійбища, обов'язково був сам Санділ? Чи він не здатний зняти руку на доньку, коли зняв іі;і полишене на неї плем'я? Так і тільки так: усе залежало від того, як повелась Каломела. Могла ж і здатися па ласку вітця, піти за Широку ріку разом із вітцем своїм. Коли зважити все і всяк, їй, щиро кажучи, нічого іншого й не лишалося.

Стійбища в кутригурів завжди обирали при воді і обов'язково у видолинках — аби не одразу впадали сторонньому в око. Його, ханове, теж не було винятком. Знав: тоді аж нагледить його, як обійде приоіігульський пагорок і спуститься ближче до Онгулу. Там, за пагорком, і покладе вже край усьому, що мучило від самої Мізії. А обійшов та глянув — і змушений був підібрати повід, спитати охоче простуючого до водії огира: стійбище його як стояло, так і стоїть неушкодженим.

"Вітець, виходить, пожалів доню, усіх і все погромив, а її залишив не погромленою. Чи се на ліпше, Каломело? Кличу у свідки Небо і тіпі предків своїх: далебі, що ні".

Оглянувся на вірних — і змушений був зайвий раз пзресвідчитись: ні і ні. Було б ліпше, набагато ліпше, коли б жону його спіткала та, що й усіх кутригурів, доля.

XI

Цього разу кметі не змагалися між собою, змагалися з ханом: то неправда, ніби жона його не встигла кинути клич і зібрати всіх, хто здатний був вийти супроти утигурів. Вона ие мала наміру робити те. Вона була у змові з вітцем своїм і тому зумисне нічого не робила!

Кричали один поперед одного, а всі одне і те ж. Лиш Заверган сидів, підібгавши під себе ноги, й тупо дивився в розпарені гнівом лиця.

— Ханша запевняє, що посилала гінців по стійбищах. І гінці те саме кажуть.

— Може, й посилала, та коли? Як гінці не могли вже розшукати стійбищ? Як наших кревних вели за Широку ріку на арканах? Вона у змові з вітцем своїм, їй не місце серед нас!

— А так! Вона у змові, їй но місце серед нас! Бачив: люті їхній немає міри, таку може пригасити лиш мста. А на кому помстяться зараз кметі, окрім Каломели? ІІа Санділові? Він далеко, та й не така в хана утигурів сила, щоб могли вимістити на ньому злобу-мсту, тим паче після такого нашестя і такої згуби. А все ж Що вони собі мислять? Чи то ж личить мужам помщатися на жоні? Невже не бачать і не тямлять: така не могла бути в змові. Згадає, як зустріла його, якою видавалася по-дитячому довірливою та перепудженою — і хочеться стати на рівні й кинути в тоті роззявлені хавки: "Ви при своєму глузді? Вона недосвідчена в ратнім ділі жона — і в цьому вся її провина. Хто сказав, що за це карають та Ще отак — вигнанням?" А сказав все-таки інше:

— Ви можете довести, що була змова? У вас є па те резони?

— Ханшу відвідувала перед тим мати. Твое, хапо, стійоиіце лишилося пушкодженнемм!

— То ж мати, а не 'насмишити! — тилне поза увагою стійбище. — Чи матері не вільпо провідатії дочку? Чи хтось із вас може запідозрити в лихих намірах матір?

Bin схопився-таки й став ііеред ними, суворий та грізний, ось-ось, здається, вихопить шаблю й скаже: "Тільки через мій труп!"

Та кметів не спинило і не вгамувало те.

— Вітця її теж не можна було запідозрити, хане! — вкинув хтось по тиші, що настала після Заверганової речнипі. — А ба, що вчинив.

— То з нього й питайте 1 Хто заборонить вам, мужам, зібратися з силою і піти до утигурів на розправу? Я чп жона моя? Дайте лиш навести в землі і в родах бодаіі якийсь лад, дайте зібрати її, силу. Санділ дорого поплатиться за підлу зраду і чорну підступність. Це я вам кажу, хан Заверган!

Кметі відмовчувалися. Видно було: те, що сказав їм, не стало ще певністю. Аби одмінити їхні наміри — вилити гнів на Каломелу, мав і далі підтримувати щойно роздмуханий вогник нової мислі, живити її новими резонами. А в Завергана забракло резонів. Розкидав мислю ію всьому древу біди-безліття, що впала на люд кутригурський, і не знаходив, що сказати ще кметям.

— Знаю і вірю, — мовив, аби не мовчати, — вам болить. У кожного рана кривавить, а кривавлячи, кличе до відплати, жадає мсти. Та чи до того зараз? Займіться родами своїми, дайте прихисток та живність жонам, дітям, а там побачимо, на кому і як помститися. Мала то втіха буде, кметі, коли одберете у мене жону і спровадите її до зрадливого вітпя, хана Санділа. Мала і ганебна!

Було б ліпше, коли б він утратив па той час дар речі, одкусив язика, що дозволив собі мовити таке. Кметям цього слова і цього нарікання тільки й бракувало зараз. Спаленіли й пішли на рожен, вибалушивши дикі в люп своїй очі.

