Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро
— Що буде, те й буде, най буде між своїх. Младомладі-бо є і дужі, якось перебудемо зиму.
Князь та й тисяцькі не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки переселялися та терпіли купно муку на неходжених путях, багато хто з отроків обрав собі суджену, а отроковиці суджених. Як роз'єднати тепер таких? На диби стануть, коли силувати, і хто відає, чи скоряться. Сказати, най ідуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живність по пущах, заготовлятиме паливо і стоятиме на чатах? Ті, що залишаються? Немала повинність ляже на них, і чи не зродиться по зимі ще одна веремія. Тим, що повернуться з-за Росі, можуть сказати: вашого немає тут, ви просиділи своє по полянських куштах. Най, мабуть, буде, як хочуть. Коли загримить веригами Морозко, а ховатись не буде де, і серед зими споруджуватимуть якісь халупи чи тулитимуться між комоней.
Всього назналися тоді. І їли впроголодь, і тіснилися так, що дух спирало від задухи, і спати нерідко доводилося просто неба, при одному лиш багатті. Не раз і но двічі доходили до того, що ладпі були заснути і не прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися в мислі: добре вчинили, що не пішли на постій та прокорм між чужий люд. Роси, як і уличі, таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простір для ловів, тепер не мають його, втікичі посіли. Не просто обмовляються, зумисне іменують так: не переселенцями чи відселенцями — втікичами. їм натякають, а то й промовисто кажуть: тиверці ми, — дарма, відвернулися й знову своєї: "Колись було в Зароссі пристанище і людові, і звірові, тепер, як об'явилися там втікичі, нікому й нічо немає". Най перше літо й першу зиму йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п'ять те саме. А Пек вас покарав би своєю нещадною карою. Ото зав'язли їм у зубах. Княжі гінці, коли їдуть, кажуть уже: "Правлюсь до втікичів" або ж: "Повертаюся із втікичів". Ріку навіть, по якій ідуть обводи їхньої землі з боку уличів, іменують не інакше як Втікичем.
Тим із них, що народилися тут і виростають, може, й байдуже: втікичі то й втікичі. А всім старшим, що знали себе тиверцями, нсма-нема та й заболить: чом так? Чи вони завинили, втікаючи від голоду? Чи то ганебна була втеча?
Рани сердечні, як і рани телесні, навіть заживаючи, лишають рубці. І все ж вони — лише рубці, не рани. Минали літа, що далі віддалялася в часі тота зимівля серед пущ, то менше відчутнішими ставали. Та чи й могло бути інакше? Ті, що вирушили з Тивері отроками та отроковицями, стали мужами і жонами, обзавелися оселями, щебетливими дітьми. А в кого є своя оселя і свої діти, що тому прикрощі і що болі, тим паче, що вони зарубцювалися і не допікають уже? Відтіснили ліс від осель — і мали подвірниці, із лісу ж робили роздерті, із роздертей — ниву, засівали її зелом, кропили потом та й жили, най і поволі, все ж спиналися на ноги. А так, у кожного завелась на подвір'ї худібка, зарохкала льоха, об'явилося птаство. До всього й князь полянський дотримав слова: на цілих десять літ звільнив їх, втікичів, від димного і релейного, коли і взяв щось із їхньої общини, то лиш те, що давав свого часу, аби перезимували першу, затим і другу зиму, аби мали чим зазеленити подвірницю, засіяти ниву. А земля по Втікичу он яка плодоносна. Може, не так яро, як над Тивер'ю, все ж щедро світило над нею сонце, і Перун не забував замоложувати небо хмарами, поливати медоносними дощами. А де яре небесне світло, де медоносні дощі, там щедрі врожаї, сподівана благодать. Най не йменували їх славним ім'ям праотньої землі — синьоокої Тивері, дарма. Зате он як стали вони, переслідувані голодом вигнанці, на ноги, як вольготно відчули себе, не обтяжені цілих десять літ даниною, не несучи ось уже шістнадцять літ жодних ратних повинностей, окрім сторожових. Воістину правду казав князь Богданко: найліпша та земля, що дає спроможність жити в мирі та благодаті.
Літо — щедра пора для поселянина, а поліття — і поготів. Зібрано і звезено до овинів збіжжя, настав час орати й знову засівати ниву, а вже по тому, як буде засіяна вона житом-пшеницею, візьмуться за ціпи й вигупуватимуть ними мало не до Коляди. Ано, то вже не спішна робота, коли бути до кінця щирим, не є вже робота — сама утіха. Бо гупаєш ціпом — і на власні очі бачиш, чим обдарували тебе боги за ролейний твій труд, засипаєш яре зерно в берковці чи підкліті — і чуєш, яка теплінь зроджується в серці і яка радість-спонука йде тілом, передається родині, оселі, а через оселю — добрим духам, що заселяють її. Чи з тою щедрою порою може зрівнятися якась інша? Чи то не є воно, блаженство із блаженств? Присяйбіг, що так. Бо не волієш ліпшого, бо вдоволений ось по сюдечки.
За шістнадцять літ, тцо минули по відселенню, так угомонилися па терені нової землі, далебі, й ждати вже перестали, що гряде колись нове безліття. А воно таки відшукало їх і в відселенськім Зароссі, постукалося до кушт і тим уже до серця кожного. Правду кажуть, щастя, світлі та гожі дні — лиш даровизна людині за всі її муки-безліття. Вони — гості в оселі, і гості вельми прохані. Гінця, що над'їхав до Росі й став питатися броду, не забарилися примітити на супротивнім боці, а примітивши, й зацікавилися, хто такий, чого йому треба у втікичів.
