Лицем до села - Вишня Остап
Тільки засиділася вона аж до тої пори, коли починають драти свою горлянку півні…
— Доведеться ночувати! — каже господар.
— Доведеться! — кажуть гості.— Бо хто' ж наважиться піти глупої ночі додому, та ще в такий час, коли ані пройти вам, ані проїхати!
— А я піду! — каже доктор Веселенко.
— Що ви, що ви?! — в один голос, з острахом закричали і хазяї, й гості.
— А я піду! — каже доктор Веселенко.
Доктор Веселенко, симпатичний чолов'яга, веселий хлопець, прекрасний товариш і одчайдушний парняга…
— Що ви, що ви! Та ограбують же, та вб'ють же!..
— А я піду! Вбити вони мене не вб'ють, а як і пограбують, чорт із ними. Пальтишко в мене таке, що навряд чи забагатіють. Та й чи вже ж таки і грабують, як про те балакають… Давайте перевіримо.
— Що ви, що ви, що ви?! Як себе не шкодуєте, пацієнтів своїх пожалійте…
— Прощавайте! Піду!
…І пішов, дорогі мої товариші, доктор Веселенко додому.
Вулиця темнувата була. Од центру не близько…
І хоч одчайдушний парняга був доктор Веселенко, хоч і веселий він був, товариші мої, хлопець, та проте була вже ніч глупа дуже, до центру не близько, а чутки про грабунки свою справу робили, і було на душі у доктора Веселенка трохитаки, — по правді вам сказати, — моторошно.
От іде собі та й іде доктор Веселенко. Іде вперед, і назад оглядається, і на всі боки озирається.
Аж гульк — зза рогу фігура якась витикається.
"Ну, — думає доктор Веселенко, — єсть. Це передовик, а за рогом зграя… Прощай пальто, прощавайте й штанчата!"
Порівнявся доктор Веселенко з фігурою, пильно до неї придивляється і не дуже до неї наближається…
Аж та фігура, з доктором порівнявшись, до доктора підходить і зупиняється…
— Чи нема у вас, товаришу, сірничків, щоб у вас припалити? — так та фігура до доктора звертається…
— Єсть у мене сірнички, — говорить доктор… А в самого аж десь там тенькнуло.
"Єсть, — думає доктор. — Так, як і завжди: спочатку припалить, а потім наган, а потім на розі товариші і…"
Витяг доктор сірнички, дає припалювати, а потім сам пальто розстібає, щоб "чесну компанію" не затримувати.
Припалила фігура цигарку, промовила "дякую" й пішла собі далі.
Пішов собі далі й лікар Веселенко, а сам собі думає: "Ось зараз вискочать і всі!"
Дійшов уже до ліхтаря, дай, думає, подивлюся, котра воно година… Лап за кишеню — нема годинника. А годинник у доктора чудесний був, золотий, і ланцюжок при ньому масивний — подарунок від вдячних пацієнтів.
Нема годинника!
І сильно дуже жалко стало докторові Веселенкові годинника: подарунок — раз, та й найкоштовніша річ у нього той годинник був.
"Краще б до Адама роздягли, аби тільки годинника не брали!.. Ні, не віддам годинника!"
Блискавкою назад метнувся доктор Веселенхо…
"Все одно, — думає,— вб'ють не вб'ють, а годинника не дам!"
— Стій! Стій, кажу тобі, мерзотнику! Стій, бо як собаку застрелю!
Фігура стала…
Підскочив до фігури доктор Веселенко, схопив за петельки та як сіртоне:
— Годинника! Годинника віддай, мерзотнику! Віддай годинника, бо задавлю!
— Будь ласка, нате! — трясучись, каже фігура… Тремтячими руками лізе фігура в кишеню, дістає годинника.
— Нате!
— Ах ти ж сучий син! Не встиг цигарки припалити, годинника спер. Я тобі!
Вхопив доктор Веселенко годинника й додому підтюпцем… Та все озирається, та все оглядається. Аж ускочив до себе в квартиру, одсапнув:
— Ффу! І живий, і нероздягнений, і годинника назад одібрав! Фффу! Поталанило!
Підходить доктор Веселенко до столу, засвічує електрику і… падає в крісло…
На столі лежить його найкоштовніша річ — золотий годинник з масивним ланцюжком, подарунок його вдячних пацієнтів…
А… а в кишені?
А з кишені він витяг паршивенького, подзьобаного, чорненького годинника з мідним заяложеним цепком… І залився актор веселим сміхом…
А на другий день у місцевій газеті, дорогі мої товариші, з'явилася об'ява такого змісту:
"Доктор Веселенко дуже просить товариша, що такоїто ночі на такійто вулиці він у нього одібрав годинника, зайти до нього забрати того годинника…"
Грабують… Буває…