— Ганебна, кажеш?! Ба ні! Це ти ганьбиш себе, ляіаючи спати й усолоджуючись ласками тієї, на чиїй совісті кров і муки родаків наших! Ганьба буде нині і вічно, коли не ііомсіимося па ній. Чуєш, хане, нині і вічно, у пам'яті родів, усього племені!

Даремно підносив руку, прохав тиші і слова. Його по слухали. Ширили темпі від чорної ненависті рот, вимагали й погрожували, погрожували й вимагали, аж поші не виступив наперед один хтось і не сказав за всіх:

— Копі лишайся з CBORTO утигуркоот, хат. Ми покидаємо тебе і па роду до тпкого, як є, більто на прийдемо.

Кричали ще якийсь час і погрожували, одначе кричали вже відходячи. І годі було зупинити їх словом-принукою. Бачив і розумів: ту склу втратив над ними. Добре, колії на дні, місяці. А коли назовсім? Жарти хіба, і вірні засумнівалися, одні лишилися з ним, інші покинули.

Прокляття! Це треба було статися такому. Це тоеба було статися!!

Каломела не могла знати, про що йшлося на раді і чим завершилась рада. Певно, по мужу своєму бачила: хмари, що обсіли Завергана, громадяться передовсім над нею. А втім, чи тільки по мужу? Кметі он які ярі та погрозливі були, коли від'їздили зі стійбища. Чи така, як його Каломелка, не зугарна примітити того? Чи таке, як у його Каломелки, серце не здатне відчути: їй, утигурці, не прощають утигурського вторгнення, на неї вергають громами й погрожують мстою-карою.

Небо всесильне, Небо всеблаге! Що ж йому вдіяти і чи тепер вдіє щось, аби і кметі вгомонилися, і жона прогнала з серця страх? Он якою вірою й довірою світить ил нього, скільки смирення й сподіванки в прибитих смутком очах, а страху та жалю найбільше. Де не буває, що не робить — не може прогнати з серця ані того, ані другого. Іноді так возбуяють у ній, здається, впаде на коліпа, простягне руки й крикне голосом приреченого: "Ти один, кому я вірю, на кого уповаю й можу уповати в цім жорстокім світі. Захисти, не дай в обиду!"

Що ж буде, коли Тангра відвернеться від нього і не врозумить кметів? Чим утішить тоді свою Каломелу, на чий бік стане, як треба буде вибирати між нею і кметями?

— Розрадь мене, жопо, — карався вголос. — Бодай якось поясни мені, чому вітець твій іак зле повівся з родами нашими, з тобою зрештою? Чи він не відав: такого не прощають, за таке рано чи пізно доведеться розплачуватися?

— Аби я знала.

Як скинула на нього смиренпо-тихий, на щось сподіваний і перестрахапий в тотій сподіванці позирк очей своїх, так уже й не прибирала його. Запевняла, що до цього часу не йме ніри, ніби гвалт чинили утигури, її родаки і втішала тими заповпспиями серце; нарікала па вітця' котрий, коли це правда, не може більше називатися вітцсм її, бо замість того, щоб оберегти свою доню, став для неї тим камсием-карою, що дорівнює згубі, — і змушувала вірити: вона на причона до торпісінія, міті, як і всіма кутригурами, пожертвували заради якоїсь вищої, аніж кревна єдиність, і тим уже підлої з підлих, мети; ділилася наївними, як па заміжню жону, мислями: коли хан дозволить, вона подасться в супроводі люди й. його за Широку ріку й спитає свого зрадливого вітпя, нащо вчинив таке, скаже йому, хай поверне усе, що взяв, і тільки дратувала тою наївністю.

— Не треба було віддавати, Каломело. Того, що взяли у нас, ніхто вже не поверне. Люд давно пішов на сарацинські торги, товар розібрали кметі та роди, очолювані кметями.

Знову дивилася на нього довірливо-благальними очима й питалася: "Що ж тепер буде? Скажи, бодай якусь сподіванку подай, бо не сила бачити неприховане злі позирки родаків твоїх і знати: живеш серед недругів. Я ж не винна в тому, що сталося. Заприсягаюсь Небом: не винна!" Та що міг сказати на ті позирки? Що він, хан, вірив: її вини немає, вона страждає безневинно? А чи буде його казання втіхою для Каломели? Хай не дивується й не поспішає перечити: таки не буде. Він і сам досьогодні покладався на те, що хан — велика сила в кутригурськім племені, його слово і його повеління — закон для всіх, а відсьогодні змушений коли не одмінити свою певність, то засумніватися в ній. Бо е ще кметі в родах і є роди в племені. Доки вони з ханом, доти й хан почував під собою твердість, а відійдуть — і твердь може похитнутися. Чи Каломела догадується, що тоді буде з ним і з нею, коли похитнеться?

Аж тепер увірувала, мабуть: і муж не бере її під захист. А увірувавши, згасла. Зблідли й без того бліді щоки, стріпнувся судорожно й потух жвавий досі пломіиь в очах. Всього лише на мить опустила їх, розчарувавшись у ханові чи соромлячись хана, а підвела по тій миті — і не примітив там ані віри-сподіванки, ані смиренної прихильності. Лиш смуток залишився смутком та жаль заіскрився потужніше.

— Ти, як і вони, в гніві на мене?

— Не в гніві, Каломелко, одначе й радіти чи сподіватися на радість не бачу підстав.