Лицем до села - Вишня Остап

Як помер старий, ніхто мені вже й не вчитає ніколи, а сама не втну.

— Що ж я вам, мамо, прочитаю? Нема ж у нас ні про вшестя, ні про Сарахвима Сарівського, ні про мироточиву голову чудотворную…

— Нема, синку, нема… Ще старий, царство йому небесне, покурив, як ото бомаги не стало… Так почитай хоч щонебудь… Пишете ж ви там у сільраді, от і мені б почитав, що ви там понаписували…

— Так ми, мамо, протоколи пишемо.

— От би й притиколів тих почитав, а я б таки й послухала…

— Ото які ви, мамо… Ну, слухайте, коли так уже вам забажалося… От вам один протокол:

Слухали: Постановили:

Про те, що вікна в школі Вжити рішучих заходів, повибивані.

— Шибок, значить, синку, в школі катма?

— Ну да, мамо!

— Що ж ви вирішили там?

— Вжити рішучих заходів.

— Іч, як тепер… А помоєму б, отак краще було б: "Повставляти шибки в школі".

— Так то повашому… Ну, слухайте далі:

Слухали: Постановили:

Про культосвітню роботу. Вжити рішучих заходів щодо

поглиблення культосвітньої роботи на селі.

— Іч, як… "Вжити рішучих заходів щодо поглиблення"… Оті мені "рішучі заходи"… Хіба б не можна написати толком, що треба зробити, щоб оту саму, як пак її, справу налагодити?

— Та що ви, мамо, розумієте?

— Так я ж і кажу, що не врозумію, що ви там понаписували.

— А як же ж ви хотіли б?

— А так… Що треба робити, те й напишіть, а не одписуйтеся так, аби одписатися…

— Конкретная ви, мамо, женщина.

— Не знаю, яка вже я там, а пишіть толком, а то слухати не буду…

І одвернулась…

ОБЛІК

Довелося мені побувати (може, думкою, а може, й не думкою) в одній із семирічних шкіл на одній із станцій південних залізниць.

Був вечір якраз того дня, коли кінчався шкільний триместр…

В учительській кімнаті за столом сиділа методична трійка і закінчувала облік шкільної праці.

В кімнаті від підлоги й до одвірок, так аршинів на два з половиною завтовшки лежали облікові картки семи різних форм…

Шкільний сторож, старий залізничник, зігнувшись у три погибелі, власною спиною держав ті картки, щоб, бува, не посунулись і не засипали методичної трійки… Сторож стогнав, кректав і весь час прохав у голови методичної трійки:

— Підсобіть, Іване Семеновичу, бо задавлять!..

Голова повертав до діда стомлене обличчя, дивився на нього благливими очима і кволо кидав:

— Подержте, дєдушка, самі… Ще ж тільки сімсот карток розглянули… 2000 ще залишилось… Кріпіться, голубчику…

Один із членів трійки весь час проказував:

— Сім на дев'ять — сорок вісім! Сім на дев'ять — сорок вісім! Ізане Семеновичу, так же — сорок вісім?

— Сорок вісім! Я прислухався.

— Товариші, кажу, сім на дев'ять — шістдесят три буде! Одпочиньте трішки, а то щось у вас вигляд такий, що не тільки сім на дев'ять, а п'ять на п'ять у вас не вийде… Чого це ви так, хай доля криє?

— Картки облікові переглядаємо! Працю, сказать би, шкільну підсумовуємо на підставі розпорядження Дорожнього методичного бюро від 4.1 — 26 року № 75…

— А хіба тяжко?

— А ви порахуйте самі: триместр має п'ять підтем, на кожну підтему маємо сім карток… Тридцять п'ять, значить, карток на тему (триместр)… Клас має шість ланок, що повинні ці картки разом з учителями заповнювати… Кожний клас, отже, має запевнити (6x35) двісті десять карток протягом одного триместра… А класів — 7 основних та 6 рівнобіжних… Всі класи за триместр пишуть (210x13) дві тисячі сімсот тридцять карток. Оці 2730 карток наприкінці триместра мусимо переглянути ми, методична трійха… Коли покласти на кожну картку одну хвилину, треба для цього сорок п'ять з половиною годин безперервної праці… Це як тільки поверхово переглянути… А як зупинятися та обговорити кожну картку… Як по-вашому?

