Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро
Одне знав: питав усякого, хто прибував з-за Білої ріки, де кутригури, скільки кутригурів, що роблять з родами їхніми і товаром їхнім ті, іцо порядкують уже на сплюндрованій землі, а що — кинуті в передні лави, і тут-таки кликав кметів, що стояли на чолі тисяч, і повелівав, куди кому правитися, що діяти доправившись.
Хто тямив у ратнім ділі, тому неважко було спостерегти: хан відає, що робить. Хай небагато там, за Білою рікою, сотень, хай розпорошені вони, все ж здатні відчутно пошарпати супостата і тим збити з пантелику. А збитого з пантелику Завергана легше було заманити в пастку і накрити в пастці. На що він покладається, той задерикуватий зятьок? На ті недобиті тисячі, що привів із-за Дунаю? Видить Небо, зовсім утратив розум зі злості. Та в нього ж, Санділа, мало не вдвічі більше їх! Мусив би знати, перш ніж іти на утигурів, мав би відати, хлопак, що утигури не самотні. На їхнім боці Візантія, а з ким Візантія, з тим і сусідні обри. Усе передбачено, Завергане, на все є домовленість через ту ж Візантію, іменем імператора візантійського. Досить вдатися з чолобитною — і обри будуть тут як тут. Та він, Санділ, не уповає на чиюсь поміч, він і сам упорається з кутригурами. А упорається та прибере до рук — інакше заговорить і з ними, своїми хитромудрими сусідами.
— Хане! — об'явився один, об'явився й другий гінець. — Кутригури, що тримали путь на горішні витоки нашої ріки, круто звернули на полудень, схоже, що йдуть на з'єднання з самим Заверганом.
— А ті, що йшли ближче до моря, де зараз?
— Передні сотні вийшли на Овечий Брід, схоже, ніби ждуть всіх інших.
Хан втішено похитує головою.
— Минавре! — кличе одного з мужів.— — Бери свою тисячу і не дай тим, що вийдуть до Овечого Броду, перейти Білу. Коли ж захочуть з'єднатися із Завергапом, тежж стань на путі і не пусти до Завергана.
— Всього лиш тисячу даєш, бате?
— Там е вже сотні, візьмеш їх під свою руку, як і тих що переправляться з супротивного берега чи ратиборствуватимуть неподалік Броду на супротивному березі. З ними, гадаю, упораєшся з повинністю, що її покладаю на тебе.
Помислив, зважуючись чи виважуючи щось у мислях, і вже по тому додав, звертаючись до іншого мужа:
— Ті дві-три тисячі, що йдуть з полуночі, доручаю тобі, Благою. Бери тридцять сотень комонників, переправляйся через Білу і зроби все, аби спинити їх чи погромити — то вже як складеться. Одного не дозволяю — дати їм бодай якусь спроможність об'єднатися з ханом кутригурів. Ну, а хана я візьму на себе.
...Іржали язвлені чи перепуджені січею комоні, дзвеніли, викрешуючи іскри, мечі, хай іноді, все ж чулися ревні гехкання тих, що присмачували удари меча словом. Не чути було лиш крику потятих та уражених в січі. Одні не встигали зронити його, інші безсилі були перекричати гамір боролища, а надто голоси погроз та проклять, що на них не скупилися як утигури, так і кутригури. Ненависть ішла на ненависть, а гнів — на гнів. І не було місця для стриму, як не було його й для пощади. Бо зійшлися не на життя — на смерть. Серця кутригурів жадали помсти за вчинену наругу, утигурів же допікала зухвалість кутригурів, здавалось, повержених уже, і повержених упрах. Тож і зчепилися та завихрились у велетенській, ледве примітній для ока улоговині між Широкою і Білою рікою, а зчепившись, не опускали вже мечів і не шкодували стріл. Люто налітали один на одного, як і сотня на сотню, видзвонювали мечами о мечі, падали, потяті чи уражені, комоням під ноги, вихоплювалися з круговерті ті, що вціліли, і знову завихрювались.
— Смерть запроданцям і конокрадам! — кричав котрийсь із Заверганових тисяч і, зібравши довкола себе розпорошених січею воїв, вів їх туди, де, бачив, скрутніше його сородичам — кутригурам.
— Смерть татям-убивцям! — підхоплював його клич інший, і там, де чувся він, посилювався брязкіт мечів, тіснішими ставали кутригурські лави, не просто напирали — потужно вломлювалися в утигурські й примушували їх відступати чи й розступатись.
Улоговина густіше й густіше вкривалася трупом, і комоням все важче та важче було коритися волі живих і не наступити на потятих. А все ж вони умудрялися робити те. І перли, що було приті, вперед — перескакували, і ставали, стримувані, цапки та вигарцьовували на двох — не торкалися, і вертілись, спонукувані удилами та язвлені острогами, в герці — обминали. Хропли лиш та насторожували уші, кидали в усебіч піною та іржали так надривно і дужо, що в того, хто заносив над ними меча, здригалася рука і надавала супостатові можливість виграти жадану мить.
Санділ не ставав, подібно Заверганові, на чолі тисяч і не йшов на січу разом із тисячами. Возсідав у сідлі і стежив за бородищем, що вирувало в улоговині. Бо не втрачав віри, бо певен був: звитяга рано чи пізно буде на його боці. Ті тисячі, що мали підійти у вирішальну мить до Завергана і стати в поміч Заверганові, таки не підійдуть: їм заслонили путь, і надійно, а під рукою в нього, хана Санділа, чи не вдвічі більше воїв, ніж у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило, як зворохоблювало нетерплячку: січа триває з самого ранку, а звитяги нема та й нема. Чому так і чи довго триватиме це?
