В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Кульжан намагалась обійти юрту, щоб сховатися за нею від вітру, але новий порив, міцніший за попередній, підхопив її і погнав невідомо куди. Марно намагалася вона зупинитись, за щось схопитися, втриматися на місці, вітер гнав її все далі, хвилинами відривав од землі, а потім люто шпурляв на землю. Вона бігла, швидко-швидко перебираючи ногами, а вітер і каміння били її, штовхали, підганяли і стукали в повсть, яка і захищала її, і, як парус, помагала вітрові. Іноді щось ворушилося в неї під ногами: чи то засипаний баран, чи то людина, а може, й хижак. Потім вона раптом ковзнула вниз стрімким схилом бархана, наче взимку на санках, впала в глибокий рівчак поміж барханами і лежала захекана й приголомшена, не в силі підвестися і навіть ворухнутися. А гарячий сухий пісок сипався й сипався на неї зверху, накопичувався важким розпеченим тягарем...

"Підвестися... Треба підвестися..." — майнула думка. Але вона тільки кволо ворухнулася і втратила свідомість.

Ураган лютував ще з годину. Пустеля перетворилася на бурхливий океан, де величезні бархани здіймалися і неслися з неймовірною силою, як морські хвилі, пересипаючись з місця на місце. Небо стало рудо-брунатним, і хоч на ньому не було жодної хмаринки, не було на ньому також ані сонця, ані блакиті, жахливий жовто-сірий присмерк стояв над пустелею — моторошний, як марення.

Коли все стихло, то там, то тут заворушився пісок, і з-під нього стали повільно підводитися верблюди, а тоді й оглушені, напівзаду-шені люди, що ховалися за верблюжими спинами. Вони обтрушувалися, кашляли, чхали і очманілими очима озиралися, не пізнаючи своєї стоянки, З-понад сорока юрт на старому місці стояли тільки три білих і п'ять-шість чорних, розташованих під невеликою скелею. А там, де були колодязі, тепер височів крутобокий бархан, і гребінь його ще трохи курився пісковими цівками.

Люди кинулися шукати своїх жінок, дітей та родичів, а Джантемир волав із своєї напівзасипаної юрти, наказуючи відкопати важку запону, біля якої виросла ціла могила. Біднота кинулася руками відгрібати пісок, бо ні в кого не було ні лопати, ні кетменя, ні навіть простісінької дощечки. Нарешті Джантемир виповз з юрти і схопився за голову.

— Отара?! Де отара?! Де табун?! — кидав він своєму роду і челяді.

Люди розгублено перезиралися. Верблюди були вже на ногах і з звично презирливим виглядом спокійно і гордовито дивилися на людей. Осідлані коні з відпущеними попругами форкали і обтрушувалися, але від табуна лишилося не більше половини, а отара і зовсім зникла.

— Де отара?! Де табун?! — істерично вигукував Джантемир дедалі гучніше.

В цю мить із своєї юрти вийшла Шаукен.

— Не питай, а наказуй! — гостро спинила вона чоловіка. — Розподіли людей: жінкам та старикам накажи підкопувати аул і збирати речі, а чоловіків жени шукати отару і табун.

Слова Шаукен ніби протверезили Джантемира, та й самі жигіти вже зрозуміли, що врятувати худобу — це врятуватися від голодної смерті. Вони поквапливо підтягували попруги, стрибали в сідла і мчали туди, куди буря погнала отару. Решта людей теж ніби отямилася. У Шаукен знайшлися і лопати, і кетмені, і почалася робота.

Перш за все підняли білу юрту Зейнеб, яка завалилася, як тільки почався ураган. Літня, опасиста жінка, вона мало не задихнулася під вагою свого кереге. Отямившись, вона радо притиснула до себе маленьких онуків, дітей Ундасинових, і спитала:

— Аде Кульжан?

— Як? Хіба вона не спала разом із тобою? — спитав Джантемир.

— Спала, але коли юрта завалилася, вона десь зникла.

— Покличте Кульжан! — наказав Джантемир. — Хто її бачив під час урагану?

— Вона заходила до мене, — неохоче обізвалася Шаукен. — Відкрила запону, напустила мені повну юрту піску... Я наказала їй спустити запону, а вона розсердилася і пішла. Більше я її не бачила.

Всі кинулися шукати дівчину, але ні по юртах, ані під скелями в повалених желомуях її не було. Почали дрючками промацувати пісок, і коли дрючок натрапляв на щось пружне, обережно розкопували те місце і витягали або ковдру, або згорнутий килим, а іноді й непритомну людину. Викопаний опритомнював, розшуки тривали далі, а Кульжан ніде не було.

Зейнеб розхвилювалася. За останній час вона щиро полюбила сирітку. Тепер вона скликала людей і наказала ще раз обшукати стоянку.

Жайсак лежав осторонь і тихо стогнав: коли зірвалася буря, він ліг між своїми верблюдами і гукнув матері, щоб мерщій сховалася під скелею з Акбозадом і Карайгиром.

Почувши, що Кульжан зникла, він примусив себе підвестися і сам вдруге обійшов всю стоянку, промацуючи соїлом пісок. Йому шкода було дівчини, яка всю зиму з такою зворушливою турботою носила йому і небіжчикові батькові їсти без огидної зневажливості, з якою Шаукен та Джантемир кидали їм іноді ласий шматок. Але всі його розшуки були марні. Знайшов він лише мертвого Файзуллу, що задихнувся під барханом, та його онука-підлітка. Хлопчика пощастило відкачати, але Кульжан ніде не було. В розпачі стояв Жайсак осторонь і, засунувши руку в кишеню, намацав щось м'яке, шовковисте. Це була стрічка з її коси, яку вона вранці загубила, а він підібрав, та забув їй віддати. Жайсак з сумом стиснув її в руці і раптом згадав вовкодавів та Жолгусту — улюблену собаку Кульжан.