Я відповів:

— Сім на дез'ять — сорок п'ять!

— Ага!

ТА ДОКИ Ж?!

Народиться таке синеньке, маленьке, слизькеньке, кавкає…

— Дівчинку бог послав.

— Дівчинку?

— Атож.

— Краще б хлопець.

Отак і починається. І отак, як почалося, весь час:

— Краще б хлопець! Так і росте.

І гуси пасе.

— Ні, якби таки хлопець!

І корови пасе, та ще й рушника чи уставку вишиває, а хлопець цигарку в той час крутить. Хоч з капустяного листя чи з кізяка крутить… І всетаки:

— Якби таки хлопець!

І підростає, і по хаті товчеться з ранку до вечора, і спини не розгинає од роботи од тієї каторжної, а воно тобі батько вийде на колодки, люльку засмале, пихкає й сумує перед сусідами:

— У тебе, Іване, добро! Два сини! А мені нещастя: Марина та Уляна… Бабське військо!..

І далі.

Сиди ото: мий, ший, вишивай, пряди, вари і чекай… Чекай, доки який-небудь "принць" із картузом набакир, із цигаркою в зубах чвиркне з губів та процідить:

— Мабуть, я тебе, Уляно, посватаю… Ще не зовсім надумав… Може, тебе, а може, Ониську… Подивлюся ще…

Потім таки поставає який-небудь "принць". І ходить, як Вільгельм Гогенцоллерн, імператор єрманський, по' хаті.

— Наварила?

— Сорочку помила?

— А свині винесла?

— А чоботи мені помазала?

— Ти мені не той… А то я тебе той…

А потім і в неї маленьке й синеньке й кавкає.

Бог послав.

Вона до "принця":

— Може б, ти, Степане, дитину подержав, доки я хоч розчешусь.

— Держи, коли ото виплодила. Воно мені без надобності.

І так ото все життя.

Та трясця ж його матері!

Дівчатка! Та до школи! Та до хати-читальні! Та до комсомолу!

Та доки ж воно ото так буде?! Ану, візьміться!

БЕРЕЖІТЬ ДОБРО ДЕРЖАВИ

Кампанію, значить, таку оце ми всі скопом розпочали поважну…

За ощадливість, за бережливість, за економію боремося…

Щоб кожна наша копійчина марно не пропадала, щоб не просвистували добра народного, щоб не казали, тикаючи, приміром, на кооператора, чи там на кого іншого:

— Просвистався, сукин кот. Плакали наші грошики!

Отака кампанія розпочалася…

Що ж вона значить, ця кампанія?

А от що…

Чули ж ви, мабуть, про такі дуже хороші штуки в наших господарських органах, як от: усушка, у т е ч к а, утруска, командировочні гроші, надурочні, н а г р а д н і і т. ін.

От купили ви, приміром, шкіри чи там цукру для крамниці…

Купили сто пудів, а доки привезли та доки воно в крамниці трохи полежало і "всохло", чи "втекло", чи "втрусилося" пудів із п'ять…

Що ти з ним зробиш, з іродовим цукром?

Сохне. Сохне, холера, так сохне, так утрушується, так розсипається, що волосся догори лізе.

А потім ревізія.

— Де цукор?

— Утрусився.

— Як утрусився?

— Їй-богу, утрусився. Щоб я з оцього місця не зійшов — утрусився… Я вже сів перед лантухом, прошу його: "Та не втрушуйся, голубчику…" А він утрушується… І нема тепер п'яти пудів…

Так і з всілякими командировочними грішми… Поїдеш ото купувати мануфактуру в город… У городі по 45 коп., а доки до села довезеш — 1 крб. 45 коп.

— Та й дорого ж.

— Е! Дорого. Сам би поїхав та й узнав, чи дорого, чи не дорого. Дорого… А прожить у городі… А довезти… Дорого… Та "всохло", доки доїхав, аршин із п'ятдесят.

— Як усохло?

