Лицем до села - Вишня Остап

Лицем до села

ТЕ, ДО ЧОГО ЛИЦЕМ СЛІД ПОВЕРНУТИСЯ

Отак: їдешїдеш і приїдеш…

"Лицем до села" — приїдеш… Сидиш на возі, і весь час твоє лице до села обернуте… Решта органів твого тіла міського до іншого чогось повернулася.

Спина твоя до полудрабка у возі обернулася, руки твої за ручицю вхопилися, нога одна на налюшникові дрижить, а друга об шворінь б'ється… А все тіло твоє прокатарене на соломі мечеться, мускули твої на стегнах за ресори "правлять", і сам ти собі подушка…

Тільки лице до села…

Отам за передком у голоблях кінь сірий… На нім хомут і наритники, над ним дуга… Він хвостом крутить… "Зкипаж на одну лошадиную силу"…

Безпосередньо за хвостом за кінським, трохи вище за його, сидить рудобородий козельщанський гражданин… У лівій його руці віжки, а в правій дубчик.

Гражданин сіпає за віжки, махає дубчиком та:

— Нноо! Ццц! Нноо, сірий! Дорога тяжкувата. Воно, знаєте, дощик пройшов, так той… Нно!

Отак і їдеш…

І праворуч тебе злаки, і ліворуч тебе злаки… Поміж тими злаками дорога.

І праворуч тебе села, і ліворуч тебе села… То до одного села ти лицем обертаєшся, то до другого…

А віз собі котиться, а кінь сірий хвостом крутить, а дядько собі цмокає, а злаки собі ростуть, а ти собі їдеш…

І так аж до того часу, коли дядько каже своєму сірому: "Тррр".

Ото як уже сказано тому сірому "тррр", — ото, значить, ти вже приїхав…

Ото, значить, ти вже в селі… Ото, значить, ти вже у тій самій штуці, до якої весь народ тепер лицем обернувся… Так от, значить, і село…

Село — це така собі територія, а на тій території хати, хліви, льохи й церква… Поміж тими хатами вулички… У хатах і на вуличках населення, у хлівах худоба… У льохах нема нічого, бо давно вже все поїли… На церкві хрест, а на хресті галка… Хрест — золотий, а по позолоті по тій — купочки біленькі, то птиця господня антирелігійну пропаганду робить… За церквою будинок… Там червона над ґанком вивіска, а на вивісці написано:

Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

М….СБКА СІЛЬРАДА. М….СБКОГО РАЙОНУ.

І серп із молотом на тій вивісці переплелися…

Біля церкви під оградою вівці оботарилися… Похнюпили голови й думають думку овечу… А баран голову над отарою підвів… Казання ніби баран каже, а вівці слухають… А над вівцями церква. Біла така церква з хрестами й з банями… Стоїть біла церква, а під нею вівці…

А село простяглеся… Як отуди — то до ланів воно простяглося й вітряками розмахує, а як отуди — так село те гаєм осиковоберестководубовим закучерявилось, збігло з невеликого узгір'я й перервалося… А од його луг послався… Зелений такий луг, аж до Псла послався… У Пслі луг купається, через Псьол перепливає й вільхами береться… Це — як просто і як ліворуч… А як праворуч — то луг знову у двори вскікує, у хліви, у вулички… То — село… То — Нижня М….а.

Так от, значить, і село…

Хати, комори, хліви, колодязі, льохи, школа, гамазеї, кооперативна крамниця, чоловіки, жінки, хлопці, дівчата, діти… флора й фауна…

Хати — це такі будівлі чотирикутні, соломою вшиті, а зверху бовдур… По боках у їх, у хатах тих, — вікна. Тут (не на вікнах, а в хатах) населення обід варить, спить і дитину колише.

Комори — це такі будівлі чотирикутні, соломою вшиті, а зверху нема бовдура. Всередині в коморах засіки… У засіках нема зерна, нема й борошна… Скоро буде…

Льохи — це вниз, у землю.

Поза хатами — флора, а біля хат — фауна.

Найголовніший представник селянської фауни є Манька — це тварина на чотирьох ногах, з рогами і з телям. Звуть її ще коровою. Держать її селяни в себе, бо всі вони переконані, що Манька дає молоко. Це одвічна помилка. Манька багато їсть, багато п'є, водить телята, махає хвостом, реве й ускакує в шкоду… Коли її приженуть додому, тоді хазяйка каже:

"Оце тільки й нацвіркала".

