В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

За знаком Джантемира, Зейнеб з Нурипою винесли з юрти малиновий халат важкого бухарського шовку і з низьким поклоном подали Абдрахманові цю нагороду як переможцеві.

І ніхто не помітив, з якою люттю зиркнула на муллу Шаукен, як злісно, мов ведмедиця, поблискувала своїми малими очицями на акина, на гостей, на зворушеного Джантемира.

З цього дня вона зненавиділа Кульжан і при кожній нагоді втовкмачувала чоловікові, що дівчина розпещена, що вона ледащиця, любить тільки вбрання та пісні, не хоче і не вміє працювати. Іноді Джантемир пробував сперечатися, згадавши пісню Абдрахмана і слова мулли, але одразу замовкав, коли Шаукен підвищувала голос, бо старий чоловік завжди дивиться на все очима наймолодшої дружини, щасливий тим, що його ще люблять або, вірніше, удають, ніби люблять.

І Джантемир замовкав, і наказував посилати Кульжан на роботу, і тому, що більшість людей аулу ладна була потурати всім байським примхам, Кульжан цілими днями тягала тепер з річки бурдюки води, місила босими ногами гній для кізяків і робила всю чорну роботу, яку до того робили тільки служниці або жатаки. Спробувала Зейнеб поговорити з Джантемиром, але він так скипів, так замахнувся камчею на свою старшу дружину, що вона злякано замовкла і тільки іноді посилала служницю допомогти бідній сирітці, коли та падала від утоми.

І коли ще взимку захворів старий табунник Шакір, а згодом зліг і Жайсак, поранений вовчими іклами, Шаукен знов-таки, щоб принизити пасербицю перед усім аулом, наказала, щоб саме вона носила в чорну юрту обід і вечерю. Не здогадувалася мачуха, що тільки тут могла сирітка вголос згадувати померлу матір, тільки тут відпочивала душею і могла поговорити про любого брата Рахімчика, якого Джантемир не з пошани до освіти, а виключно з честолюбства послав вчитися до Омська в медресе.

Верблюд ступає повільно й ритмічно. І ця хода вперевалку вірного корабля пустелі заколисує і заспокоює Кульжан. Для неї кочування — відпочинок і розвага. В дорозі Шаукен не чіпає її. Не чіпає її і Джантемир, в якого є інші турботи. Ще середина квітня, але сухо і незвично жарко в степу, а завтра почнеться найважча частина путі — перехід через пустелю Каракуми. Спека і тиша — передвісники бурі, а буря в Каракумах це щось страшніше найжахливіших лютневих заметілей, і Джантемир недаремно скликає на привалі всіх аксакалів, чабанів і табунників на раду.

— Головне, — сказав він, — зберегти худобу. Іти пустелею доведеться три-чотири дні, а колодязів на нашому шляху тільки два.

— Є і третій, за гадючою улоговиною, — вкинув, кахикнувши в долоню, старий Мірзабай.

— Знаю. Але в ньому дуже мало води, а ми маємо понад п'ять тисяч голів худоби, крім нас самих. Та верблюдів. Отже, напоїть сьогодні верблюдів донесхочу і на кожного з них, крім звичайного вантажу, покладіть по два бурдюки води. Коней теж поїти донесхочу. Розумний кінь і зайве вип'є, коли хазяїн його умовить. І хай кожен вершник візьме в сакви води, покриє воду дощечкою і не мчить учвал, як навіжений, а їде поволі поруч з верблюдом, обережно і тихо, щоб не розхлюпати жодної краплі і щоб вистачило на перший день і самому попити, і коня напоїти.

Так говорив Джантемир, зсунувши брови.

— Вирушимо опівночі, щоб до світанку пройти якомога більше. Вдень відпочиватимем. І пам'ятайте, що в Каракумах ночі дуже холодні, а зараз весна. Отже, хай баби тепліше одягнуть дітей. Та й ви не забувайте за ватяні халати та рукавиці.

Джантемир мав дві речі, до яких він ставився шанобливо і майже з побожністю. Це був компас і звичайнісінький дешевий будильник, який він власноручно накручував у важливих випадках життя. Ось і зараз накрутив він його, щоб аул вирушив у дорогу рівно опівночі. Рівно об одинадцятій будильник дзвінко задзеленчав у його білій юрті, і Джантемир наказав збиратися. За півгодини аул був готовий до виступу, і тільки немовлята і малі дітлахи, не розуміючи, в чому річ, голосно плакали і видиралися з материнських рук.

Досі аул ішов вогкою зеленою рівниною, де ніжно синіли калюжі снігової води. Тепер вони вступали в сипучі піски, які не лежали рівною гладдю, а здіймалися крутими хвилястими барханами сажнів по п'ять заввишки з стрімкими схилами-осипами, на які насилу видиралися важко нав'ючені коні, загрузаючи по коліна в пісок. Найбільше страждали тут вівці: вони по черево тонули в піску і на підйомі безпорадно борсалися в ньому, та й люди насилу витягали ноги. Одна верста в пісках була важча за п'ять у зеленому степу, і люди радісно кидалися до кам'янистих місць, що де-не-де траплялися серед піщаного моря.

Йшли всю ніч, не зупиняючись. Піски опівночі стали холодними як лід і ноги клякли у хутряних панчохах і чоботах. Діти спали на руках у матерів, тепло вкриті ватяними ковдрами, а вершники, щоб зігрітися, йшли пішки, допомагаючи коням видиратися на бархани.

І коли зійшло сонце, люди вже падали від утоми, але йшли і йшли, бо розуміли, що як не важко в Каракумах в передранковий холод, але нема там нічого страшнішого за південну спеку, від якої лише зрідка рятує людей північний вітер.

