В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда

Він не знав, що краще: гордовито-презирливі голови верблюдів, що оглядали з височини свого зросту всю цю бурхливу метушню, чи повні гідності стрункі постаті бухарців у блискучих шовкових халатах з обличчями кольору темно-брунатної бронзи, імлисто-чорними очима й орлиними профілями, чи казахи із загадково спокійними звуженими очима, на легконогих степових конях, чи в пишних чалмах узбеки на сіреньких осликах.

— Тарасе Григоровичу, невже ви? — почувся за спиною знайомий голос.

Шевченко обернувся: перед ним стояв Левицький з високим струнким офіцером у погонах штабс-капітана.

— Знайомтесь, — сказав Левицький. — Карл Іванович Герн35, наш добрий знайомий, великий знавець літератури і мистецтва.

— Вже й знавець! — докірливо похитав головою Герн, потискуючи руку Шевченкові. — Просто люблю чесне, сміливе і гарне слово, та не хотілося б мені знайомитися з нашими найкращими поетами за таких сумних обставин, як ті, що привели вас до Оренбурга.

З першого погляду Герн сподобався Шевченкові.

— Як ви сюди потрапили і що тут робите? — спитав Левицький.

— Милуюсь і страждаю. Яка мука бачити стільки нового, оригінального і колоритного і не мати права малювати!

— Знаю! Розумію і співчуваю, — помовчавши, сказав Герн. — Дивіться, милуйтеся. Запам'ятовуйте. Колись усе це вам згодиться, і головне, ви повинні себе берегти... для людей, — додав він тихо.

Шевченко глянув на нього і не відповів.

— Але які ж тут чудові фігури, — згодом заговорив він. — Які обличчя!

— А ми сюди зайшли, — сказав Левицький, — тому, що в місті зелена нудота. Поява каравану у нас велика і не щоденна подія. Крім того, тут можна іноді купити чудові речі.

— Я, наприклад, шукаю хорошу англійську мисливську рушницю, — докинув і Герн, — але, на жаль, сьогодні їх тут щось не помітно.

— Англійську?! — здивувався Шевченко.

— Звичайно! Як відомо, англійці з нами не воюють, але потай завжди постачають і зброю, і кошти тим, хто з нами воює. Вони озброюють черкесів, чеченів, а в хівинців, бухарців і кокандів чудові англійські штуцери, дробовики і так звані гвинтівки, про які не сміє ще мріяти наше христолюбне воїнство зі своїми жалюгідними рушницями. Взагалі ми...

Герн раптом замовк, помітивши синій жандармський мундир.

— А я підшукую щось для батьків. Вони так обдаровують нас із Федором своїми посилками. Та купив тільки ось шаль для мами, — сказав Левицький. — Думав узяти бухарський халат для батька, та надто вже дорого правлять.

— Позавтра надвечір караван вирушає далі. Перед відходом вони не будуть так дорожиться, — заспокоїв його Герн. — А поки що ходім до турецької кав'ярні, там нас почастують чудовою турецькою кавою, — підхопив він під руку Тараса Григоровича.

Після кави друзі ще довго ходили в караван-сараї, то показували Шевченкові китайського штукаря-акробата, який жонглював чотирма тарілками, перекочуючись по землі на величезній дерев'яній кулі, то зупинялися послухати акина. Герн розумів казахську мову і пояснив поетові, що акин співав про Кобланди-батира, героя казахського епосу, а потім заспівав про Ісатая Тайманова36, ватажка казахських повстань, що пройшли тут років двадцять — тридцять тому.

— Вони мають багато чудових старовинних легенд, — казав Герн. — Акини, подібно до рапсодів стародавньої Еллади, об'єднують їх у безконечні поеми.

Шевченко, певно, зацікавив Герна. Він довго розпитував Тараса Григоровича про Україну, про Академію художеств і Брюллова, про Венеціанова37, Тропініна38 та Щедріна39, згадував, як рік тому познайомився з Олександром Брюлловим, який тоді саме будував ось цей мінарет. Знайшлися і інші спільні знайомі по столиці, де Герн кілька років тому закінчив Академію генерального штабу. В розмовах час спливав непомітно. Нарешті вони рушили до виходу і пройшли повз колодязь у центрі площі. Шевченко зупинився подивитися, як з нього качають воду.

Обабіч кам'яної шахти колодязя було вкопано два нахилених один до одного стовпи. Крізь отвори на їх вершинах був пропущений товстий залізний болт з блоком, а через блок перекинуто міцний аркан. До одного його кінця було прив'язано величезне шкіряне барило відер на вісім, а до другого припрягли коня. Коли барило спускалося в колодязь, коня повільно підводили до колодязя, а коли воно виповнювалося водою — коня гнали від колодязя до брами і зупиняли лише коли край барила з'являвся над цямриною колодязя. Тоді старий наглядач роздавав величезним черпаком воду людям або виливав її в водоймище, з якого напували худобу. За це йому сипали в руку кілька дрібних мідних монет.

— Цікаво вигадано, — сказав Шевченко. — І, мабуть же, це іде ще з сивої давнини.

— Так можна напоїти за добу понад три тисячі голів худоби, — зауважив Герн. — Звуть такі колодязі шинграу. Вони зустрічаються там, де водоносний шар залягає дуже глибоко і де нема близько річки чи озера. А де вода неглибоко, казахи на кожному новому кочовищі викопують собі за один день колодязь, а потім відкочовуючи, кидають його напризволяще, і кожен може задарма користуватися ним. Але шинграу нелегко викопати. Така споруда по силі тільки багатим баям або ханам. Риття і обкладання шахти каменем коштує не менш як сто баранів. Та ви, до речі, знаєте, що киргизи майже не лічать на гроші, а лічать на баранів, як колись наші предки рахували на куни? Але потім власник такого шинграу добре заробляє на ньому. А цей шинграу збудували росіяни, щоб відживити караванну торгівлю з Персією та з Бухарою, а в найближчі роки, мабуть, і з Індією.

