Чорне озеро - Гжицький Володимир

Треба! Що за сентиментальність? Не битись же головою об стіну? Це, зрештою, нічого й не поможе.

Перед ним, як жива, стала кімнатка, а в ній біля вікна кохана голівка в рамці чорних кучерів, шийка слонової кості і її аромат... Цей аромат її тіла п'янив його, доводив до божевілля. Поцілувавши на прощання її руку, він ніс п'янкий запах її шкіри на губах додому. Він уже до ночі не їв і не пив, не курив, щоб не згубити його.

"Ох, дурень! Як маленький! Закохався! А вона проміняла мене зараз же, при першій нагоді. Проміняла на художника, на росіянина, на підлого спокусника, бо ж нема в нього почуття — це певна річ. Проміняла і втекла через вікно до нього..."

А він, Темір, вже мав надію. Хоч маленьку, а мав. Батьки її поважали його, він лікував їх усіх, лікував її...

Та все це забулось давно...

А втім, хто тут винен? Чи вона винна, чи можна побороти в собі почуття?

Хоч... мабуть, можна. От він поборов. Цебто не поборов ще, але поборе. Це ясно, він мусить побороти. Коли хто захоче — може. Людина все може. Вона може все перетерпіти, усе переболіти, усе перенести, усе пережити, звичайно, навіть і втрату милої. І він її перенесе, тільки треба трохи часу. Час — найкращий лікар, навіть для лікаря Теміра.

Він гірко посміхнувся.

"Добре було б поїхати куди-небудь у подорож. Ну, скажімо, до Італії, ну, в Крим, нарешті, до моря,— коли ж грошей нема. От прокляте "коли ж...". А розлука — це добрий винахід і не новий. Хто то говорив про розлуку?"

Доктор Темір уперто думає, хто говорив про розлуку. Йому страшенно хочеться пригадати...

"Розлука гасить малі почуття, а роздмухує великі. Як вітер, що гасить свічку, а роздмухує вогнище".

Він ходить по кімнаті, вперто повторює думку вченого й не може пригадати його прізвища.

"Розлука гасить малі почуття..." Невже він не пригадає? Нав'язлива думка починає мучити. На мить він забуває все, що його мучило раніш. Ця думка заполонила весь його мозок.

"Коли б не випив, певно, пригадав би. А добре сказано. Але хто ж його сказав? Ага! Пригадав нарешті. Ларошфуко сказав. Старий французький мислитель..."

"Гасить малі почуття, а роздмухує великі..."

"Значить, і розлука не поможе?"

"А хіба, докторе Теміре, у тебе велике почуття? — запитує себе доктор,— Велике? Признавайся! Бідний доктор Темір! Що ж, не здавайся! Виклич на поєдинок свого суперника, як у старовинних романах, забий його в двобою — і шлях тобі вільний..."

Доктор якось чудно сміється.

А вона? А що далі? Вона ж його ніколи не кохала. Він знав її маленькою дитиною. Лікував її, бачив її маленьке дитяче тіло, а потім вона виросла, так швидко виросла, що доктор не знає, коли це сталось. Він рік не бачив її і, приїхавши, застав дорослу дівчину і відразу закохався по самі вуха, як гімназистик.

"Яка все-таки підступна ця доля, яка ж несправедлива..."

"Дурна, дешева філософія,— обриває він себе,— не гідна дорослої людини".

Але йому робиться жаль себе, таки дуже жаль.

Вино розбирає, вдаряє в голову, на очі навертаються сльози.

"Ох і нещасний я сирота!.."

Доктор Темір підходить до шафи, дістає недопите вино, перехиляє пляшку і п'є з шийки до дна. Ноги слабіють, він, похитуючись, іде до крісла і поринає в нього. На вікні з'являється горобчик і весело скаче. Доктор жалісно дивиться на горобчика.

— Ти голодний, маленький? Чи, може, ти в гості прийшов до мене? Ніхто до мене в гості не заходить, тільки ти один. Моя пташка забула мене. Вона тепер другому щебече, другого втішає. Доктора Теміра тепер уже ніхто не звеселить. Його пташка полетить скоро звідси — і стане сумно-сумно. Запанує тяжка осінь в душі бідного доктора на все життя...

