Лицем до села - Вишня Остап

І тут за тебе пани робили…

Пани їдять, а ти собі ходиш та тільки плямкаєш… І нікому до тебе ніякого діла нема: чи в тебе вродило, чи в тебе є яка коров'ячка чи коняка…

Урядник чи стражник, може, коли й згадає:

— А в Петра, мовляв, коров'яка завелась… Треба б заїхати… Фунт масла на дорозі не валяється…

А тепер?! А тепер?!

Дбай про все сам… Та дбай не тільки за своє подвір'я… Ні! Дбай за всю Харківщину…

Та не тільки за бсю Харківщину, за Україну за всю дбай! За цілий Союз!

За цілий світ дбай!

А потім — гульк! А тебе вже за члена колегії Наркомзему вибрали!

— Та помилуйте! Та чи мені снилось?! Та чи мені ввижалася коли отака рахуба?!

І нічого не зробиш:

Хазяїн!

Треба робить!

І все-таки яке щастя, коли колективом таких, як сам, життя будуєш!?

ТРИ СОСНИ

Аж тепер виявилася вся складність становища…

Ще в Версалі, коли знаменитий мир підписувався, було ухвалено пункта про роззброєння.

Після того щороку з'їздилися на збіговища Ліги націй наймудріші люди з дуже мудрих європейських і неєвропейських держав судити й радити, як їм, великим миролюбцям, р оззброїтися…

Їм так усім тихо та мирно жити хочеться, а тут, мов навмисне, гемонські заводи аероплани бойові будують, дредноути в океан випускають, танки дивовижні конструюють, проміння смертельне винаходять… Життя просто нема…

Билися щороку мудрі люди, цілих п'ять років бились і ні до чого не добились…

Озброюються держави!

І оце вже вирішили 1926 року з'їхатися та вже остаточно роззброїтися.

З'їхалися дуже великі персони: лорд Сесіль із Англії, Поль Бонкур із Франції, де Марініо з Італії, Бернсдорф з Німеччини, Гібсон із Сполучених Штатів, де Брукер з Бельгії і ще якась дуже поважна Кобіяна з Іспанії.

Посідали…

Посідали та й сидять…

— Ну так як? Роззброюватися, чи що? — питає Кобіяна.

— Угу! — говорять члени…

— А як?

— Нда. Справа серйозна…

І встав Поль Бонкур французький…

— Дозвольте, — каже, — запитати: а що таке роззброєння?..

— А справді: що таке роззброєння?

— Отожто й є… Роззброюйтесь, роззброюйтесь, а що воно за штука — зброя, не знаємо.

— А що ж воно таке?

— Хто й зна… Та от візьміть: гармати зброя?

— Зброя.

— А як у мене нема гармат, а є заводи, що під час конфлікту вмить гармати виллють… Заводи зброя чи ні?

— Хто й зна…

— Бачите…

— І далі… Скільки зброї залишити державі? Од яких це умов залежить? Як ви вирішите, скільки, приміром, Англії можна держати зброї, скільки Франції, а скільки ще там комусь іншому? Як?

— Хто й зна…

— Бачите?.. Умови, значить, треба зважити, і од умов залежатиме, вирішити справу так, а не так… Господарські умови кожної країни слід вивчити, географічні, історичні, політичні, соціальні, релігійні… А може, я дуже бідний — дай більше зброї… А може, я дуже в бога вірую, а ви не віруєте… Кому більше треба зброї? Га?

— Хто й зна…

— Правильно! — італійський Марініо гаркнув. — Он у нас сировини на зброю не вистачає, як ми роззброюватимемося?

— Бачите?

— Так-так. Він сьогодні без зброї, а в нього потенція он яка. Повір йому. Знаємо!

— Бачите?.. Ні, не виходить…

— А що ж робити?

— Та передамо в комісію…

— В яку?

— В редакційну…

— Правильно!

— А далі?

— Та поки що озброюватимемося, а там побачимо…

— Правильно!..

І хочуть, отже, люди роззброюватись, ну що ж ви зробите, коли ж невідомо, що таке зброя?.. Нічого не зробиш…

Озброюватимуться, мабуть, усі, як і досі озброювались.

