Залісся - Маковей Осип

Прийшло єму до голови піти самому до двора, але ніщо єго не здержувало від сього ходу так, як думка, що треба брести великим болотом. Був би собі закурив сигаретку, якби хто єму був скрутив; але сам був за-ліиивий встати і скрутити собі. Тут він в одній і тій самій хвилині сварив себе самого в душі за отупіння, за лінивство і тут заразом находив причини, чому лучче лежати на теплім місці в півсні.

І був би, може, лежав так знов аж до вечера, якби Зоня не ввійшла в кімнату та не сказала єму, що селянин Головатий має до нього орудку і жде в сінях. Славко встав і закликав Головатого до канцелярії, рад у душі, що хмарний день приніс єму якусь новину. Головатого знав він з оповідань, що се майже бідний, старий господар, котрий кілька разів брався закладати в селі читальню, але не находив людей до помочі. Не розуміли єго і навіть на сміх брали. Також знав його з того, що був противником війта Костишина і все грозив єму, що єго попам'ятає, особливо з того часу, як війт замкнув єго ніби-то за обиду свояка Андрія Костишина на добу в арешті громадськім та взяв від нього ще п'ятку кари. Ал з того часу, як тому два роки Головатий хорував тяжко, він здав господарство на сина і сам проживав тихо, так тихо в селі, що майже ніхто єго не замічав.

— Що скажете, пане ґаздо? — спитався Славко, саджаючи насилу сивого Головатого на крісло, бо сей ніяк не годився сідати.

— Я до вас, паничу наш любий, як би не прогнівалися, з орудкою.

— З якою, наприклад?

— Аз такою, що то для вас буде новина. Чув я від людей, що ви розпитувалися і сего, і того, як їм ведеться, та радили, що робити; так я думаю собі: піду і я до панича, що він на моє скаже. Скажіть мені, паничу, як вам подобається наш війт Юрко Костишин?

— Мені він не подобається.

— А чому? — спитав Головатий тихше, нахилившися до Славка і спершися руками на грубій палиці.

— Мені видиться, що він о громаду цілком не дбає.

— Так воно й є! — потвердив старий.— А знаєте, о кого він дбає?

— О себе, може?

— О себе, паничу, о себе; та ще коли би так дбав, аби з того громаді кривди не було, то би єму-то й хвалилося, але ж бо він з громади дере, а собі бере.

— Та як же так, пане ґаздо?

— Як? я вам зараз покажу.— І старий виймив з-за пазухи якийсь папір.— Прочитайте, що там стоїть.

Була се податкова книжка старого Головатого. Славко глянув і каже:

— Ну що ж? Та се ваша книжка податкова; тут стоїть написано, що платите 5 зр. і 3 кр. податку ґрунтового і домового.

— Так, то правда. А що ви скажете на то, що я торік восени заплатив уже свій податок за торік, а взимі сього року заплатив єго другий раз за той самий рік, не за теперішній.

— Чому ж ви платили два рази?

— Я нездужав, не міг походити за тим та розвідатися; прийшов писар з присяжним і сказали, що я ще винен і мушу заплатити; а син взяв та й заплатив.

— Куди ж ті гроші діваються?

— У війтовій кишені, паничу, у писаревій кишені, в Андрія Костишина кишені, у Мошковій — бо они собі в спілці.

Для Славка була се справді новина неабияка, він почав розпитувати і дізнався цікавих річей. Головатий вичислив кільканадцять селян, котрі так само як він, заплатили два рази податок. При кінці минувшого року зложив війт рахунок з громадського добра такий, що Головатий дуже сумнівається, чи він правдивий. Від радного Павла Стрілецького, свояка, дізнався, що гроші, призбирані за різні кари, що мали йти на бідних, десь пропали. Було їх після рахунку обидвох найменше 60 зр. Андрієві Костишиному відступив війт на власну руку кусень громадського грунту, що варт щонайменше 50 зр. Мошкові Зільберові відступив кусень толоки на склад дерева з Дуброви, а нікого о то не питався. Купував сам ґонти на потреби громадські і порахував собі за них тілько, що вони й половини того не варті. Виарендував Мошкові ломи каміння з громадського грунту, а де гроші за камінь, господь знає. На будову дороги дістав з виділу повітового гроші, але людей гонив на шарварок більше як було потрібно.

Славко слухав того здивований і не хотів вірити.

— Вірте мені, паничу, я правду кажу,— впевняв Головатий.— Що він нам лиха наробив, як громаду скривдив, того ні списати, ні переговорити. І нещастя наше, що нема кому взяти нас в опіку, уймитися за бідними людьми. Село тепер так збідніло, як я не затямив. Були голодні роки, але так, як тепер є, то ще не було. Десь інші громади радять собі якось, а в нас всі такі прибиті, наполохані, що