Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

не хочеш чи тобі не велено казати мені? І знову удавав тільки, що розчісує й пригладжує мокруваті ще здухвиїш гнідого.

— Нащо казати, сама невдовзі пересвідчишся.

— Виходить, правда се: везете за Широку ріку, до вітця Санділа?

Виважив прихильним поглядом, а сівердити таки не ствердив.

— Я ж бачу, — жалілась і плакала вже. — Я пізнала місце, де спочивали, коли везли мене до кутригурів. Тепер назад правите. Це Заверган повелів чи ви вчинили всупереч волі Завергана? Зглянься, скажи, — благала, не підвищуючи голосу, — хай усе вже знатиму, хай буду убита до кінця!

Та не зглянувся Саур. Дивився на воду, ііа огира, що вдовольняв спрагу водою, і мовчав.

Що мала робити? Кричати? А хто зважить на її крик? Покликати? А кого? Кутригурів? Зрадливого мужа чи зрадливого вітця? Усі відвернулися від неї, себе липі тямлять, про себе дбають, що буде з Каломелою — байдуже.

Така, що обернулася б і пішла куди очі дивляться: у степ — то й у степ, у воду — то в воду. А відійшла від Саура не далі як на четверть стрельбища — й упала, надломлена безліттям, долілиць. Жалілася не знати кому і плакала.

— Чого вона? — суворо поцікавився привідця.

— Пізнала місце, де спочивала, коли правилася до хана, ну й догадалася, куди веземо її.

Привідця глянув у той бік, де побивалася ханша, і знову до Саура:

— А ти, яко всякий нюня, допоміг, звичайно, пізнати.

— Не я, — ошкірився отрок, — під допоміг пізнати.

— Не противилася, коли підійшли і сказали: "Пора, їдемо далі". Одначе і в путі не обронила вже жодного слова. Тупо дивилася кобилиці під ноги й мовчала або ж кривилася, поборювана жалощами, і мовчки витирала рясні, часом удушливі сльози. Лише тоді, як над'їхали до Широкої ріки та стали думати-гадати, як перебратися через неї, зібралася на мислі й сказала:

— Робіть пліт. Уплав я іто здолаю цієї широчіні.

— Не бійся, — змилостивився привідця. — Уцлав і до пошлемо, шукатимемо перевозу,

Пошуки ті забрали в них чи не більше часу, аніж п-тт, із Оінулу. Подалися ьішз — нема та й иема кутригурськттх стііїбітщ, "к і кутргггурів. Лише слідп від ЇИА, іци стояли колись, та ловили рибу, та плавали цими широкими водами на пониззя чи до тих же утигурів, більша пічого. Довелося правитися у верхів'я і мало не до порогів. Л то не блигомий світ та й путь не з торованих. Усяк бувало: і об'їздили хащі, і пробиралися прибережними хащами, доки натрапили на стійбище та домоглися іменем хана перевозу на супротивний бік. Люд начуваний татьбою та й сам сусідив не з ліпшими, аніж утигури, татями — з обрами, тож неохоче зважувався везіи їх на утигурський берег. Довелося пояснювати старшим у стійбищі чи й гримати на них.

Побережани звикли до плавання. Для них змайструвати пліт — невелика мудрість. Коли уже взялися за діло, не забарилися з ним. Гірше було, як вели на пліт кобилицю: вопа ніяк не хотіла розлучатися з іншими кіньми. Уперлася — і хоч би що. Коли ж завели силоміць, мало не пересягнула через огорожу. Далебі, й не заспокоїли б її, коли б не підійшла Каломела та ве укоськала ласками, словом-утіхою. Скільки пливли, стільки й промовляла до нсвдоволеної насиллям тварі та жалілася на людей укоськуючи твар: "Що вдієш, — казала. — Беззахисні ми, а беззахисним одне лишається — покладатися на милість сильніших".