Ззаду в корови теля. Це — майбутня корова… Тепер воно живе для того, щоб висисати корову…

Збоку в корови — Рижа. Це — телиця. В списках вона значиться як одна голова рогатої худоби. З неї так само має бути раніш, ніж треба, корова, яку висисатиме теля і про яку населення казатиме:

"Хіба того молока наїсися? То так вона в мене… Без корови, знаєте, якось воно не так… Усетаки є кому в дворі все до цурки поїсти… А молоко… Ми його не дуже їмо… Хіба ото діти…"

Із фауни ще є воли… Це ті самі корови, тільки чоловічого роду. Держить їх хазяїн для того, щоб любити їх… Любов хазяйська — воли… Вони — воли ці — мірка для минулого:

"Колись були воли! От воли! А тепер хіба їх напасеш?.."

І гладить хазяїн їх, і за роги бере, і по шиї їх ляскає…

Худоба ця дуже бистра й ремиґає…

Ремиґати — це значить ніби морожене після обіду їсти… Люди до цього ще не дійшли, це воляча привілея…

Волами тут землю орють… Робота дуже бистра…

Дрібніші представники селянської фауни суть: Ряба, БришкиБришки і Рятуй…

Ряба — це свиня. Свиню всі знають, їх скрізь багато.

БришкиБришки — це худоба з довгою вовною, чорна або сіра, мекає і страшенно дурна. Одно слово; вівці.

Рятуй — це чотиринога тварина, що вискакує з двору і на всякого проїжджого гавкає…

Із птаства на селі бачимо — курей, качок, гусей… Курей найбільше. Вони несуть яйця, вигрібають на вгородах насіння і правлять за "яблуко роздору" між чоловічою й жіночою половиною населення.

Флора — поза хатами. Різноманітна: картопля, цибуля, гарбузи, хрін, любисток, буряки, м'ята, окріп, канупер, жалива, лобода, вишні, яблуні, груші, дуби, ясенки, берестки, осики й багато інших.

Із комах найбільше трапляється мух.

Панує над усім над цим так зване населення.

Населення, як ото ви вже читали, поділяється на чоловіків, на жінок, на хлопців, на дівчат, на дітей і на попа.

Чоловіки — це те населення, що з бородою, в картузі або в шапці й з цигаркою в зубах або в руках. Це населення кріпке. Ходить воно в черевиках "джіммі" тілесного кольору, штани й сорочка в його з шевйоту білого кольору, а руки в його виманікюровані. Манікюр воно робить не на нігтях, а на пучках великого й указного пальців, і манікюр той чорножовтий на колір. Живе це населення дуже рідко в хаті. Більше воно або на полі, або в дворі, або в кооперативній крамниці. В хату воно заходить тільки для того, що спитати: "Вже наварила? Давай".

Чоловіки тут хліборобствують, тобто роблять хліб… Робота ця дуже легка й дуже некваліфікована… Це не те, що в місті в конторі якій, чи в тресті, чи в синдикаті. Там (у місті) доки встанеш, доки одягнешся, доки прийдеш, доки сядеш… І цілих вісім годин сиди, сиди й працюй… А потім на два тижні відпуск. А селянин увесь час у відпуску… Тут саме тобі "удовольствіє"… Цілий день на свіжому повітрі… Тільки встав — і вже на дачі… У поле виїхав — сонце світить, вітрець… І нічого й не робиш…. Воли плуга чи борону тягнуть, плуг землю оре, борона заволочує, лопата огород копає… А ти тільки ходиш та батіжком чи істиком помахуєш… А як на городі, то тільки нахиляєшся та ногою надавлюєш на лопату, а вона сама в землю грузне… Потім зерно в землю вкинув — воно собі й росте… Само росте… Потім помахав, помахав косою — воно й упало… Само впало… Потім помахав, помахав ціпком — воно з колосу й випало… Млин змеле, руки замісять, сиди тільки та їж.

У конторі й у "входящий" запиши, і у "виходящий" запиши, і ордера напиши, а тут само росте, а ти тільки їж… І все на свіжому повітрі, все на селі… На дачі… Харашо… Це — чоловіча робота.

Жіноча так само не тяжка… Жінки — це люди в спідницях і платках… Вони варять… Ото встала, корову видоїла, свиней нагодувала, дітей нагодувала, покопала, пополола, попрала, пошила, пов'язала, попряла, поткала, помазала, наварила, напекла, на поле збігала — і гуляй собі… Рано тільки дуже вони встають. То спеціально для того, щоби схід сонця зустрічати, бо дужетаки він гарний тут… Повітря чисте, холодочок такий приємний, роса слізьми дрібненькими на травиці на шовковій… Ну як ти тут спатимеш?! Вони й устають… І так щодня…

Хлопці — це майбутні чоловіки.