— А так. Мокру мануфактуру продають… А воно мокрий аршин — довгий аршин… Віз, а сонце припекло, аршин і покоротшав… І нема тепер п'ятдесят аршин… А ти кажеш: "Дорого…"

Отаке в нас було… І є отаке в нас і досі… Так от тепер, щоб такого не було… Тяжко це, та нічого не зробиш: треба щось робити… Бо вже так почало "всихати", що як не візьмемся як слід за цю справу — самі повсихаємо.

"ПІДКАЧАЛА"

Розкажу я вам, братця, яка трагічна пригода сталася в одному дуже кооперативному місті.

Старовинне таке було собі (та й досі, положим, воно є!) місто… І кооперація в тому місті квітла буйно та розложисто… Та було там усе, чому бути слід у всякому дуже кооперативному місті… Не "шлях" у тому місті "до соціалізму" був, а паркет. Не йди, а пливи.

Так от… Було собі отакео, як бачите, місто…

І замаячило в тому місті одного разу гасло:

"Жінку до кооперації!"

Його, те гасло, й підхопили:

— Ай справді! "Соціалістична республіка"… "Дорогу жінці"… "Міжнародний жіночий день…" Кожна кухозарка повинна вміти керувати державою… Треба, братця, й нам! Що ж ми, не громадяни республіки соціалістичної, чи що?! Проведемо!

А в місті тім та була собі жінка, вчителька, що дуже кооперацією цікавилася і на кооперації таки непогано й зналася… І взагалі в громадському житті тая жінка неабияку роль відігравала: вона й по дитячих будинках, і по охматдитах, і по "каплях молока"… Енергійна і розумна…

Можна й на ім'я назвати: Катерина Петровна Григоренкова її звали…

І залунало в кооперативних колах:

— Катерину Петровну на члена правління райспоживспілки! її!

Вибрали…

А на першому засіданні нового правління хтось пустив:

— А що, як ми Катерину Петровну та на завідателя торговельним відділом?! Га?!

А чоловіки зразу поміж себе:

— Шушушутшу! А давай!! І призначили.

Катерина Петровна погодилась:

— Що ж?! Торговельний то й торговельний! Спробуємо!

І взялася Катерина Петровна керувати торговельним відділом райспоживспілки у дуже кооперативному місті…

Справа велика, справа серйозна: торговельні операції на сотні тисяч, склепи, комори… Мільйонне майно…

Сіла Катерина Петровна за стіл за свій, глянула на накладні та на дублікати:

"Не підкачай, Катерино! Ти перша в цім місті!"

І запрацювала.

Працює тиждень, працює другий… Нічого, справа йде потроху.

Аж ось правління:

— Збирайтеся, Катерино Петровна! Поїдете, треба велику партію шкіри закупити!

— Поїду, раз треба!

Поїхала.

За тиждень назад.

— Уже?

— Вже!

— Купили?

— Купила.

— Почім за пуд?

— Тридцять шість, найкращого дублення!

— Як? Ми ж по тридцять дев'ять брали.

— Пощастило, значить, дешевше купити.

— Може, сорт не такий?

— Ні, найкращий!

— Гм! Подивимось!

Подизились — сорт справді найкращий.

— Гм! Не забудьте ж, Катерино Петровно, звіт до бухгалтерії… Скільки ви там на поїздку витратили. Гостиниці там, візники, носії, обіди, залізниця.

— Та дрібниця… Тільки за квитки залізничні та за підводи, що крам везли… Зупинялася в знайомих, їздила трамваєм, а більше пішки. Сьогодні напишу…

— Гм… (Це — один член правління).

— Гм… (Це — другий член правління).

— Гм… (Це — третій член правління).

— Гм… Гм… (Це — бухгалтер).

А помічник бухгалтера, так той просто запротестував:

— Це проти інструкції!.. На видатки для поїздки має бути, за інструкцією, такий відсоток… А тут ніякого відсотку нема… Незаконно… Такого звіту й затвердити, помоєму, не можна… Треба до центру, як центр…

Інцидент!

Неприємно Катерині Петровні, що через неї бухгалтерія шкереберть іде.

Але нічого, працює.