Хапша не раділа з того, що наближається до землі батьків своїх, одначе й не плакала вже. Видимо, певна була: якось буде. А зійшла па берег та стала лаштуватися до від'їзду, і та, остання її певність здиміла. Ті, на кого покладено було викопувати волю кметів, а відтак і родів кутригурських, но дали їй сідла. Схопили, легку і безсилу супроти їхньої сили, поклали на спину кобилиці й заходились умотузовувати. Ноги туго зв'язали під черевом, руки — її ід шисю і, не вдовольнившись тим, стали уперізувати сирицею й тіло. Коли ж подивувалася, ба знайшла за потрібно противитись, а противлячись, питатися, чого хочуть під неї, пащо умоту:ювують, не церемонились і не хоиалися вже .ч намірами.

— Так трепа, — сказали. — Нехай хаіі Сатіділ зиас: починіїстьсн и;іра ;!а його татьбу н землі нашій. 1 буде вона жорстокішою. ;шіж він може сіібі мислити.

Зняли для певності повід, узду і цііьохіїулії і.ибплицю пугою.

XIV

Минали дні, а хап Завсргац пс зважувався повернутися до свого стійбища над Онгуяом. Певен був, кметі не забарилися вчинити з Каломелою те, чого так довго й уперто домагалися, й лякався тієї певності. Об'їздив стійбища в степу, питався в тих, що стояли па чолі стійбищ, скільки воїв можуть виставити, коли настане час відплатити утигурам за підступність і нашестя, чи всі, як кметі, носять у серці жагучу потребу відплати-мсти, а думкою те й робив, що поривався до великоханського намету та питав себе, чи то ж правда, що Каломели немає вже там, як це може бути, щоб не було? Повернеться, а колись же мусить повернутись — і не застане жони, не буде обласканий при зустрічі, вигороджений щебетом, що на нього не скупилася його жона.

"Клятий Санділ! — лаявся подумки, а іноді і вголос. — Дорого заплатиш ти мені за Каломелу. Ой дорого!"

На кмеїів не нарікав уже і свою згоду поквитатися з Каломелою, аби прихилити їх до себе, не згадував. В усьому звинувачував Санділа та його плем'я, на них гос'ірив розум, серце, меча свого. Коли ж настав час повернутися до стійбища на Онгулі, а в стійбищі — до великохапського намету, чув, маліє на силі, ноги відмовляються нести. Ладен був вигадати щось, аби не йти туди, до житла, в якому — зпав — замість жони і виплеканого її турботами затишку, застане пустку. Та як не піде, коли то його жиїло. В іншому пе приймуть, а коли й приймуть, то не забаряться подивуватися: хан бапує за зрадливицею? Ханові шкода, що вона дістала по заслузі?

І пішов, і сидів при свічі до глибокої ночі, і сумував, як, може, не сумував за вітцем своїм, матір'ю, що доволі рано попрощалися зі світом, полишили його мало не самотнього в цім світі. А настав час одходити до сну, покликав челядників і звелів готувати для нього омивання. "Так пізно?" — питали, одначе тільки очима та видом ще. Уголос ніхто не смів казати таке ханові. Зате коли помився та ліг у ложе, одважились і поцікавились:

— Може, хан при світлі спатиме?

— Чого б то? — подивувався і тим поклав край розмові з челядниками.

Заснув, як після всякої купелі, і доволі швидко і міцно. Заколисалося зворохоблене подіями останніх днів сумління, вгомонилися бентеги, хай і надійно приховані, все ж каяття. Тіло, розум, всеньке єство заполонила вольготпість, відвідало якесь дитинне вдоволення всім. Л ужи вдоволення дало простір химерним, як ііа здоровий глузд, снам.

