Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь

Як шалений, він понісся,

Вибиваючи завзято

Мокасинами об землю;

Вітер бурею зробився,

Засвистів пісок летючий,

Наче курява в пустелі...

І покрилось надбережжя

Бугирями 9 Него-Воджу.

Так веселий По-Пок-Ківіс

Танець Вбогого танцює!

А скінчивши, повернувся

На бенкет і сів з гостями,

Сів, всміхаючись, спокійно

З вахлярем своїм великим.

Потім друга Гайавати

Чайбайабоса прохали:

«Заспівай нам свою пісню,

Пісню ніжну і жагучу,

Щоб живіш бенкет проходив,

Щоб часу не помічалось,

Щоб було не нудно гостям!»

І прекрасний Чайбайабос -

Сам схвильований до краю -

Заспівав їм дивну пісню,

Пісню ніжну і жагучу.

І коли співав, натхненний,

Все дививсь на Гайавату,

Все дививсь на Міннегагу.

«Овене! Прокинься, рідна!

Ти, дикунко - квітко лісу!

Ти, лугів зелених пташко,

Дика пташко-щебетухо!

Ніжний, лагідний твій погляд,

Наче тихий погляд сарни,

Наче роси для лілеї

В час вечірній у долині.

А твоє дихання, пташко,

Наче пахощі уранці,

Наче подих квітів ніжних,

Подих в Місяць Листопаду.

Чи не лину я всім серцем

До улюбленої серця,

Як до сонця лине пагін

В світлі, тихі ночі Квітня.

Овене! Тріпоче серце

І, захоплене, співає,

Як шумлять, співають віти

В світлий місяць, Місяць Червень.

А коли ти засумуєш,-

І моє темніє серце,

Наче річка, коли хмари

Кинуть чорну тінь на неї.

А коли ти усміхнешся,

Серце знов тремтить і сяє,

Як блищать під сонцем хвилі,

Коли вітер з ними грає.

Хай всміхаються і сяють

Небеса, земля і води,

Як не можу усміхатись,

Коли милої не бачу.

Я з тобою, пташко! Глянь же,

Кров схвильованого серця! -

Я стою. Прокинься, рідна!

Овене! Прокинься, рідна!»

Так співав їм Чайбайабос

Пісню ніжну і жагучу,

А старий хвастливий Ягу,

Оповідач надзвичайний,

Слухав з заздрістю німою.

Але потім він по рухах,

По очах і по усмішках

Ясно вгледів, що чекають

Усі гості нетерпляче

І його байок веселих,

І його казок брехливих.

Був хвастун великий Ягу!

В найцікавіших пригодах,

В найстрашніших предприємствах

Завжди був героєм Ягу:

Він не чув про їх, а завжди

Бачив власними очима!

Коли тільки Ягу слухать,

Коли тільки Ягу вірить,

То ніде ніхто із лука

Не стріляє краще Ягу,

Не вбиває стільки ланей

І не ловить стільки риби

Та річних бобрів у пастку.

Хто проворніший від його?

Хто від його краще плава?

Поринає в воду глибше?

Хто набачивсь більше дива

І сходив такого світу?

Ну, звичайно, хто,- се Ягу,

Дивовижний оповідач.

Слово Ягу стало жартом

І прислів’ям у народу,

І коли хвастун-мисливець

Говорив щось неподібне,

Чи вояк, вернувшись з бою,

Вже заносився занадто,

Всі кричали: «Ось і Ягу!

Ягу маємо нового!»

Для хлоп’ятка Гайавати

Люльку жилами оленя

Хто зв’язав з кори із липи?

Ну, звичайно, хто,- се Ягу.

Ягу се йому пізніше

Показав, як слід робити

Лука з ясеня тугого,

А з сучків дубових - стріли.

Отакий-то був той Ягу,

Той старий брехливий Ягу,

Оповідач дивовижний!

І озвалася Нокоміс:

«Розкажи нам, добрий Ягу,

Найдивнішу казку-байку,

Щоб бенкет живіш проходив,

Щоб часу не помічалось,

Щоб було не нудно гостям!»

Відповів негайно Ягу:

«Ви почуєте сьогодні

Чарівне оповідання

Про Оссео. Із Зорі він,

Із Вечірньої зійшов він».

Чи не сонце то заходить

Понад водами ясними?

Чи то ранений фламінго

Тихо плаває, літає

І кривавить хвилі кров’ю,

Що спадає тихо з пір’я

І наповнює повітря

Дивним блиском крил червоних?

Так, то сонце потопає,

Потопає в Гітчі-Гюмі,

Небеса горять в пожежі,

І в огні палають води!

Ні, то плаває фламінго,

Поринаючи у хвилі,

До небес простяг він крила

І оббризкав хвилі кров’ю.

Вдалині Зоря Вечірня

Грає в сяєві тремтячім

І у млі висить над морем.

Ні! То сяє так на грудях

У Життя Владики Вампум,

То великий Дух проходить

Понад заходом червоним.

Довго в захваті дивився

На червоний захід Ягу;

Раптом крикнув: «Подивіться

На тремтячий синій вогник,

На Зорю Вечірню гляньте!

Ви почуєте сьогодні

Про Оссео Чародія,

Що зійшов колись з Венери.

В предковічні сиві роки,

В час, коли ще до людини

Було ближче синє небо

І самі боги приступніш,

Жив на Півночі мисливець,

Жив з красунями дочками.

Десять їх було у його,

Як лоза, гнучких, вродливих.

Та найкраща поміж ними

Овіні була, найменша.

Вийшли всі дівчата заміж,

Одружились з вояками,

Овіні одна не швидко

Молодого обібрала.

Мовчазна, сумна, сувора

І свавільно-вередлива

Овіні була - і довго

Молодих, що залицялись,

Проганяла з глузуванням.

А сама взяла та й вийшла

За убогого Оссео.

Вічно кашляв він, як білка,

Був старий, гидкий і хворий.

Але серце у Оссео

Молоде було, прекрасне!

Він зійшов з Зорі Венери,

Він був син Зорі палкої,

Син Зорі жаги й кохання!

І огонь її, і чари,

Променистий блиск і врода -

Все таїлось в його