Доктор Темір понурив голову й задумався. Під вікном цвірінькали горобці, із саду лилось запашне повітря.

Але раптом за вікном пробігли чиїсь ноги, сполошили співоче товариство і залопотіли в передпокої.

Доктор підвів голову. До дверей хтось раптово, голосно постукав. Горобчик і собі злетів з вікна і сів на галузку. Доктор витріщив очі. До дверей постукав хтось Ще голосніше.

— Увійдіть! — пробурмотів він.

На порозі з'явилась Таня. Обличчя її було червоне. Мокрі завитки прилипли до скронь. Вона важко диха* ла, стомлена й схвильована...

Доктор сидів нерухомо в кріслі, роздумуючи, що трапилось. Його важкі олов'яні очі впились у Таню, він чув, що не може рушитись, неначе хто прив'язав його до крісла.

— Докторе! — почала, не вітаючись, Таня.— У нас небезпечно хворий, ходіть швидше.

Доктор наче прочуняв од сну. В ньому заговорило почуття обов'язку, і це на мить протверезило.

— Хто хворий? — спитав він.

— Одного чоловіка вкусила отруйна гадюка, рятуйте його. Докторе Теміре, швидше!

— А хто хворий? — повторив Темір.

— Хвора людина, докторе. Вам повинно бути байдуже.

— Ні, не байдуже.

— Що це значить? — нервується Таня.— Хвора людина, які тут допити? Ви підете, докторе, негайно. Час не чекає. Я прошу вас, любий,—мовить вона,— швидше, Теміре, я благаю вас, швидше!

— Ви не сказали, хто хворий.

— Художник хворий, впертий докторе! Його змія вкусила. Швидше, благаю вас!

Доктор Темір грубо сміється, регоче, аж захлинається.

— Ваш коханий хворий, тому ви так хвилюєтесь, тому я маю честь бачити вас у своїй хаті? Ха-ха-ха-ха!..

Таня хвилину дивиться йому в очі і радить не забуватись. Він не має права так казати.

— Про нього й говорити не можна? — питає Темір.

— Ви йдете, докторе?

— Ні.

— Ви мусите! Це ваш обов'язок лікаря.

Вона не зводить з нього гнівних очей. Вони гіпнотизують, і докторові робиться моторошно. Він перестав Сміятись, обличчя зробилось тверде, як скеля. Вставайте! — каже Таня.

— Не встану.

— Теміре, пожалієте! Ви — лікар. Ще раз кажу, не забувайтесь!

Доктор Темір сопе.

— Не піду я лікувати вашого коханця! — кричить він скажено і, хитаючись, встає.

— Як ви смієте кричати? Ви п'яні! Ви п'яні! Я питаю, ви підете чи ні?

— Ні!

Таня бачить, що всі її домагання даремні, що він незламний, що не піде. її охоплює ненависть.

— Ми з вами ще поговоримо,— каже вона, і в словах її — дика погроза. Вона просити більше не буде. Вона просила тільки один раз, за хвору людину. Тільки раз! — Бувайте! — рве вона слова, грюкає дверима і вибігає на подвір'я.

Доктор поволі тверезіє. її очі, її слова важкі, як камінь, лягли на груди холодні як лід.

"Обов'язок лікаря — лікувати хворого. Нічого не вдієш. Але лікувати того, хто забрав твоє щастя?.. Чи є такий людський закон?.."

Він вихилився через вікно й наказав хлопцеві негайно сідлати коня.

Потім підійшов до шафи, зібрав потрібний інструмент, якісь ліки у пляшечках, сховав усе в дорожню валізочку і вийшов надвір. Через кілька хвилин уже летів верхи до Таниного дому.

Дмитро Іванович Смирнов почув про пригоду Ломова другого дня вранці від свого господаря Олександра, коли той сідлав йому, як щодня, удосвіта коня.

