В степу безкраїм за Уралом - Тулуб Зинаїда
— У мене є трохи грошей. Треба собі щось купити на літо, бо ж ходити вулицями у фраку жарко й смішно.
Цього було досить, щоб Лазаревський одразу заметушився. Покликали куховарку Аксинью, дали їй почистити й випрасувати фрак, випрати і накрохмалити сорочку. Левицький запропонував позичити Тарасу Григоровичу грошей і парусиновий костюм. Від грошей Шевченко відмовився, а костюм поміряв, і Аксинья взялася трохи підкоротити штани та рукави. Потім вона пригадала, що у домовласниці Кутіної нещодавно помер чоловік і після нього залишилося багато різних речей. Молоді чернігівці одразу повели туди свого гостя, а Кутіна, довідавшись, що Тарас Григорович художник і, крім того, засланець, одразу витягла з шафи літнє пальто і нізащо не хотіла брати за нього гроші, а до пальта додала ще й кілька пар білизни, солом'яний бриль і теплі штани на зиму.
— Це не подарунок, — втішала вона зніяковілого поета, — а завдаток. Коли вас звільнять, ви намалюєте мені портрет померлого чоловіка ось за цим маленьким дагеротипом. Вважайте мене вашою першою замовницею.
Попрощавшись із своїми новими друзями, Шевченко пішов блукати містом.
Звар. Курява. Сонний одур висів над містом. У центрі зосередилися казенні будівлі: двоповерховий губернаторський палац, поруч із палацом великий будинок командуючого військовим округом, трохи далі — гімназія, казенна палата, суд, кадетський корпус та інститут благородних дівиць — все одноманітної, розрахованої на сторіччя важкої миколаївської архітектури і все пофарбовано ясно-жовтою вохрою... На площі — незграбний кафедральний собор з купкою жебраків на паперті, гостиний двір з невисокими білими гладкими колонами і трохи осторонь — тюремний замок, або простіше — в'язниця з вартовими на вишках за високим цегляним муром. А навколо — безліч одноманітних одноповерхових дерев'яних будинків, з почорнілими нефарбованими віконницями, з наглухо замкненими ворітьми і високими огорожами без щілинки, без просвіту.
Цивільних мужчин майже не було — усе військові або якась баба з важкими сапетами чи з повними відрами.
"Каски та еполети. Еполети та каски. Солдати та козаки, — думав Шевченко, крокуючи гарячою оксамитовою курявою, — не місто, а військовий табір..."
Дошкуляли мухи та спека. Тарас Григорович спинився і витер спітніле чоло.
Сонце пекло немилосердно, та ніде не було затінку. Не було його і на ріденькому бульварчику, запльованому недокурками й соняшниковим лушпинням. Тарас Григорович присів на лаві, порізаній ножиком, де серед кривих монограм і жіночих імен кололи очі сороміцькі слова. Відпочив хвилин з п'ять на осонні і повільно рушив далі.
Вулиці всі схожі одна на одну: на небрукованій дорозі купки попелу, на перехресті — купа сміття, а на базарі вітер кружляє жмутки сіна, брудний папір, лушпиння, куряву. В поодиноких крамницях позіхають від нудоти й лупають очима на невідомого перехожого прикажчики або сам хазяїн-купець, а в низовині зеленіє невисиха-юча калюжа, в якій хлюпочуться дві качки і розляглася обліплена багнюкою свиня. Здається, тиша висить у повітрі разом із курявою і сонячним зваром, і тільки іноді порушують її собаче гавкання та катеринка, що тягне за душу якимсь нудним вальсом.
Сам того не помічаючи, Шевченко опинився в степу і раптом побачив на обрії мури караван-сарая, а поруч напівсферичну баню мечеті та високу кам'яну голку мінарету.
— Мінарет! Брюлловський мінарет! — повторював Шевченко, прямуючи до нього навпростець рівним степом. Ріденький невисокий ковил ледве сягав йому до колін і м'яко торкався ніг. Сіренькі коники стрибали перед ним. Іноді бронзова або смарагдово-зелена ящірка мигтіла в траві і враз зникала в розтрісканій землі, її високо над головою синіло безхмарне небо з палаючим сонцем у зеніті.
Мінарет був значно далі, ніж спочатку здалося. Вузенькі дверцята врівень із землею були прочинені. За ними, у півтемряві, круті ледве помітні сходи спіраллю здіймалися вгору. Шевченко нерішуче спинився: піднятися б угору і глянути з тринадцятиметрової височини на степ, і на місто, і на бурхливий глибокий Урал, але він втомився від спеки і від ходіння містом та й майнула думка, що правовірні можуть зрозуміти його непрохану появу, як образу святині.
Тому Тарас Григорович тільки обійшов мінарет, милуючись його облицюванням з рожевого граніту і вибагливими карнизами з кольорових кахлів, вкритих чітким геометричним орнаментом, які оперізували його кількома поясами, потім наблизився до мечеті. Він хотів уже переступити її поріг, коли старий казах у білій чалмі схопив його за плече і гнівно вказав на ноги. Шевченко здивовано зупинився, але, помітивши, що всі, хто входив до мечеті, скидали взуття, скинув і собі черевики. Тоді й старий у білій чалмі кивнув йому головою і жестом запросив увійти.
В мечеті було прохолодно й тихо. Приємно пахло степовими травами. Різьблені карнизи з білого мармуру, наче кам'яне мереживо чи сталактити, звисали зі стін, а стіни, наче розкішні килими, мінилися кольоровими кахлями, в яких геометричні фігури тонко сполучалися і перепліталися із стилізованим листям і стеблинками південних рослин і де-не-де прозирало то пташине око, то пазурчик, а то й ціла пташина лапка. Мармурова підлога була вкрита пухкими матами, і Тарас Григорович втомлено опустився на них, по-східному схрестивши ноги, та й не помітив, чи довго просидів отак, заглиблений в мрійне споглядання, в якому відпочивала його змучена душа, а всі тривоги танули, розпливалися в якійсь ніби заціпенілості.