Колись, за ранніх оірочих літ, з усіх молодечих схильностей і захоплень Заверган давав перевагу ловам. Збирав до гурту кількох таких, як сам, сідлали підстаркуватих, таких, що бували та й бували вже у походах огирів і правилися у верхів'я Онгулу — туди, де не було стійбищ і де привільне почувало себе птаство — гуси, крякви, лебеді. Комоней пускали пастися, самі ж забиралися в зарослі верболозу та очерету й ждали, коли наблизиться облюбована здобич. Поціляли в неї здебільше стрілами, а проте молодеча вигадка нерідко спонукали його й до іншого способу ловлі, надто коли хотілося привезти додому живими лебедя чи добірну гуску.

Хто вигадав таку ловлю, не пам'ятає. Певно, задовго до них ще, та найбільше схильний до неї був він, Заверган. Роздягався до наготи, ховався при самій воді в очереті й ждав, доки наблизиться привільне й безпечно почуваючий себе табун гусей, спаровані сердечним єднанням лебеді. Коли ж наближалися, брав у рота наготовану заздалегідь очеретину, пірнав нечутно і так же нечутно підкрадався до гусей чи лебедів. Тоді вже, як бачив перед собою чи над собою рожеві лапки, випльовував очеретину, хапав обіруч здобич і тримав її доіи, доки не розлетиться потривожена з'явою людини, решта табуна.

Гуси не так ще, а лебеді боролися довго й завзято, так завзято, що не в кожного вистачало сили і мужності виходити з тої борні звитяжцем, тим паче, коли доводилося тримати лебедя одною рукою, а другою гребтися до берега.

Цієї ночі наснилося майже те саме, що було колись наяву. Сидів, принишклий, в очереті, й терпляче ждав, коли наблизиться до нього сніжно-біла, з царственою короною на голові лебідка. Не лебідь, хоч він був поруч, саме лебідка: надто вже зваблива була вона видом своїм, молодечою невинністю і чистотою. А лебідка не поспішала зближатися, обіймалася з лебедем, охоче підставляла голову, коли лебідь цілував та милував її, потім збадьорювалася, поривалася злетіти на радощах, та передумувала і обмежувалась тим, що дужо била крильми об воду, пробігала по синій поверхні ріки кільканадцять ступенів і знову поверталася до лебедя, дозволяла обняти себе широкими, на цілий розмах рук крилами, цілувалась та милувалась обнята.

За тим милуванням і підстеріг він її, радів, що схопив надійно, не випустить уже. І таки lie випустив би з руін, коли б цс сталося диво: ію віп осилив лебедицю й тримав на воді, лебедиця змахнула дужими крильми, вихопила Завергана з води й понесла над рікою, а згодом — над степом. Отетерів, не йме собі віри. Хотів було пустити ту диво-лебедицю, та розглянувся і схолонув серцем: він надто високо піднісся, щоб зважитися і сягнути з такої високості вниз. Лишалося єдине — ублагати лебедицю.

Ще раз скинув на неї наполоханий погляд і заволав диким лементом: його несла не лебедиця — Каломела, крила тільки мала широкі та білі замість рук.

"А-а-а!" — почув свій голос і лупнув, облитий холодним потом, очима: хтось дужо торсав його за ногу, кликав на ймення.

— Вставай, хане, жони твоєї кобилиця повернулася. Усе ще не вірив чи не міг втямити, повіривши. Був таки в своїй ложниці. На столі горіла, як і звечора, свіча, а поруч сидів челядник і торочив щось перепудженим, як і в хана, голосом.

— Яка кобилиця? Звідки повернулася?

— Та, що на ній завше їздила ханша, що була переправлена купно з ханшею через Широку ріку. Звідтам і повернулася щойно. Підійшла до самого намету і покликала тебе голосним іржанням.

Тепер аж второпав, що кажуть йому, і засуєтився, почав одягатися.

— А ханша? — надумався і запитав. — Що а ханшсю?

— І ханша при кобилиці.

Не просто догадувався, по голосу челядини чув: йому принесли до безуму тривожну і неприємну вість.