Привал зробили, коли сонце було вже високо, піски нагрілися, а будильник Джантемир-бая показав рівно дев'ять.

Розбили літні желомуї, розклали вогнища з рідкого саксаулу, зварили чай, ріденький пшоняний куліш з молоком, заїли сухим сиром. Розвідники вибрали найкращу стоянку: поруч з улоговиною, де була трава. Туди загнали отару пастися і лягли відпочити перед вечірнім переходом, залишивши тільки вартових та чергових чабанів і табунників.

Опівдні піски так розпеклися, що обпікали босі ноги до пухирів. Жахлива спрага мучила людей. Вже спустіли всі відра, які привезли вершники з собою, всі бурдюки і пляшки, а до перших колодязів був ще повний перехід... Вночі аксакали пригадали хитрощі хівинців і, проходячи солонцями, набрали собі по жмені солі, блискучої під місяцем, як сніг. Тепер вони розвели сіль у воді і натерлися солоною водою. Від цього пори шкіри стислися, і люди стали менше пітніти, тобто менш втрачати вологи, а ті, що не набрали собі солі, з заздрістю дивилися на здогадливих дідів.

О шостій вечора знов вирушили в путь. Сонце сідало ясно, але небо на заході ніби залилося кров'ю або полум'ям незліченних вогнищ, запалених на грані землі. І аксакали тривожно перезиралися й похитували головами, дивлячись на цей вогняний захід сонця.

У Жайсака нили зрослі кістки пораненої руки, наче він натрудив її важкою роботою.

— Болить? — спитав Габдулла, помітивши, як він скривився.

— Ниє.

— Це на зміну погоди. Біда... Хоча б щасливо проскочити це... місце...

Він хотів сказати "нечисте", та побоявся навіть побічно згадати на ніч нечисту силу, якої степові народи бояться більше, ніж самого Аллаха і пророка його.

Йти ставало все важче, бо відпочинок у полуденну спеку нікому не додав сил. Люди насилу пересували ноги, коні хиталися від утоми, і лише верблюди невтомно, спокійно й розмірено крокували довгою вервечкою. Більше за всіх страждали чабани: отара раз у раз зупинялась і доводилося давати їй перепочинок.

Джантемир виділив на допомогу чабанам тридцять коней і двадцять жигітів, які підбирали знесилених баранів і везли їх на конях, вільних від вантажу.

Опівночі аул вибрався на кам'янисту рівнину, вкриту уламками білого кварцу, під місячним сяйвом вони блищали як сніг. Ніч була нестерпно холодна, тому дехто приймав кварц за паморозь, а інші за сіль. Навіть кинулися його збирати, але, покуштувавши, одразу викидали.

Перед світанком допленталися до колодязів, по-весняному повних. Люди жадібно пили і не могли напитися, передихнувши хвилину, знов припадали до повних відер, потім почали поїти і годувати худобу.

Сонце вже потроху припікало, а люди спали мертвим сном, змучені дорогою. Вони не знали, скільки часу відпочивали, коли пронизливий свист примусив їх схопитися на ноги. Спросоння ніхто не розумів, що трапилося. Сухий жовтий туман висів у повітрі, заступаючи сонце. З гребенів барханів звивалися, наче юрби примар, хмари піску, і вітер мчав їх кудись удалечінь. Буря валила легкі літні юрти й намети. Котився посуд, ковдри, одяг... Злякана отара помчала світ за очі, і піскова хуртовина гнала її все далі... Наче кульки перекотиполя, вистрибом мчали порожні казани, миски та відра. Люди з криком ловили речі, які літали навколо них, або намагалися якось сховатися од вітру, тулячись до верблюдів, падали, не спроможні встояти на ногах під натиском вітру. І тільки вкривали голову якимсь мотлохом. А верблюди спокійно лежали на землі, інстинктивно відчуваючи, що це єдиний вірний засіб врятуватися.

Вітер щохвилини міцнішав, переходив в ураган. Тепер не тільки пісок, але й каміння летіло вихором і боляче било людей та худобу.

Юрту Зейнеб, де притулилася відпочити Кульжан, раптом завалило. Дівчина насилу виповзла з-під важкої повсті і звелася на ноги. Треба було десь сховатися. Камінь боляче вдарив її в плече, другий розсік ногу біля коліна. Кульжан намагалась роздивитися, де батькова юрта, але пісок запорошив їй очі. Вона замружилась, затулила обличчя руками і рушила туди, де, на її думку, була Джантемирова юрта. Дійсно, біла юрта, міцно перев'язана через покрівлю арканами з важким камінням на кінцях, трапилася їй на шляху. Кульжан, чіпляючись за кошму обома руками, обійшла юрту, намацала запону, відхилила край, заповзла всередину і опинилася перед розлюченою Шаукен.

— Не смій чіпати запону! — накинулася вона на Кульжан. — Всю юрту мені піском засипала! Ану геть звідси!

І улюблений мачушин пес погрозливо загарчав на дівчину, вищиривши свої вовчі ікла.

— Я ненавмисно, кші ana! — злякано пролепетала Кульжан, відчуваючи, що напівдикий пес ось-ось стрибне і перегризе їй горло, а мачуха і не збирається його відкликати. Спритно, як ящірка, ковзнула вона назад, з юрти, під пронизливу лайку розлюченої Шаукен:

— Знов ця йолопка підняла запону! Покарав мене Аллах такою дурепою! От ледащо! Геть звідси! — тупотіла вона ногами, хоч Кульжан вже зникла.

Лютував ураган. Гострий камінь розкривавив щоку Кульжан, важка повсть звалилась на неї звідкись збоку. Дівчина з жахом вчепилася в кереге і, як щитом, затулилася повстю від каміння. Запорошені очі наливалися сльозами і мружились від болю.