В неділю рано зілля копала - Ольга Кобилянська

I те прав­да. Нiх­то на всi су­сiд­нi го­ри не грає так до сер­ця, як вiн. Особ­ли­во на трем­бi­тi, вiн мов свя­тою мо­лит­вою по вер­хах… же­не.

А лiт­нi­ми ве­чо­ра­ми, то вже i го­ло­сом нiх­то так не вис­пi­вує, як Дон­чу­кiв Грицько, веш­та­ючись ко­ло ха­ти i ху­до­би, ви­во­дя­чи од­ну прос­ту пiс­ню по­над дру­гу. А всi або ду­же смут­нi, або всi ве­се­лi, iн­ших вiн не лю­бить.

В се­лi всi дiв­ча­та лип­нуть до нього, хо­ча вiн до жод­ної. Хi­ба що до синьоокої Наст­ки, але й то, як ка­же то­ва­ри­шам, "не все", лиш то­дi, як во­на йо­го на­зад до "ро­зу­му" при­ве­де, до пра­цi на­же­не, не дасть "во­ло­чи­ти­ся" - вiн її го­лу­бить, впев­ня­ючи, що ко­лись її пос­ва­тає. А зi всiх iн­ших дiв­чат, - хо­ча й гу­то­рить з ни­ми, - все кеп­кує.

- Ви, дiв­ча­та, - го­во­рить Нас­ту­нi, - всi дур­нi.

- До ча­су, Гри­цу­ню… до ча­су… - вiд­ка­зує спо­кiй­но Наст­ка. - До ча­су, мо­же, i дур­нi ми, але як са­ме нат­ра­пиш на та­ку, що за­вер­не то­бi го­ло­ву або, мо­же, й лю­бист­ку дасть, - то ди­ви­ся, щоб не стра­тив ти весь ве­ли­кий ро­зум твiй!

- А он я вже те­бе люб­лю, Нас­тунько, - бо­ро­ниться Гриць i смiється ве­се­ли­ми очи­ма, - та ще ро­зу­му не втра­тив.

- Хто знає, чи вже i не втра­тив… - вiд­ка­зує во­на i ди­ви­ться так са­мо, як вiн, щи­ро i прос­то в очi. - А он, - ка­же, - ти лю­биш ме­не i при­хо­диш, а ча­сом як по­ки­неш, то i з тиж­день во­лiєш з ко­нем пе­ре­бу­ва­ти, як зi мною: чи се ука­зує на ро­зум?

- Та я чи не все та­кий був? - бо­ро­ниться Гриць.

- А мо­же, ти i ме­жи iн­шi дiв­ча­та хо­диш, чи я знаю, Гри­цу­ню? - пи­тає во­на. - Я не знаю. - I го­во­рить се без до­ко­ру, без зло­би, а так со­бi спо­кiй­но, мов ди­ти­на.

- А чо­му б я не прис­та­вав з кiньми, не схо­див­ся з дру­ги­ми дiв­ча­та­ми? - пи­тає вiн, та бiльше вже, щоб под­раз­ни­ти її. - Сi­дай i ти, - ка­же, - на яко­го-не­будь ко­ня тво­го батька i їдь зо мною i до­во­лi ди­ви­ся, як Гриць з кiньми роз­мов­ляє, а з дру­ги­ми дiв­ча­та­ми гу­ляє. Бу­деш ба­чи­ти.

- Я не цi­ка­ва, - вiд­ка­зує во­на гор­до, а все-та­ки в гли­би­нi ду­шi вра­же­на йо­го бай­дуж­нiс­тю, хоч i не по­ка­зує то­го, а вiд­так, пог­ля­нув­ши в йо­го щи­рi очi, що який­сь час з по­тай­ним ус­мi­хом ди­ви­ли­ся на неї, ус­мi­хається й со­бi i ка­же:

- З дiв­чат не глу­зуй, не кеп­куй, Гри­цу­ню, бо в де­якiй i не­чис­тий си­дить. А ди­вись, - до­дає по­важ­но, - за­мо­ло­ду де­якi гар­нi при­тя­га­ють до се­бе… особ­ли­во тi, що чор­ноб­ри­вi, а на ста­рiсть, ка­за­ла раз по­кiй­на баб­ка, ко­ро­вам мо­ло­ко вiд­би­ра­ють та опiв­но­чi на мiт­лi ко­ми­ном ви­лi­та­ють.

- А ме­нi що до то­го? - вiд­ка­зує вiн. - Я анi не ко­ро­ва, анi їх не бо­юся. А вас всiх, бi­лих i чор­ня­вих, за­га­лом я люб­лю, хоч ви всi на од­но ко­пи­то i доб­рi, i крас­нi, i дур­нi - а Нас­туньку Кри­ви­ню­кiв­ну най­лiп­ше люб­лю. А як­що я ча­сом, Нас­ту­не, те­бе при­за­бу­ду, ти нi на ме­не, нi на нi­ко­го не во­ро­гуй.

- Або ж я во­ро­гу­ва­ла ко­ли, Гри­цу­ню? - пи­тає во­на i ди­виться знов щи­ро з не­ви­мов­ною тер­пе­ли­вiс­тю в йо­го очi. - Я ж са­ма ка­за­ла, що ти хи­жу­ном, ба­ла­му­том ро­див­ся… i при нi­чiм… дов­го не встоїш. Я не во­ро­гую.

