Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

А їх не було та й не було. Усіх бентежило це, а Завергана найбільше.

"Що маю вдіяти, — питав себе, — коли той старий лис справді не зажадає говорити? Лаштуватися до затяжної січі з ромеями чи віддати їм те, що взяв у їхній землі, й піти з неї нріч? Щось не віриться, аби Велісарій не захотів поквитатися з кутригурами за все, що вчинили тут, по-снравжпьому. Не інакше як готує пастку: і полон хоче забрати цілим та пеупікодженим, і кутригурів погромити, коли підуть через ромейськин табір. Вітець казав, одходячи в іпший світ: "З усіх сусідів найнідступніші ромеї. Кому-кому, а їм не вір, па них пі в чому не звіряйся". Сидіти між цих гір не випадає, а вести затяжні бої тіш паче. Бої но витрії мають того. Вони ладні на смерть піти, аби лиш знати, що йдуть на поміч кревним. Одне, виходить, лишається: іти до Велісарія вдруге. Негоже це, видима ганьба, а що подіє? Коли сьогодні по пришле нарочитих мужів Велісарііі, :;аптра пошле він, Заворіаіг, і допго пжо и поштою ночиицею: віддасть Сергія та Едермана, віддасть зрештою всіх полонених, заприсягнетеся пам'яттю батьків, що більше не піде в ромеї, одначе всіх інших і з усім іншим хай випускає Велісарій, бо інакше між шши буди січа і буде дарихши прилина кров.

Так думав, так і вчинив би третього дня, та не встиг діждатися його, як від тисяч, що оберігали полон по другий бік табору, прискакав комонник із вістями, на які менш за все сподівався: там, на супротивнім кіпці долини, підійшли до табору ромеї і так, як і тут, попереду, стали заступом.

"Ось вона, ромейська підступність, — не забарилась зродитися розгадка. — Велісарій тому й це йшов на розмову, що. не встиг заперти нас із тилу. Тепер не церемонитиметься, тепер уже прийде".

І він прийшов. Не одразу, десь аж під обідню пору прислав нарочитих і сказав устами своїх нарочитих: "Коли хап пристає на мої умови, хай виходить у пообідню пору на три стрельбища від свого табору. Я, Велісарій, теж вийду".

Завсрганові не спало чомусь на гадку, яким постане перед ним прославлений у Візантії й далеко поза Візантією стратег Велісарій. Іншим печалився: що скаже він, коли вийде, чи визнає, яко рівню, і чи стане розмовляти з ним, яко з рівнею? Не хтось-бо є, той, що взяв гору над готами і вандалами, що поклав до ніг Юстиніана мало пе всю уславлену в віках Західну Римську імперію — Північну Африку, Сіцілію, Італію, окрім її полупочних земель. Чи такий визнає за доцільне розмовляти з хапом, у якого тільки-но висіявся ус? А зійшовся з ним за три стрельбища від табору та побачив, який є, і втратив дар речі: перед ним постав геть висушений літами, гідний пе лишень подиву, а й жалю старець.

— Ти і є хан Заверган, привідця кутригурів? — питав, не зводячи по-старечому прищурених і, як здалося Завергапові, по-людськи добрих очей.

— Так, я і є хаті Заверган.

Велісарій помовчав, змагаючись із мислями, і вже потім заговорив.

— Пощо прийшов у наші землі? На що сподівався зі своїми пе вельми численними тисячами?

Аж збадьорився хап, чуючи таку жадану серцю мову.

— Буду відвертий, увінчаний славою достойнику: я не мав наміру стинатися з вами, ромеями. Сам бачив: йшов і не чіпав фортець, залог у фортецях. Бо йшов із добрими намірами: облюбувати на терепі імперії багату на злаки та вольготності землю і сісти на ній родом своїм.

— Отак? То чому ж стявся із Сергієм та Едерманом, нащо погромив їх, оббирав люд і храми господні аж до Диших стій? Чи після всього міг сісти в обводах нашиї землі?

