Лицем до села - Вишня Остап
І скерована вона виключно на шкоду людові православному…
Сила в неї, хоч що ви там говорите, од чорта! Не інакше!
* * *
Я скептик. Я не вірив і посміхався собі, коли мені розповідали про страшну силу в "бабикоровниці".
А воно правду люди кажуть: не смійся… ніколи не смійся…
Не збрехали люди.
Довелося мені поїхати на пошту…
Їдемо… От Андрій Васильович і каже:
— Чорти "бабукоровницю" пруть!
— Буде щось?
— Буде…
Так і вийшло. Заїхали ми в Пісках до сільсько-господарського кооперативу ковбаси купити… Важить нам прикажчик ковбасу."Тільки ото одрізав, а вона зпід ножа — плюсь! — і в мед!
І їли ми солодку ковбасу… А ковбаса з медом — не булка з медом: самі знаєте…
Я й кажу:
— Чи не "бабакоровниця"?
— Вона! Добре хоч не в дьоготь! Могла б і в дьоготь плюснуть…
Отака баба…
Страшна баба…
Гіпнотична баба… Гіпнотизує оддалеки й руками над вами не вимахує… І гіпнотизує… А ми їй віримо! Отакі ми!
СЕЛО ЗГАДУЄ
Це вже, коли ніч темна верхи сіла на ліси, на степи, на луки…
Сіла ніч і вмостилася…
Тоді сторожко кругом і чути, як десь далекодалеко собака гавкає…
Це коли вже корова біля ясел лягла, ремиґаючи, а небо зорями витріщилось…
Тоді тіні поза церквою сіртаються, а сторож церковний б'є чотири рази здорово, а один раз тихо…
Отак:
— Дзень! І замовк…
Дванадцята десь година вже…
І коли серед двору віз, а на возі сіно, а біля воза коні сіно те хрумкують, тоді всі, що біля воза стоять, про щось думають.
І палять, палять, палять…
А дим од цигарки пхукне й розтане в темряві ночі літньої… А Микита Микитович, суворий поглядом та м'який пополтавському на "л", промовить:
— Були ("л" у його отак: ль) хлопці й у нас у Полівці, та загули… Повбивано…
— І Семена вбито?
— Вбито…
— Меткий хлопець був…
— Да… Добрий хлопець був… Зазнали ми з ним гіркої за денікінців… Були діла…
І тихо… Тільки хрумтять коні, та спльовують після затяжки слухачі…
— Як прийшов отой Денікін (я тоді в Червоній Армії був), в підпіллі ми залишилися… У партизанах… З Кременчуком зв'язалися — дано нам гвинтівок, кулемета дано… Ув отім лісі в нас уся зброя була… Якось поприходили додому, нас і згарбано… Мене, Семена, Гаврила й ще там одного… Згарбали — і в Кременчук! Найняли ми дві підводи: нас четверо, а конвоїрів денікінських троє… їдемо. Ну, думаю, діло не таке вже і скверне; бо їх троє, а нас четзеро… Я з Семеном на передній підводі, з нами один вартовий, а ті двоє на задній… І вартових у них двоє… Проїхали хутір… Я й моргаю:
— Хлопці, мовляв, не зівай!
Семен — той согласний, а ті двоє ніяк не хотять:
— Одкупимось, мовляв…
— Ой, кажу, хлопці, діло скверне… У земельний одділ підемо!
А вони:
— Одкупимось… Проїхали Федорівку…
— Хлопці,— моргаю, — хватайсь за гвинтівки, бо пропадем.
Не бере. Якби біля нас двоє, а там один — і пари б з вуст вони не пустили… А то ми цього, як муху, задавимо, так ті переб'ють…
Проїхали й Кринку… Пече мене… Щоб ото вчотирьох та трьох гадів не задавити?! Трясе мене. Ні! Не хотять…
Проїхали й Глобин…, Не хотять… Ну, значить, пропали… їду, як у різницю…
Привезли нас до Кременчука, кинули у в'язницю… Сидимо ми… Як ніч, так і готуємось… Щоночі приходять до камери, викликають:
— Такий-то! Збирайсь!
— З речами?
— Так!
Ото, значить, уже в "штаб Духоніна"…
Не стріляли тоді, а кололи… Отуттаки біля тюрми, за муром. Виведуть, заколять і покинуть… А потім уже загребуть…
— Що, кажу, хлопці, не хотіли? Мовчать.
Коли ось якось після перевірки брязь ключі біля камери:
— Ковтушенко! (Це Семен). Збирайсь! Такийто! Такийто! Збирайсь!