- Я сього не ка­жу, сер­це. Ти од­на для ме­не в свi­тi доб­ра i щи­ра, од­на до ла­ду при­во­диш. До ха­ти, ро­бо­ти при­ну­куєш, до ро­ди­чiв на­вер­таєш - а то без те­бе був би я вже дав­но… - i, за­мах­нув­ши лу­ку­ва­то ру­кою та ука­зав­ши да­ле­ку да­ле­чи­ну, свис­нув i ус­мiх­нув­ся.

Бiлолиця Наст­ка чис­то упи­вається сло­ва­ми крас­но­го хло­п­ця. I для неї зна­чать во­ни i лю­бов, i щас­тя, зна­чать увесь свiт, а за­ра­зом вiд­чу­ває во­на, що дер­жить йо­го справ­дi не­аби­як чи­мось при со­бi, па­нує над ним. Чим са­ме? Не знає.

Не здає со­бi нi­якої спра­ви. Во­на знає лиш те од­не, що му­сить i дальше дер­жа­ти йо­го, що йо­го лю­бить всею ду­шею i не год­на гнi­ва­ти­ся, во­ро­гу­ва­ти на нього. Пог­нi­вається, по­во­ро­гує, - ду­ма­ла iно­дi, - вiн роз­лю­титься i, мов той птах, вiд­­ле­тить, при­ся­де на iн­шiм де­ре­вi - i про­пав для неї…

I так Наст­ка не гнi­вається нi­ко­ли на Гри­ця… Во­на йо­го лю­бить i тiєю своєю лю­бов'ю прив'яже йо­го до се­бе на все. Во­ни ж ко­лись по­бе­руться. Де є в свi­тi си­ла, - пи­тає се­бе щи­рим по­чут­тям, - якiй мiг би Гриць бiльше пiд­да­ти­ся, як їй од­нiй? З дiв­чат вiн її лю­бить най­лiп­ше, приз­нає сам, що во­на при­во­дить йо­го до ро­зу­му, при­ну­кує до ро­бо­ти, на­вер­тає до ро­ди­чiв. А да­лi?.. Те, що вiн… iно­дi на тиж­день… два… ко­нем за се­ло виїжджає… Те їй не страш­не. Ма­ти ка­же, що се йо­му, мо­же, й по­чи-не­но… З ча­сом са­мо пе­рей­де, i щоб тим йо­му не до­ко­ря­ти. То­му во­на спо­кiй­на I лю­бить йо­го спо­кiй­но. Що iн­шо­го во­на не знає. Своє щи­ре, прос­те сер­це знає i крас­но­го Гри­ця, що двi ду­шi має. I в тiм цi­ла її прав­да. Ве­ли­ка, гли­бо­ка, по­важ­на прав­да, яка їй вис­тар­чає, з якою їй доб­ре…

***

Глибока зи­ма.

Лiсом нес­по­кiй­но. Зе­ле­нi вi­ти, об­тя­же­нi снi­гом, вги­на­ли­ся ниж­че до зем­лi, як i iн­шою по­рою, i вi­тер, що над ни­ми буяє i з труд­нiс­тю мiж них тис­неться, до­во­дить їх до жи­вi­шо­го ру­ху. Во­ни опи­ра­ються йо­му, та го­дi цiл­ком опер­ти­ся. Вiн са­дить мiж них з чим­раз бiльшою си­лою, i ос­та­точ­но пi­дiй­мається за не­дов­гий час лi­сом нi­би шум-сто­гiн. Роз­ко­ли­ха­ла­ся за­вi­рю­ха.

Вiтер зма­гається чим­раз сильнi­ше, зби­ває снi­жи­ни з де­рев, ко­ли­ше хоч би i най­ви­щи­ми ко­ро­на­ми до роз­го­ну, гу­де ли­хо­вiс­не, а в воз­ду­сi роз­хо­диться ши­ро­кий кри­ла­тий шум всього сос­но­во­го лi­су…

Страшно те­пер в лi­сi i глу­хо. I хоч се не пiв­нiч­на го­ди­на, а з вов­ком мож­на все-та­ки в та­ких но­чах стрi­ну­ти­ся.

Над ха­ти­ною Мав­ри, об­ту­ле­ною з усiх сто­рiн ста­ран­но сме­реч­чи­ною, пос­хи­ля­ли сос­ни, нi­би зми­ло­сер­див­шись над нею, гли­бо­ко свої вi­ти, об­тя­же­нi снi­гом, не­на­чеб хо­ро­ни­ли її вiд вiт­ру, що тис­нув­ся пов­ни­ми грудьми мiж них, роз­би­ва­ючи їх зви­чай­ний по­важ­ний спо­кiй.

В тiй же ха­ти­нi Мав­ри ти­хо. Лиш в пе­чi го­рить, трi­щить ве­се­лий огонь i ос­вiт­лює нут­ро ха­ти­ни, а най­бiльше те, що най­ближ­че са­мої пе­чi, а то: са­му Мав­ру. Во­на при­су­ну­ла ши­ро­ку лав­ку з по­чор­нi­ло­го де­ре­ва до пе­чi й, умос­тив­ши­ся тут,