Дівчата — майбутні жінки.

Діти — майбутні хлопці й дівчата…

Піп — це батюшка… Це — від бога. Він учить, як на світі божому правильно жити та книші їсти… Харч у його "льогкая", бо в писанні сказано: "Не одним хлібом жива буде людина, а треба ще й до хліба…"

* * *

Оце й є село. Оце й є та штука, до якої лицем обернутися слід.

Посеред села майдан великий… А на майдані кізяки коров'ячі. Ця штука на торт Покровський скидається, тільки значно від торта корисніша, бо не було б кізяка, менше було б тортів…

Так от як станеш серед майдану того великого — виходить чудернацьке діло… З "лицем" твоїм чудернацьке діло виходить… Як повернеш "лице" до сільради — до церкви виходить спиною… Як повернеш "лице" до церкви — до сільради виходить спиною…

От штука…

До великої садиби з коморами, і клунями, і повітками повернешся — до халупи виходить спиною… До халупи повернешся — до великої садиби спина вигнулась…

І ото як, приміром, Сільмаштрест плуга продає за готівку за 40 крб., а як у кредит за 50 з гаком, то він не "лицем" продає, а зовсім навпаки…

І ото коли агенти воли в дядьків купують та потім за ті воли по 10 карб, виплачують — то не "лицем" вони купують, а зовсім іншими органами…

Багато, ой як багато на селі вуличок, вулиць та завулочків…

Гнучку шию треба мати, щоб "лице" до села виставляти.

А в кого товста шия — хай краще в гросбух дивиться… А село лице любить і радіє, як хороше лице бачить…

ТЕ, ДО ЧОГО І ЛИЦЕМ, І МОРДЯКОЮ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

Отак через вигін ідешідеш, а потім у вуличку повертаєш і далі йдеш…

Минеш справжнього попа… Минеш розстриженого попа… У справжнього попа кінь весело хвостом крутить, бо книші кінь їсть… У розстриженого попа кобила сумно хвостом крутить, бо книшів кобила не їсть… Минеш іще, іще минеш, а потім уже вітряки крилами розмахують…

Дотирають вітряки останнє торішнє, а з вітряків бороди визирають, на прийдешнє дивляться, на цьогорічне.

А оте прийдешнє за вітряками…

Як станеш отак на шляху та як глянеш і на схід, і на захід, і на південь, і на північ, а воно, оте прийдешнє, стоїть, а воно наливається, а воно красується, а воно хвилюється, а воно цвіте, а воно шумить, а воно гомонить, а воно радується…

І радує…

А бороди сміються, а бороди шуткують, а бороди милуються…

Бо прийдешнє радує…

— Стояв оце, діду Пилипе, на межі, так видно, як пшениця з землі лізе. Отак дивлюсь, а вона гонить стрілку, гонить, гонить…

— Дощі ж благодатні! Вилазить з ріллі те, що ніколи вилазити не думало… Так і пре…

— Коли б ще моя стара не вилізла… А то ще як пожене й її в стрілку, хай господь милує…

Радуються бороди…

Бо є з чого радуватися… Станеш на межнику, а жито тебе по обличчю: Лясь!

Дістає жито до лиця твого до обвітреного… Вітер його хилить, а воно: лясь… Так ніби сказати хоче:

— Повертайся, сукин коту, до села оцим самим місцем, по якому тебе я цьохкаю! Повертайся!

Лясь!

Та шумить, шумить.

Та нахилиться, нахилиться повним колосом, та припаде, припаде до землі чорної, а потім випростається, стане й наливається…

І дивишся ти на його колос стозерновий і бачиш, як пухне зернятко, як полова роздимається…

Ось на школи налилося, ось на лікарні, ось на Червону Армію…

Ось роздалося на промисловість… Це так швидко, швидко наливалося.

— На який же ти відсоток, — питаю, — полове та красне, на спекулянта наливаєшся?

— Я б, — каже, — на його, сукиного сина, й зовсім не наливалося, так нічого не зробиш: єсть і досі вони… На кооперацію — каже, — так наливаєшся, як мед їси… Ну як тільки почуєш, що на спекулянта соки з землі тягнеш — ніякого апетиту.