— З речами?
— Так!
І Гаврила тоді взяли. Вийшов Гаврило в коридор, а його надзиратель як уріже по морді…
— Ой, рятуйте! За що ж б'єте, в мене четверо маленьких дітей!
— Дітей, кажеш, маленьких четверо?! — Та бац його вдруге: — Нужні нам твої, растуди твою, діти?!
— Ой, рятуйте!
Семен збирається… Я до нього…
— На оцей мій піджак!
А в мене на ваті дообрий піджак був! Товстий та дебелий! Добре треба багнетом бити, щоб пробити. Узяв Семен мій піджак…
Повели їх…
А я на вікно та дивлюсь, що ж із ними робитимуть… Коли так і повели за мур…
— Ну, прощайте, хлопці… Затихло… Колять, значить… Коли це як ірвоне звідти:
— Бах! Бах! З гвинтівки… Та тоді:
— Ой, рятуйте! А далі ще:
— Бах! Бах! Бах!
Стрілянина пішла… Утік, значить, хтось. Я так і рішив: Семен! Ніхто, як Семен!
Коли так на другий день чутка пішла: Ковтушенко втік!
А воно ото, знаєте, як ударив його денікінець багнетом, — він і впав… А піджак товстий, — багнет, значить, усередину й не пройшов… Він іще його поштрикавпоштрикав, а Семен мовчить… Убитий, значить. Він і відійшов. Одійшов, кинув гвинтівку та й почав стягати чоботи з одного заколотого. А Семен підвівсь — та за гвинтівку, та його в спину:
— Бах! Бах!
А сам схопивсь та ходу! Через рів та через тин, ускочив у чийсь двір — та в хлів. Уліз у дрова й причаївся. Ранком, яврейка корову доїти, аж там людина. Вона до яврея. А той:
— Та не може бути!
Пішов сам, коли воно "може бути"… Так вони взяли його в хату, переодягли, дістали документи… Тиждень у їх був, доки оклигав трохи, бо аж шість ран на йому було! Багнетом ото його так поштрикано…
От вам і Семен! Здоровий був хлопець…
А потім таки десь його вбито було.
— А ви довго у в'язниці були?
— Ні!
— Випустили?
— Утік!
А ніч над возом синясиня, аж чорна! Може, вона від Микитиного оповідання почорніла?! Не від Микити Микитовича, а від його оповідання, бо Микита Микитович світлий… Він узяв хлопчика з воза: — Заснув, синок? Ходім додому, бо завтра рано вставать!..
ДЕРЖИСЬ, ХЛОПЦІ!
(Роман на 4 розділи з епілогом і з мораллю)
РОЗДІЛ І
Володимир Ячейченко… Комсомолець… Йому дев'ятнадцять літ… На нім шкіряна куртка, а на ній "КІМ". Володимир Ячейченко бравий юнак й здорово співає:
Мы молодая гвардия Рабочих и крестьян.
РОЗДІЛ II
Досвітки…
А на досвітках дівчата…
1 дух на досвітках терпкий і млосний…
І Мотря на досвітках…
А в Мотрі очі голубі… Обов'язково голубі… А в Мотриних очах чортики… І губи в Мотрі червоні… А нижче в Мотрі шия… А нижче в Мотрі перси… А нижче в Мотрі кубова спідниця… І заспівує Мотря молодим "виводним" голосом:
Як була я молода, То я була резва.
І підхоплюють дівчата з хлопцями, і співають далі…
РОЗДІЛ III
Циркуляр окружкому:
"Охопити досвітки для культурноосвітньої мети". І сказав Володимир Ячейченко: — Охопимо!
РОЗДІЛ IV
Володимир Ячейченко охоплював досвітки. На нім шкіряна куртка, а на ній "КІМ". У руках циркуляр окружкому "Більшовик".
А на столі каганець.
А круг його дівчата.
А круг дівчат дух терпкий і млосний.
І говорить Володимир Ячейченко:
— Товариші! Давайте краще замість "молодої і рєзвої" я вам про молоду про гвардію розкажу.
І сіла Мотря біля Володимира Ячейченка близько й нахилилася до його шкіряної куртки (а на куртці "КІМ"), і говорить голосом ніжним:
— Розкажи, Володю!
І почав Володимир Ячейченко:
— Товариші! Молода юнацька гвардія йде старшим на зміну… Одсунься, Мотренько!
— Чого б я одсузалася? Так гарно, як близько. Хихи!
— Так от, товариші! Наша молода гвардія… Не лоскочи, Мотренько!