— Так склалося, достойний. Я посилав до Сергія та Едермана, як і до тебе, слів, мав намір сказати, чого прийшов. Та ба, мене не захотіли вислухати.

Осміхнувся Велісарій і вже по тому сказав:

— Урок достойний. Чи й мене погромив би отак, коли б не вийшов і не вислухав?

— Ба ні, — поспішив заперечити хан. — Сам бачиш: вертаю до роду свого і кваплюсь вертаючи.

— З нахапаним татьбою?

— Лиш з тим, що здобув яко звитяжець у січі. Казав і знову скажу: я не на татьбу йшов.

За сим разом Велісарій приглядався до Завергана довше й уважніше, ніж перше.

— Імперія не просила хана, аби йшов у її обводи, ба навіть на поселення, і тому вправі розцінювати його появу тут, яко татьбу. Та я милостивий до звитяжців, тим паче, що хан справді повертається назад. Одначе й випустити його з полоном не можу.

Тепер думав, що сказати Велісарієві, Заверган.

— Я поверну привідці ромейських воїв стратигів Сергія та Едермана, поверну й людський полон, ба навіть рогату твар. Все інше, надто комоней, повернути не можу: воно стало вже набутком воїв.

— На тому й станемо. Передаси полон, стратигів — і я приберу заступ, звільню для тебе і твоїх воїв путь.

Хотілось радіти такому на диво щасливому завершенню перетрактації із Велісарієм, та щось стримувало хана — не квапився з радістю.

— Коли вже ми так швидко і мирно домовилися з тобою, уславлений стратегу, то, може, домовимось і про все інше? Полон бери зараз, а Сергія та Едермана візьмеш тоді вже, як вої мої будуть по другий бік ромейського табору.

Інший міг би й розгніватись, а в гніві обрати не ту, що обрав перед сим, путь. Велісарій Же надто старий і бува'лий був, аби дозволяти серцю брати гору над розумом.

— Хан воліє бути певним, що все буде як е? А хто мені дасть таку певність?

— Я.

Привідця ромеїв звів вище, аніж дозволяв сой досі, брови.

— Як то?

— Залишу кількох своїх кметів, яко заложників. Щось ГХОЖР па розчарування промаипулп п очах і пго чолі Волісарія.

— То невелика гарантія, хане. Із кревних серед воїв твоїх в хтось?

— Немає. Коли так, — надумався Заверган і похопився висловити тс, що надумав. — Коли так, заложником у тсбй залишусь я.

І знову Велісарій не зміг приховати подиву, а дивуючись, відмовчувався.

— Щоправда, — скористався мовчанкою і уточнив кутригурський хан, — лишаюся з однією умовою: і я, і вої, що візьму з собою, мають бути па комонях і при повній броні.

Велісарій милостиво покивав головою.

— Сміливість молодого хана, — сказав уголос, — достойна поваги і хвали. Хай буде так.

І, вже націлившись від'їздити, додав:

— З цього слід було починати, молодче. Такого стратега, як ти, я радив би імператорові садити в обводах своєї землі.

Х

На зміну дням приходили теплі передлітні ночі, на зміну ночам — ще тепліші дні, а збуяпа тривогами кутригурська рать одне мала на мислі: якомога швидше міряти неблизьку до Онгулу путь. Доки йшли володіннями ромеїв, було простіше: путі торовані і на всіх долах вільні. Гірше стало за Дунаєм. Знову правилися неходженою землею, обминали, простуючи до Дністра, то непрохідні зарослі, то сторожові вежі, то озера. Лиш за Дністром, коли зору одкрилося степове безмежжя, а комоні відчули під копитами знайому твердь, возбуяв і дух, що рвав усіх до отпьої землі. На себе не зважали, спинялися тоді лиш, як треба було попасти, напоїти комоней чи змінити під тими з них, що змаліли на силі, сідло. Весь інший час дня і ночі слались та й слались під копита трави, били в лице прохолодні вітри, стугоніла просохла вже під сонцем земля. Бо не терпілося раті і не до перепочинку було кожному, хто був у хановій раті. Гнала тривога: що з родом? Постигло чи не постигло його те, про що з таким жахом розповідають вістуни з Онгулу? Може ж, зглянулося Небо, може, між тими, що йшли на гвалт, і тими, що лишилися беззахисними перед гвалтівниками, зійшла і стала тієї миті тінь предків, заслонила від паруги, а відтак і від біди-бояліття. Гляди, дііппла і заслопила!