— Від київського князя я, а правлюсь до вашого князя Богданка. Біда гряде, людове: обри ідуть.
І пішло, і покотилося долами; від оседку до оседку і від городища до городища: обри ідуть!
— Чи то ж правда? — не повірив Богданко. — Були гінці з Тивері, від уличів, а вчора об'явився нарочитий муж із Волина. Сказали, більше ніж правда. Одні турми обринів купно з кутригурами пруть на Дністер, у землі тиверців, інші разом з утигурами йдуть від дніпрових порогів на весі і городища уличів.
— Довго нахвалялися і таки пішли. Яким же буде чи є вже повеління князя Острозора?
— Велить взяти з собою три тисячі воїв і не пізніше як через седмицю бути під городищем Звенигора. Там заждете на князя з раттю і купно з ним рушите назустріч обрам, що йдуть від порогів. Решта, казав князь, най сторожить обводи землі з боку уличів. "Чому ж не на Тивер?" — загадався Богданко, та одразу ж і заспокоїв себе: хіба і без тлумачень не ясно? У поміч Тивері підуть дуліби, а в поміч уличам іде Київ і всі, хто Києвом.
— Перекажи князеві: у визначений ним час буду з воями своїми під Звевигорою.
За гінцями діло не стане. Гінці одразу і чимдуж поскаь по всіх вервях і покличуть кого слід. А тим часом явь на Втікичах має подбати, аби зібралися сотні щопідуть з ним, подумати, кого із чільних мужів візьме з собою, кого залишить замість себе. Похід є похід, там не переінакшиш уже і сам в усі кінці не кинешся. Когось треба буде послати супроти одного супостата, когось — супроти іншого. Та й тут, на Втікичах, всяке може статися. Обри — плем'я чисельне і заповзяте. А з ними йдуть ще й та кутригури. Гляди, проникнуть неторованими путями і на Втікич та Рось. Хтось має вийти супроти них, заступити собою городища і люд, що в городптцах. Cе теж вагома повинність. На кого справді покладе іі? Таки на жону свою Зорину? Більше, далебі, й ні на кого. Зорина не раз уже лишалася за мужа свого на Втікичах і мудрістю та твердістю норову поваги і честі заслужила в поселян. Тоді, щоправда, він, князь, був недалеко. Кликнула б — і був би тут як тут. Звідтам, із боролищ, не покличе вже. Коли щось станеться, самій треба буде приймати рішенець й ставати з супостатами на прю. В січу, скажімо, не вона вестиме, поведуть інші, хоча б і Бортник. А ось рішенець Зорина прийме не гірший, ніж Бортник, коли не ліпший.
Он вона простує вже до нього. Певно, довідалася, чого приїздив гінець із Києва, і встигла перейнятися занесеною на Втікичі тривогою. Очі неприховане збентежені. І подив, і страх, і подружня вірність ячать у них. Як і на всім її воістину сонцесяйнім виду.
— Богданку, невже се правда?
— На жаль, правда, жоно моя. За сим разом не просто похваляються, ідуть обри. І не самі, сусідів теж ведуть супроти нас.
— Йой! Що ж то буде з Тивер'ю і що з нашими кревними в Тивері? Кривава десниця обрів упаде передусім на них.
Заглядала у вічі й питалася, а питаючись, ждала. І не хотів би осмучувати таку аж надто осмучену і ліпотну в осмуті, та що вдіє?
— На нас теж може впасти, Зоринко, їхня десниця. Обри йдуть не лише па Тивер, па уличів теж, ба не так і далеко звідси — від порогів.
Аж скинулася, злякана та подивована.
— Що ж велів князь?
— Іти з ним на пороги.
Не гасила подиву, не гасила й страху, а все ж видно було: примітне більше убита сумними вістями, аніж можна було сподіватися від неї.
— А я поклала собі, — зітхнула сумовито, — хоч безліття пособить побувати в нашім Веселім Долі, довідатися, як там мати, що з матір'ю. Коли не я, то ти, гадала, побуваєш.
Пождав, доки зведе опущені в сум'ятті очі, і ще довірливіш заглянув у них.
— Наберись терпіння, жопо. І мужності також. Перебудемо се нашестя, стане по біді, повезу тебе і до нашої Тивері, аби побачила бодай раз іще Веселий Діл, матір свою та як. Іншим, іншим муси клопотатися: Втікичі, окрім тебе, немає на кого полишити.
— Так сутужпо з мужами? — І сутужно теж. Одначе зважаю передусім на інше: знаменно має бути. Тобі в мою відсутність більше, ніж комусь, віритиме люд.
Не зраділа сій його речниці, одначе й не перечила, вислухавши її.
— Се не те безліття, Богдапку, що його так легко та швидко можна перебути. Чую серцем, не те.
Мав би потішити чимось своє солодашко, таке ліпе та гоже в розквіті літ. А чим потішить? Скаже, вона он яка младомлада ще, в її літа не годиться печалитись? Пробі, аате он які літа в її матері. Зоринка, може, й перебуде се безліття, та чи перебуде його воєводиха Людомила? Те, мабуть, і печалить жопу, як печалить і провина перед матір'ю. Чи то ж жарти: пішла з ним супроти її волі, покинула й без того убиту горем вдову напризволяще. Усе, здається, має на Втікичах: землю-годувальницю, таку щедру на віддачу, що лишається тільки засівати її та радіти винагороді за свій труд, діток он скількох — трьох синівсоколів і двох доньок, маєтність, не кажучи вже про те, що винагороджена привільним життям, мужем, що є чи не найбільшою поруч із дітьми втіхою та окрасою в її житті. А те, Що вчинила із матір'ю, не дає Зоринці спокою.
