Лонгфелло. Пісня про Гайавату - Олександр Олесь
З сторони Дакотів диких.
Із вігваму побіч неї
Він пішов в країну рідну
По лісах і по долинах.
Йшли вони рука за руку,
Залишаючи самотнім
Батька сивого в вігвамі,
Залишаючи потоки,
Водоспади Міннегаги,
Що їм здалека шуміли:
«На все добре, Гайавато!»
А старий, як попрощався,
Сів на сонці на порозі
За роботою своєю
І гадав: «Такі-то дочки!
Любиш, пестиш їх, шкодуєш,
А дождешся допомоги -
Зирк! - вже парубок приходить,
По селу блука чужинець,
Дзвінко грає на сопілці
Та з дівчатами воркує:
Де, мовляв, із вас найкраща,-
І сумуй, самотній батьку!»
Ой і весело ж ішлось їм
Через гори та долини,
Через гори, через кручі
Серед тиші лісової!
Швидко час минав в дорозі,
Хоч і тихо Гайавата
Йшов тепер для Міннегаги,
Боячись, щоб не стомилась.
На руках по кручах ніжно
Ніс він дівчину-красуню,
І здавалась легким пухом
Ся поклажа Гайаваті.
В нетрях лісу, під гілками
Прокладав для неї стежку,
Напинав намет їй на ніч,
Готував їй з листу ліжко
І запалював багаття
Із сухих соснових шишок.
Вітерці, що вічно бродять
По лісах і по долинах,
Шелестіли поруч з ними.
Зорі-очі вартували
Тихий сон їх в темні ночі.
Білка з дуба із-за гілки
Пильно стежила за ними,
А Вабассо, білий трусик,
Швидко вбік тікав із стежки
І, на задні лапки ставши,
Із нори дивився потай
І з цікавістю, і з жахом.
Ох і весело ж ішлось їм!
Щебетали і співали
Їм пташки пісні про щастя;
Щебетав Овейса синій:
«Ти щасливий, Гайавато,
Поруч з жінкою такою!»
Щебетав, кричав Опечі:
«Ти щаслива, Міннегаго,
Поруч з мудрим чоловіком!»
Крізь гілля дерев зелених
Ясно сонце усміхалось
І казало їм: «О діти,
Злість - пітьма, любов же - світло.
Єсть в житті і те, і друге!
Ви любовію керуйте!»
Місяць з неба покотився,
Зазирнув в курінь, наповнив
Сутінь сяєвом таємним
І сказав їм: «Діти, діти!
Ніч - спокійна, день - турботний;
Жінка вік іде покірна
З чоловіком властолюбним,-
Май терпіння, Міннегаго!»
Так вони дійшли додому,
Так вернувся Гайавата
Із далекої дороги,
З сторони Дакотів диких,
З сторони жінок вродливих
З Міннегагою-красою.
І вона була в вігвамі
Його вогником вечірнім,
Сяйвом місяця ясного,
Світлим сонцем для народу.
XI
ВЕСІЛЛЯ ГАЙАВАТИ
А тепер я заспіваю,
Заспіваю вам про танці
Єнадізі По-Пок-Ківіс;
Як музика Чайбайабос,
Чарівний співак-музика,
Всіх захоплював піснями,
Як невтомний оповідач,
Говорити майстер - Ягу,
На весіллі розійшовся,
Щоб бенкет живіш проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям.
І Нокоміс для онука
Пишно справила весілля!
Білі келихи із липи,
Дорогі ложки із рогу,
Поліровані майстрами,
На столі Нокоміс сяли.
По вербовій гілці баба
Скрізь послала по сусідах,
Щоб усіх їх запросити
На весілля урочисте.
І посходились сусіди
В барвних строях, 7 всі в намистах,
В косах з перами ясними,
І на всіх були убрання
Хутряні і найдорожчі.
Спочатку на тім весіллі
Спичака і щуку їли,
Потім пімікан товчений
І смачний бізона мозок,
Горб бика і лані м’ясо,
Їли з жовтими коржами
Із товченого маїсу.
Та привітний Гайавата,
Міннегага і Нокоміс
Не сиділи, а стояли,
Мовчки дбали, піклувались,
Частували на бенкеті.
А коли обід скінчився,
Всім заходлива Нокоміс
Із мішка із хутра видри
Кам’яні люльки набила
Тютюном південним, добрим,
З духовитою травою
Та з корою лоз червоних.
А набивши, проказала:
«Протанцюй нам, По-Пок-Ківіс,
Жебрака веселий танець,
Щоб живіш бенкет проходив,
Щоб часу не помічалось,
Щоб було не нудно гостям!»
Глянув красень По-Пок-Ківіс,
Безтурботний Єнадізі,
Всім відомий забіяка
І паливода веселий;
Глянув він і встав готовий.
Зграбний був він танцюриста!
Сам розважиться й розважить.
Що ж до вигадок усяких -
Годі рівного шукати!
На селі давно на його
Вже махнули всі рукою:
Е, мовляв, ледащо, картник!..
Але прізвиська і посміх
Пролітали мимо його:
Що вони, коли він красень
І жінки від його в’януть!
Він стояв в убранні білім
Із оленячої шкури,
Горностаями обшитім,
Обгаптованім мистецьки,
Вкритім Вампумом розкішним;
В головній його оздобі
Лебединий пух гойдався,
На козлових мокасинах
Красувались голки, бісер
І хвости лисиць на п’ятах.
А в руках тримав він люльку
І вахляр 8 тримав великий.
Фарби синя і червона,
Золота, кармазинова
На його обличчі сяли,
В коси, вимащені маслом,
В коси з проділом жіночим
З духовитих трав і листя
Були вплетені гірлянди.
Так убрався Єнадізі,
Ось який підвівся з місця,
Встав при звуках пісні, бубна
І сопілки голосної
І почав свій дивний танець.
Спочатку пройшовсь поважно
Між деревами рясними,
То на сонці, то під тінню
Тихо, м’яко, як пантера.
Потім швидше все і швидше
Закрутився, завертівся,
Круг вігваму став скакати
Через голови присутніх
Так, що вітер, пил і листя
Разом з ним кружлятись стали.
Потім вдовж по Гітчі-Гюмі,
По