— Хкхи! Хіба лоскоту боїшся?! Значить, ревнивий?!
— Так, от, значить, товариші, наша молодь… Ой Мотре, не напирай, бо й я наперти можу!
— Ану, як ти можеш?
— Хлопці, гаси лампу!
Епілог
Не видержав Володимир Ячейченко Мотриної з молодих грудей провокації…
Мораль Держись, хлопці, охоплюючи досвітки.
ВИСКОЧИЛИ…
І сталося в одному дуже хорошому кооперативі, в одному дуже хорошому селі, в одному дуже хорошому районі, в одній дуже хорошій окрузі отут-таки в Українській Соціалістичній Радянській Республіці,— так сталося, кажу, тому дуже хорошому кооперативові не дуже хороше…
Буває так у житті: от усе хороше, все гаразд, а потім — і не хороше, і не гаразд…
Зверху все ніби добре: уже в членів правління й галіфе нове, уже в членів правління й чумарки як чумарки, уже членам правління й "урем'я" немає з вами отут "разгозарювать", уже члени правління знають, що "кооперація — це така, можна сказать, штука, що через кооперацію, коли тольки як слід, так вообче вона штука така, що як тебе туди виберуть, то не думай, що це тобі іграшка, бо я ось уже п'ять місяців, та й то… А я ж, — не ти! А ти розпатякуєш… А знаєш ти, що воно ніби й проста штука, а шлях до соціалізму… Отож не розпатякуй!"
Одне слово, все було добре та гаразд…
А потім раптом загули:
— Краму немає!?
— Галіфе!?
— Чумарки!?
— Ухналю нема!? Ситцю нема!? Манафактура дорога!? Кому ота пудра потрібна!?
— Куди ревізійна комісія дивиться!? Отак усе пішло: колесом…
Голова якось на засіданні правління не видержав і сказав промову:
— Кооперація — це дуже хороший шлях до соціалізму! О! А перо вставлять!
Підтримав і секретар:
— Прошу слова до постановки питання! Куди вставлятимуть?
Ухвалили резолюцію.
А тепер скажіть мені, люди добрі, як на вашу думку: яким способом можна вийти з такого становища?
Вищезгадане правління вийшло з того становища й вийшло з честю. Не догадаєтесь?
Дуже просто.
На другий день після отого засідання правління виїхало з того села до міста аж три підводи.
А через день ті три підводи повернулись до села… Що вже радості було! Привезли! Голубочку привезли…
Пляшечки біленькі, голівки в них черзоненькі, вона, голубочка, як слізонька! І пішло:
— Мені б оце на штани! Твину якби! А то свічу вже, свічу, як електрикою!
— Нема, товаришу, твину! Візьми пляшку! Вип'єш, так не то що з дірками, а голим вулицею підеш!
— А тобі ситцю? Та візьми та випий! В очах у тебе як найкращий ситець буде!
— Ревізійна комісія? Давайте, хлопці, по чарці! Тоді й ревізуватиметься як слід!
І пішло в тому кооперативові все як по маслу. Правління веселе… Ухвалили оце резолюцію:
"Беручи під увагу, що кооперація є єдиний шлях підвищити наш добробут, ухвалюємо:
Ой я п'яна, Та й хилюся".
Дуже хороше село зробилось… І дуже в ньому кооперація поширилася. Не село, а весілля!
Хто ще на такий шлях не став? Поспішайте!
Та тоді на кооперативних вивісках лозунг новий напишемо.
Намалюємо кооперацію, а під нею підпис:
"ОЙ ВИПИЛА, ВИХИЛИЛА!"
ОТАКА МАТИ…
Жила та була собі на селі вдова старенька, а в тої вдови старенької та був собі сип удалець, молодий молодець…
Удова собі жила та й жила, до старості літ дожила, а неписьменності так і не ліквідувала.
— Куди вже нам? Хай молодші…
А хоч і неписьменна та вдова була, а любила, як чоловік їй вичитував було про вшестя, чи про Сарахвима Сарівського, чи про мироточиву голову чудотворную.
Підіпре було вона підборіддя долонею, схилиться й слухає…
Любила вдовиця написане послухати… От ударила революція… Помер старий…
Підріс син-удалець, молодий молодець, і став у сільській Раді за діловода…
Прийде було син-удалець, молодий молодець, додому із справами, сяде за стіл, на палець поплює й папірці різні перегортає…
А стара вдова край столу сидить, пряде прядиво коноплянеє…
— Почитав би ти, синочку, мені про що-небудь про цікаве!..