Від Дністрового лиману до Куяльника гостинна путь ішла степом, а вже за Куяльником звернула ближче до моря. І там, у степу, і тут, над морем, — жодної прикмети па людську присутність. Лиш птаство виспівус па всі лади, возносить до небес багате на поживу і безпеку привілля та сторожкі до появи людей сайгаки зриваються час від часу наляканим табунцем й знімають переполох серед сородичів своїх. А втім, чи тільки сайгаків та птаство потривожила кутригурська рать? Попереду, де берег морський робить згин, темніє під крутопаддю подія, і в ту лодію поспіхом сідають мужі, ба навіть їхні жони та діти. Не інакше як рибалки-уличі чи, може, й ізгої-уличі, ті, кого зрікся рід і хто боїться тепер трапити на очі не лишень своєму, а й чужому родові. Кутригурів тут не повинно бути. На кутригурів коли й натраплять, то за Тилігулом, а ще певніше — за Бугом, де є вже їхні стійбища, а поблизу стійбищ — близькі й віддалені випаси. Глядіть, як поспішають ті, що при лодії. Таки бояться раті, певні, відпливуть у море — порятують себе, дітей своїх, не відпливуть — можуть нажити біди.

— Вгамуйтесь, перепудиі — вдався до них одип, вдався й другий, силячись перекричати відстань між комонними і подією. — Чи така, як ви, голь потрібна комусь?

Вої жартують, а жартуючи, стримують комоней, збавляють погрозливий сам по собі біг. Те усовіщає, мабуть, втікачів: од берега одпливли, а далі в море не йдуть.

— Завергап! Заверган! — заволав котрийсь із лодочних і, спонукаючи інших, перший став гребти до берега.

Хтось спинився, зачувши ім'я свого хана, й спинив сусіду, сусіда — ще сусіду.

— Чи не наші?

— О Небо, таки наші! Гляньте, не втікають уже, поспішають до раті.

До них відшукали стезю по крутопаді, спустились на берег і обступили па березі. Хто такі? Чийого роду? Чом опинилися так далеко від отпьої землі, обжитих кочовищ?

Догадка десятерила страх, а страх змалював певність і силу. Бо тс, що почули від закинутих аж он куди родаків, не спростувало, таки підтвердило повідане вістунами в далекій Мізії.

Вони, ті, що стоять оце перед ханом і жаліються ханові на своє бсзліття, не одні такі. Всі, хто міг утекти, втекли аа Буг, а то й далі — за Тилігул і Куяльник, ховаються по балках та ярах, в необжитих чи обжитих уличами стенах, при морському узебережжі. Хто де може і як може. Бо свої степи стали доступні для татей, піддані вогню і татьбі. То тільки видається, що степ безлюдний. Був безлюдним, нині вже не є таким. Нехай хан заглибиться в нього, відшукає глибокі чи й неглибокі балки, то й побачить: там його роди. А що не видно і не чути їх, то мало дива: втратили все, що казало про достаток і привілля, самих змусили принишкнути.

— Де ж ханша? Що з моїм стійбищем?

— Про те не відаєм. Іди степом і напитуй тих, що були ближче до івого стійбища, гляди, знають і скажуть.

Порада родаків видалася слушною.