— Скачи на боролище, — обернувся до першого, хто об'явився під рукою, — й довідайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю? Чи не час їм податися пріч?
Перший гінець повернувся й сказав:
— Терпіння достойний. Ще трохи — і побіжать. Другий був стриманіший:
— Велику лють мають на нас кутригури, тому пруть, яко дики, або ж стоять на смерть.
"А ви?!" — хотів було крикнути Санділ, та його упередили:
— Хан Заверган нагадував своїм на бородищі: "Кутригурин! Коли ти не потяв трьох утигурів, вважай, що ти не помстився за кров і сльози кровних". Вони й стараються. Наших, хане, удвічі, коли не втричі лягає більше, аніж їхніх.
"Отак? — похолонув Санділ. — Ну, то стривайте ж". Він обертається, аби переказати те, що намислив, виконавцям своєї волі, й помічає нараз: на сіверські обводи улоговини, в якій стиналися їхні з Заверганом сили, вихопилися комонники. Вхопилися й спинилися чомусь, приглядаються до колотнечі, що котилася долом.
"Благой? — піднісся духом Санділ. — О радість! Невже встиг упоратися з кутригурами? А втім, до чого ці сумніви?"
— Утигури! — обернувся до тих, що стояли позаду. — Нам прийшла поміч. Кметь Благой погромив татей що палили стійбища в полуночних землях, і стоїть он жде нашого повеління. Кліічтс тисячі вірних і вперед, на кутригурів. Здобич ваша і вся Кутрнгурія по звитязі ваша!
Санділ оголив нарешті меча й пішов у передніх лавах. Те збадьорило утигурів, додало їм ратної буєсті.
— Хан з нами, — кричали, — і Небо за нас! Чули, Благой теж підійшов. Смерть свинопасам! Кара і смерть!
Стинались і не розглядалися, аж поки хтось із утигурів не завважив і не крикнув крайнім, а ті — у звихрену круговерть боролища:
— Обрії! То не Благой, то обри обступають нас! Разять усіх підряд, утигурів і кутригурів!
Поєднані донедавна смертельними узами супостати розскочилися, яко наполохані вовком отари, й тирлуються осібне, а тирлуючись, силяться стримати обрів, що насідали звідусіль і, певно, не одною тьмою.
— Кругова порука! — чути дужий голос кутригурського хана. — Відходьте на захід сонця й бороніться навсібіч!
Мужам, як і воям кутригурських родів, видно, не вперше опинятися в такій, як ця, пастці. Пробивали собі путь до Широкої ріки, однак не забували й про тих, що насідали на них зусібіч. Мовби збита воєдино лавипа, котилися улоговиною і не дозволяли супостатові роз'єднати їх.
Де поділися утигури, не доглядалися. Тоді вже, як обри вдруге і надійно заступили їм путь у свою землю, зрештою виїхали наперед і порадили не лити даремно крові, спинилися й угледіли: утигури удостоєні тієї ж честі.
— Ми йшли не до обрів! — став перед речниками з супротивних лав Заверган. — Чого їм треба від нас?
— Коли ти і є хан кутригурів, — відповіли йому, — ходи до нашого привідці, він скаже, чого треба.
— Хан не піде, — поспішили заперечити ті з кметів, що були при Заверганові. — На розмову, коли вона конче потрібна і неминуча, може піти хтось із мужів його, таких же чільних і довірених, як і хан.
Обрини не зловтішалися з того.
— Шкода, коли так, — сказали розважливо. — Баян волів мати бесіду лише з ханом. Якщо є страх і недовіра — додали по деякім мовчанні, — пришлемо заложників, теж мужів чільних.
І сумнівались, і досадували, і гнівались не знати на кого, коли лишилисяся без свідків, а чогось втішнішого, аніж то, що звеліли їм, вигадати не могли. Обрів, самі бачили, тисячі й тисячі, прорватися крізь їхні лави годі й сподіватись. А коли так, іншої ради немає: не комусь іншому, Заверганові доведеться йти на Баянів клич і ставати перед ханом Баяном.
Пішов не сам, у супроводі двох кметів і чотирьох отроків. Та й іти випало не якесь там поприще, — мало не всі десять здолали, доки добралися до намету хана Баяна. Одначе не те дивувало і обурювало всіх: коли наблизились і спинилися, біля намету стояв уже й чекав запросин привідці обрів хан Санділ.
— Старий шакал! — зціпив зуби хан кутригурів. — Що ти наробив? Яку узду накинув своєю татьбою на роди наші!
Санділ зиркнув спідлоба, видно, мав намір відповісти Заверганові належно, та не встиг зібратися з мислями: з намету вийшов той, кому велено було переказати привідцям ворогуючих між собою сусідів, аби заходили вже й ставали перед очі повелителя великого племені аварів, іменованого в степах антського примор'я обрами.
Мусили перенести освідчення між собою на слушніший час.
Хан не сам був у наметі. По праву руч від нього сиділи три мужі, по ліву — жони (також три), без сумніву — жони самого Баяна. Інші два мужі тулилися біля ханових ніг і значно нижче, ніж возсідав хан і його прибічники.
Як пересвідчилися згодом, то були товмачі.
Літами Баян не набагато старший за Завергана. З виду, хай і суворого аж надто, йому можна дати не більше тридцяти. Одначе муж при тілі, як і при силі, ясна річ. По статурі його, по довгих і товстих руках не важко пересвідчитись: коли підведеться, сягне мало не самого верхів'я в наметі.
Удає тільки, що гнівається, насправді он який вдоволений. Тому і вирядився, либонь, у святкове, через те й волосся заплів у нові кісники.