Гучні голоси на порозі примусили його отямитися. Він підвівся, пильно глянув на киблу, мимоволі віддаючи шану принесеним сюди людьми горю і сумнівам, сльозам і сподіванням.
Навпроти мечеті височів глухий цегляний мур караван-сарая без жодного вікна, без воріт і навіть без вузеньких бійниць. Величезним колом оперізував він цілий майдан, звідки неясно долинав гомін юрби, тупотіння, рипіння коліс, ревіння віслюків і верблюдів і коняче іржання.
Тарас Григорович швидко взувся і пішов уздовж муру, обходячи з південного боку його дугу, і нарешті побачив розчинену навстіж браму, з якої виїжджала рипуча гарба, запряжена парою волів і навантажена величезними зашитими в рогожі й парусину тюками з різними товарами. Пропустивши гарбу, Шевченко зазирнув усередину.
Гомінлива строката юрба виповнювала величезний майдан караван-сарая. Допіру прибув сюди давно очікуваний бухарський караван. Бухарці розвантажували верблюдів. Верблюди пихато повертали на всі боки свої гордовиті голівки, поки хазяї та служники в смугастих строкатих халатах знімали з них великі важкі в'юки з бавовною, килимами, паки шовку, тонкорунної вовни, чували горіхів, мигдалю та фісташок, ящики кишмишу і родзин, фініків і різних художніх виробів із сталі й срібла, вкритих найтоншим різьбленням, що з давньої давнини уславили Схід. Товсті засмаглі купці в розкішних шовкових халатах і чоботях із зеленого або червоного сап'яну пильно стежили за розвантаженням, бавлячись кораловими сюбхе, і раз у раз грубо тикали рабів ціпком або чоботом, коли вони, на їх думку, робили щось не досить швидко чи спритно.
В юрбі сновигало чимало казахів, або, як їх тоді звали, киргизів і російських купців. Купці в сукняних чумарках і чоботях пляшками обмацували поглядом в'юки, вгадуючи за обсягом і упакуванням їх вміст, якість і навіть асортимент. Вони по-приятельському віталися із знайомими персами та бухарцями, тисли їм руки і відразу починали прицінюватися, сперечатися, бити по руках і знов торгуватися, щоб виторгувати хоч зайвий гріш. Вони азартно вимахували руками і, перекручуючи рідну мову, ніби від цього вона ставала зрозумілі-шою для чужинців, домовлялися кінець кінцем про ціну за допомогою десяти пальців.
Казахські хлопчики з бурдюками айрану, кумису та катику пропонували зголоднілим погоничам повні піали. Інші настирливо совали їм у руки гарячі кукурудзяні коржі, а напівголі жебраки-байгуші в подертих штанях і величезних шапках-малахаях тяглися до всіх, хто приладнався їсти, простягали свої порожні миски, благаючи хоча б недоїдків.
Ось на площі караван-сарая з'явилася група уральських козаків.
З виглядом знавців підійшли вони до товстого перса й почали вибирати розкішні сідла із стременами, вкритими найтоншим павутинним різьбленням, а тим часом пустотливий білявий хлопчисько, обличчя якого було поцятковане ластовинням, наче сорочаче яйце, підібрався до лежачого верблюда і почав лоскотати йому ніздрі очеретиною. Верблюд презирливо відвернувся, разів зо два ревнув, потім обурено пожував губами і раптом плюнув хлопчиськові в обличчя. Слини було стільки, що вона одразу заліпила і очі, і ніздрі, і рот пустуна, і навіть все його вихрясте волосся. Хлопчик заревів не своїм голосом, витираючи обличчя руками і подолом сорочки, а купець, що стояв поруч, впіймав його за вухо і почав боляче смикати і крутити це вухо, обурено приказуючи:
— Знатимеш, паршиве щеня, як пустувати! Ось зачекай-но, розповім твоєму батькові! Він тебе ще й березовою кашею почастує, два тижні пролежиш на череві, не підводячись!
— Дядечку, пусти! Ой, пусти, дядечку! Я більше не пустуватиму! — репетував хлопчик, звиваючись в його жилавих руках.
Навколо площі, притулившись до шестиметрових мурів, стояли двоповерхові будинки-готелі, де ночували люди заможні, і одноповерхові саманні будівлі з плескатими глиняними дахами. Тут містилися харчевні й кав'ярні, де в підвішених на ланцюгу казанах варилася баранина або великі, як тарілки, вареники з білого борошна з бараниною — так звані манти. Яскравими кущами палав під казанами курай, а поруч, у затишній чайхані, на розстеленій на землі скатертині люди пили чай у білих фарфорових піалах, біля них акин пощипував струни домбри, співучим речитативом імпровізуючи пісню про тільки що прибулий караван, який прямує з пекучого півдня далеко на північ, до могутньої Волги-ріки. Трохи далі кокандець-голяр голив свого засмаглого клієнта, попльовуючи, замість води, в крихітну мисочку, де бугрилася мильна піна, а біля ніг його босий дідусь у смугастому халаті напував бажаючих молодим п'янким кумисом. Він наливав кумис з бурдюка в одну і ту ж піалу і витирав її просто пальцями або полою страшенно брудного халата, перш ніж налити новому покупцеві.
У Шевченка очі розбіглися від цієї строкатої і несподівано захоплюючої картини.