— Як ви багато знаєте про ці місця, — зітхнув Шевченко. — Хотілося б і мені ближче познайомитися з усім цим. Але мене цими днями мають відправити до Орська. В казармі казали, що готують етап.

Герн задумався.

— От що, Тарасе Григоровичу, — сказав він. — Приходьте до мене завтра надвечір, а я зранку постараюсь довідатись, як з вами буде. Тільки обов'язково приходьте. Дружина буде рада вам. Вона полячка, у нас багато знайомих польських засланців. Люди вони інтелігентні — студенти, музиканти і навіть художники, їх теж, як і вас, віддали в солдати, але живуть вони здебільшого на квартирах.

Вони вже виходили в степ, коли полився з мінарету співучий заклик до молитви і раптом змовкла галаслива юрба: мусульмани витягай свої намазлики і, обернувшись обличчям на південь, стали молитися, а християни мовчки стояли серед них і нетерпляче переступали з ноги на ногу, очікуючи кінця їх молитовного заціпеніння.

— Це зухр40, отже, зараз приблизно пів на п'яту, — пояснив Левицький. — Час додому! Федір сьогодні сидить у своїй канцелярії, незважаючи на неділю: пише якийсь терміновий звіт. Пішли, Тарасе Григоровичу, до нас! Він незабаром повернеться.

Але Шевченко залишився в караван-сараї, ще трохи поблукав у юрбі і, аж коли сонце схилилося на захід, рушив до міста, щоб не спізнитися на вечірню перевірку. Цього вечора кінчався строк його "увольнительної".

V. КУЛЬЖАН

Кульжан — сирітка. Мати її, родом туркменка, зовсім не була схожа на казашок Приуралля: тонка, струнка, з великими чорними очима в надзвичайно довгих віях, з косами нижче колін, вона здавалася граціозною статуеткою з слонової кістки, яка випадково потрапила сюди з сонячної Індії. Семирічною дитиною одружили її з підстаркуватим бухарським купцем, який водив каравани до берегів Волги та Уралу. Купець часто брав її в ці далекі і важкі подорожі, а коли дружині ледь-ледь вийшло сімнадцять років, помер від холери недалеко від кочовища Джантемир-бая. Невідомо де і як побачив її ласолюбний бай, але, поховавши купця, його рідні брати і компаньйони в комерції другого ж дня виміняли молоденьку вдову на баранів — і тендітна красуня Джевгер скинула паранджу і стала дружиною Джантемир-бая.

Наступної весни подарувала вона йому доньку Кульжан, а двома роками пізніше сина Рахіма.

Не довго зогрівала материнська ласка маленьку Кульжан. Повільно згасала Джевгер у безкраїх степах холодного Північного Казахстану, розповідаючи дівчинці про пишні сади та виноградники своєї батьківщини. В шість років Кульжан осиротіла.

Сумно і холодно стало їй жити без матері. Зейнеб, старша дружина Джантемира, не кривдила її, але, завжди заклопотана турботами про власних дітей, приділяла сирітці не більше уваги, ніж сторожовим собакам, а Джантемир не любив малих дітей. Дівчинка росла вразлива і мрійна і твердо, на все життя запам'ятала материні казки. Джевгер була чудовою оповідачкою: в її вустах казка щоразу трохи змінювалася, і від того слухати її завжди було цікаво. Зростаючи, Кульжан теж стала розповідати братикові материні казки. Знайде собі якийсь затишний куточок, сяде, ніжно обійме маленького Рахімчика, немов даруючи йому частину втраченої материної ласки, і починає розповідати.

Особливо любила вона казку про Куйиршика.

— Жили-були старенький дід з бабою, — починала вона, повторюючи материні інтонації. — Жили вони там, де народилася і росла наша мама. Нудно й сумно було старим, бо не мали вони ані діток, ані онуків, не було кому казочку розповісти перед сном, кому ча-панчик пошити або сорочечку справити. Мали вони тільки кізоньку з бородою.

— Як у аксакалів? — питає малий.

— Що ти, що ти, Рахімчику! Не можна так говорити: аксакали образяться, а ага боляче відшмагає тебе камчею. Якось захотіли старі м'ясця попоїсти. Зарізали вони кізоньку, зварили бишбармак і з'їли. І залишився у них тільки маленький пухнастий кізоньчин хвостик. Говорить тоді старенька бабуся: "Нема кого мені няньчити, кого пестити на старості. Загорну я цей хвостик у пухову хустку, візьму на руки і буду заколисувати, як немовлятко". І раптом відповідає їй кізоньчин хвостик: "Спасибі вам, бабусю з дідусем, що зглянулися на мене, сиротину. Буду я вам у всьому допомагати, буду любити вас, як рідних".

Оголосили старі кізоньчин хвостик своїм онуком і назвали його Куйиршиком.

Почав Куйиршик допомагати старим у господарстві; сяде бабуся шити, а очі у неї старечі та хворі, недобачає вона, не може всилити нитку в голку, а Куйиршик вже й тут: всилить нитку в найтоншу голку і подасть бабусі. Піде дід у сад збирати стиглий урюк — Куйиршик вже й тут: підкочує до його ніг найстигліші і найсолодші і складає їх купкою.

— Ні, Кульжан, минулого разу ти не так розповідала, — каже хлопчик.