"СУКНО В СТЕПУ" (Подорож)

Скільки ж того "сукна" по Чапельських степах цілинних гуляє!

У тому державному заповідникові імені X. Г. Раковського. Та яке "сукно"! Тонке та кучеряве!

Величезними "шматками" тисяч по півтори, по дзі розкидане те "сукно" по безмежних степах колишніх панських, а тепер радянських…

І зветься те сукно: "шпанка"… Мериноси'— вівці…

Колись у степового пана Фальцфейна овець тих було біля 400 000 (чотириста тисяч) штук…

Громадянська війна "вдарила" й по них, але замовкли гармати з кулеметами, і з того "шматка" овечок, що залишився після баталії (біля 3000), тепер знову щипає зелену степову траву 20 000 прекрасних овець, нагулюючи вовну та м'ясо…

Коли їдете ви степом — бачите десь удалині колодязь… Біля колодязя стоїть гарба чабанська, біля неї пара сірих круторогих волів, біда (двоколеска), кобила з лошам…

То — тирло овече…

То там поблизу "шматок" пасеться…

Стоять з довжелезними ґирлиґами чабани, сонцем засмажені, гавкають вівчарки — собаки, дзвонить дзвоником, до рога прив'язаним, "вождь" отари озечої бородато-гордий цап…

З ранньої весни й до глибокої осені пасуться вівці по степу. І тільки коли вже придавлять морози, тоді наближаються нони до кошар, куди на ніч і заганяються… А вдень і зимою пасуться вівці. Не годують їх нічим: усесь час, і зиму й літо, на пасовиську.

Чаплі — мабуть, чи не найкращий у Союзі розсадник расових овець…

Щороку тисячі баранів вивозяться в усі краї Радянського Союзу, поліпшуючи по всіх усюдах вівці…

А які там вівці?

Нг розбереш, де в неї перед, де зад — отаке во;ю кругле… Вовни тієї на ньому — так ніби хто навмисне їх тою вовною повкривав… А вовна?! Шовк!

Є вівці, що за одну стрижку дають по 34 фунти вовни одна! Мало не цілий пуд вовни на вівці!

В такої вівці, доки розгорнеш вовну, щоб до м'яса добратися, так більш як на чверть аршина колупаєш тої вовни.

Торік кожна вівця пересічно дала чотирнадцять з половиною фунтів вовни… Це — голова в голову, рахуючи молодих і т. ін.

Число, як бачите, яке для селянських отар і не снилося… Даа… Овечки в Чаплях підходящі…

А ще славні Чаплі не тільки тим, що розводять на своїх цілинних степах вівці… Це ще не все…

Чи не славніші вони своєю науковою роботою над вівцями.

Наукові досліди над поліпшенням овечої породи провадить там славнозвісний професор М. Ф. Іванов.

А роботу він провадить справді знамениту…

Ось що там робиться з вівцями…

Перш за все пильну увагу звернено на б о н т и р о в к у овечих отар. (Бонус — латинське слово, значить воно — гарний). Поліпшення овець. Робиться воно через добір найкращого овечого матеріалу…

Тобто щороку одбираються найкращі барани й найкращі матки і тільки такі паруються. Це дає здорових чистокровних нащадків.

Другий шлях до поліпшення овець — прилив свіжої, чистої крові…

Професора М. Ф. Іванова було командировано за кордон, 1 він звідти привіз до 500 штук расових мериносів, американських "рембульє". Свіжа кров підновить нашу тутешню породу й застрахує її од вимирання…

Вівці привезені знамениті. Найкращий баран коштує 2 тис. 500 крб. Оце він на фотографії. Бачите, який красунь! 1

Величезну роботу провадить професор Іванов, паруючи різні породи овець, щоб вишукати вівцю, найпридатнішу для селянина… Різних порід овець сила. Одні з них спеціально вовняні. Є серед них тонкорунні, груборунні… Є вівці м'ясні, що вовни багато не дають, а йдуть на м'ясо.

Нарис у газеті було ілюстровано.