їх лишилося тепер тільки четверо, цих сміливих четвероногих друзів, після того як двоє спливли кров'ю від ран у ніч жахливого бою з вовками. Жайсак покликав собак, дав їм понюхати стрічку і наказав шукати.

Вовкодави закружляли навколо, уткнувши носи в пісок, а Жайсак підійшов до свого робочого коня, одною рукою підтягнув попругу і, схопившись за холку, з зусиллям стрибнув у сідло.

— Куди ти зібрався? — злякано кинулася до нього Кумині.

— Шукати Кульжан; — просто відповів він.

— Але ж тобі погано! Вертай! — крикнула вона.

Жайсак навіть не обернувся. Він їхав повільно, придивляючись до кожного найменшого горбка, до кожної зморшки на піщаній зи-біні. Вовкодави й Жолгуста кружляли навколо нього і то ніби брали слід, то знов зупинялися, підіймали морди і розгублено, і ображено гавкали, потім раптом всі разом помчали вперед, збігли на гребінь високого сипучого бархана і наче скотилися по його протилежному стрімкому схилу. Тут вони знов почали нюхати землю. Потім Жолгуста сіла, витягла морду вгору і протяжно завила, а Каскар і Барбаса з усіх сил запрацювали лапами, розгрібаючи пісок.

У Жайсака серце завмерло від цього тоскного виття. Він сплигнув з коня, теж зсунувся вниз по схилу бархана і почав лопатою допомагати собакам.

Коли б не шматок повсті, якою прикрилася Кульжан, рятуючись від кам'яного граду, вона давно б задихнулася, але повсть встала над її головою невеличким склепінням, де лишилося трохи повітря, а вона втратила свідомість вже при останньому пориві урагану, тому занесло її неглибоко. Швидкими міцними рухами Жайсак розгорнув пісок, хоч від нестерпного болю в плечі до крові закусив губи. Ось з'явився ріжок повсті, а поруч безсило відкинута засмагла дівоча рука... Ще п'ять-шість лопат. Він відхилив повсть і, схопивши за стан непритомну Кульжан, витяг її з-під осипу. Струмок піску ще стікав схилом бархана, коли Кульжан вже лежала осторонь, а Жайсак робив їй штучне дихання так, як на його очах колись робили його яїцькі козаки утопленому. Робив він це невміло і неритмічно, але все ж таки за кілька хвилин мертвотно-жовте обличчя Кульжан ледве помітно порожевіло, і легкий подих вирвався з її пересохлих вуст. Потім вона ворухнулася, намагаючись розплющити очі, але тільки стиха застогнала.

— Ой, очі! — вирвалося у неї з новим стогоном. — Пісок...

У нього не було ані краплі води, ані чистенької ганчірочки — нічого, чим промити або протерти ці великі оксамитово-чорні очі в густих пухнастих віях. Нічого, крім стрічечки, яка вказала собакам, де й кого треба шукати. Ніжними обережними дотиками відтягнув він їй одне повіко і куточком складеної вдвоє стрічки почав обережно очищати око від піску. Вона застогнала, рвонулася з його рук, але він ніжно притримав її:

— Потерпи трохи, Кульжан-джан. Око повне піску. Треба якось вибрати. Потерпи, любонько, — приказував він і знов легким, ледве вловимим дотиком стрічки почав вибирати піщинку за піщинкою спочатку з-під нижньої, а потім і з-під верхньої повіки.

— Боляче, — стогнала вона, але вже не видиралася з його рук. Коли одне око було очищено, Жайсак, не знаючи, чим і як заспокоїти біль, почав тихенько лизати їй це нещасне подряпане око, налите сльозами і кров'ю, потім так само терпляче і обережно став очищати і друге око, ще більш поранене і налите кров'ю. І так само обережно облизав і його. Слина трохи відсвіжила її повіки і притамувала страшний біль.

— Ще! — стиха попросила вона, коли очі обсохли. — Мені легше, коли ти їх лижеш.

І він знов схилився до її очей, потім на мить притулився скронею до її скроні, і вії його кілька разів торкнулися її обличчя ледве вловимими легкими дотиками, наче пелюстки нічної квітки або крильця метелика.

Кульжан здригнулася. Перемагаючи біль, на мить розплющила очі, і погляди їх зустрілися. Це був лише погляд. Тільки дотик його вій до її скроні — ледве вловимий подув ніжності, але в обох завмерло серце.

Легкий червінь виступив на її щоках, а він сором'язливо і обережно допоміг їй підвестися, підсадив на коня і, притримуючи її здоровою рукою, пішов поруч з конем, обминаючи стрімкий схил бархана.

Вони нічого не сказали одне одному і жодного разу більш не зустрілися поглядом, але обидва зрозуміли, що прекрасна, заповітна таємниця увійшла в їх душі, про яку не можна розповісти нікому і ніколи на світі, тому що в людській мові ще немає таких прозорих, ароматних і невагомих слів.

VI. В ГОСТЯХ У ГЕРНА

Наступного ранку батальйонний каптенармус приніс Шевченкові повне солдатське обмундирування.

Вперше одягаючи солдатський мундир, Шевченко ніби прокинувся від недовгого відпочинку серед добрих людей. Майбутнє глянуло йому в очі своїми жахливими буднями, і думка, що чверть сторіччя — отой безкінечний строк військової служби — він носитиме цей мундир, вкрила його чоло холодним потом.

З трьох принесених мундирів жодний не підійшов йому. Роблячи помітки крейди на найбільшому з них, каптенармус обурено бурчав:

— Он яке черево собі нагуляв, прости Господи! Який на зріст підходить, так на череві ніяк не зійдеться.