— Коли ж це трапилось? — спитав здивовано Дмитро Іванович.

— Учора, в цю пору, а може, трохи пізніше,— почав заохочений до оповідання Олександр.— Він, кажуть, їздить щодня, удосвіта, малювати водоспад чи якісь скелі, не знаю толком що, але знаю, що біля водоспаду вкусила його гадюка.

— Сьогодні він ще живий? — спитав Смирнов. Олександр не зрозумів питання.

— Чого ви не розумієте? — здивувався Дмитро Іванович.— Живий він ще сьогодні? Не вмер?

— Ні, не вмер, живий. Мати доктора Теміра зустрічалась зі мною біля криниці, коли я коня напував, то казала, що живий.

— Значить, нічого йому не буде,— сказав упевнено історик.— Коли вчора не вмер, то буде жити. Гадюча отрута діє швидко. Видно, гадюка була не з дуже отруйних, інакше і Темір не врятував би.

Мовчали. Олександр довго вовтузився біля попруги. З його в'ялих рухів видно було, що він навмисне бариться, що йому ще хочеться поговорити. І справді, йому хотілось вияснити питання, яке тривожило його давно, а не знав, як до його взятись.

— І скажіть,— почав він здалека,— яка сила у тих шаманів! Накликав гадюк! Ха-ха!..

— Ви у це вірите? — спитав Смирнов.

— А як же не вірити, коли факт. Художник лежить. Вони, ті ками, людину зі світу згладять, коли схочуть. От розповідав же сам художник, що бачив рештки молока на камінні та на лопухах.

— Ну й що?

— Як що? Гадюки прийшли на молоко.

— Не чув такого, щоб змії молоко хлебтали,— сказав історик, крутячи заперечливо головою.— Змії живляться дрібними гризунами, жабами, молодими пташенятами, якщо їх знаходять у гніздах на землі, нарешті, яйцями пташиними, комашнею, але щоб молоком — не чув, хоч вивчав колись зоологію, і ніде потім у літературі не зустрічав.

— А не чули, що вужики корів доять? — спитав Олександр, не переконаний викладом історика.

— Ні, не чув.

— Бачите, а це правда,— промовив Олександр.— Причепиться такий вужик до корови і виссе молоко, особливо коли корова лежить на пасовиську.

— І все молоко виссе? — спитав, усміхаючись, історик.

— Геть-чисто все,— сказав упевнено Олександр.

— Якої ж величини мусить бути вужик, що може увібрати в себе пару літрів молока?

Олександр задумався.

— Отже, бачите, що це казка? Олександр не знав, що відповісти.

— Ви, як будете в Москві, поцікавтесь,— сказав він по хвилині.

Смирнов обіцяв поцікавитися цією справою.

— Я вам напишу про це,— сказав він.— А от ви мені розкажіть, як ви ставитесь до шаманів особисто.

— Я ж не ойрот,— образився Олександр.

— Я маю на увазі взагалі релігію,— не бентежився

історик.— Наші попи ті ж шамани, тільки трохи культурніші. Відправи як католицьких, так і православних попів однаково незрозумілі для слухачів, як і шаманські, так що всі ці вірування одні від одних далеко не втекли. Мене цікавить, як ви до цього всього ставитесь. Вірите?

Олександр несамовито накинувся на попругу, аж кінь застогнав.

— Не знаю, чи воно добре, чи погано,— почав він,— але я, правду кажучи, ніякої релігії не визнаю. У двадцять першому пішов я на службу у Червону Армію, там нас релігії не вчили,— Він глянув на Дмитра Івановича і усміхнувся. Смирнов відповів йому усмішкою.

— Майже рік воював я з білогвардійською бандою Семенека, яку ми ліквідували на початку двадцять другого року. Поранений демобілізувався і вернув додому. Одужав — почав господарювати. Про релігію не доводилось думати, бо не було часу. Релігією може займатись той, у кого час зайвий,— закінчив він переконливо.

— Скажіть, чи правда, що алтайці не люблять руських? — спитав несподівано Смирнов.

Олександр стрепенувся.