Паруванням отаких порід професор Іванов хоче винайти таку вівцю, що давала б і м'ясо, і вовну!

Вже є такі вівці… Над ними ведуться спостереження, вивчають їх, і, можливо, в недалекому часі селянство наше матиме вівцю, яка даватиме йому і вовни вдосталь, і м'яса…

* * *

Гуляє "сукно" по степу. Хай гуляє.

Штани суконні будуть. Піджаки будуть.

"НРАВСТВІННА РОБОТА"

З Ваською Лобом ми давно не бачилися…

Колись ми з ним хоч і не були великими приятелями, але, зустрічаючись, завжди раділи один одному…

Випадково якось доля нас із Ваською Лобом стукнула, інтереси наші зійшлися, і частенько ми з ним сиділи за кухлем пива в "Баядерці" або в "Евриці"…

І в "Баядерці", і в "Евриці", та й по інших таких місцях Васька був своєю людиною… А я хотів бути там своїм…

У мене було на пиво, а Васька любив пиво (і горілку теж!), — зійшлися ми, одне слово, з Ваською характерами…

Були ми з Ваською Лобом і в підвокзальних катакомбах (він і там був своїм), ходили й по "малінах"…

Вчив мене Васька цікавого життя днового, багато пив, немало їв і в хвилини особливої любові до мене ляпав по плечу й говорив ніжно:

— Фраєр ти ізчо! І хороший ти, видать, парень, свой парень, а фраєр… Нічіво, — навчишся! Ти тольки мінє слухай…

Мені Васька подобався… Може, через те, що він "бувший артист", а може, через щось інше… Я слухав його залюбки.

— Ех ти, — говорив мені Васька. — Он ти, хто ти такий? А я артист! Ех, якби ти знав, який я артист… Біло як вийду на сцену, як заспіваю:

Отичівво же, доригая,

В ету ноч ти нєе со мнооой!

Мліли всі!..

І Васька співав…

В такі хвилини приходив служка, сіпав Ваську за рукав, казав:

— Пєть іздєсь нідзя!..

А Васька дотягував ноту й запивав пивом:

— Не буду! Чого пристав?

І замислювався… Тоді я з його лоба милувався… Ах, який у Васьки лоб був?! Який лоб?! Власне, не лоб, бо лоба не було видно, а зачіска на лобі… Дивна зачіска… Якимсь таким кандибобером спускалася вона на лоба, волосина до волосини, потім загиналась, і бігла на висок, і там уже губилася на Васьчиній невеличкій голові… Але оцей біг Васьчиної зачіски, її порядочок на лобі, її "баранчики" на кінці волосся — все це було прекрасне, і так художньо воно закривало Васьчин маленький лоб… Такі зачіски робляться не інакше, як помочивши волосся, пильно те волосся на лоба зачесавши, а потім долонею лівої руки притиснувши його до лоба. Потім треба вільним рухом гребінця (зубці сторч!) у правій руці обвести напівкругом те волосся до виска… Тільки тоді така зачіска буде… Інакше ні… І то не у всіх вона буде… А у Васьки вона була завжди, і була найкраща, яку мені коли доводилося бачити… Отакий був Васька! Отака була в його зачіска… Через те й подобався мені Васька… А потім шляхи наші розійшлися… Загубив я Ваську… Три роки я його не бачив… Починав уже навіть забувати… Та не сходиться, як кажуть, тільки гора з горою…

Лежу оце якось я в міському парку, на траві на зеленій, догори спиною, й пильно дивлюся, як між кущиками кульбаби жовтогарячої одна комашка другій голівоньку одгризає…

Дивився я на це й думав думу гнітючу: "Чому одна комаха другій комасі голову одкушує?.. І чому саме голову?.."

Коли це хтось іззаду лясь мене дубчиком. Зирк — Васька…

— Да воскреснеть! Васька?!

— Я!

— Звідки?! І чому тут? І чому в такім вигляді?

А Васька стоїть передо мною, костюм на нім новий, темнозелений, на ногах "джімі", а на лівій руці рукавичка замшева…

І курить Васька "Espero".