Повія - Мирний

сього­днi­ш­н­iм ба­би­ним про­ро­ку­ван­ням, її вид страш­ний, її го­лос гуч­ний - все це не ма­ло ура­зи­ло Хрис­тю, до то­го i са­ме про­ро­ку­ван­ня: "Твоє ще тiльки зас­ну­ва­ло­ся…" Що во­но зна­чить? Та вп'ять: "Те­бе го­ре жде, тяж­ке те­бе го­ре жде". По­чiм во­на знає, що ме­не жде? А ка­же - мов пев­но знає… i Хрис­тя по­ча­ла пе­ре­би­ра­ти своє жит­тя. Що во­но? Цi­ла че­рiд­ка ут­рат та го­ря, цi­ла вер­веч­ка ви­пад­кiв, кот­рi пiднiма­ли­ її уго­ру на те, щоб опус­ти­ти сторч го­ло­вою. I те­пер хi­ба не те са­ме? I те­пер во­на не хо­лод­на i не го­лод­на, i си­та, i вкри­та. А що бу­де завт­ра? Тре­ба Ко­лiс­ни­ко­вi тiльки сло­во ска­за­ти - i во­на опи­ниться на ули­цi. Спер­шу, не зучен­а до роз­ко­шi, во­на зно­ву ста­ла б до дi­ла, по­ма­леньку i то б хлiб їла. А те­пер? Вся си­ла її в кра­сi. Не будь уро­ди - i зра­зу во­на нi­що. До­ки ж їй так ски­та­ти­ся, до­ки си­дi­ти сьогод­нi ви­ще сво­го пiр'я, а завт­ра ле­тi­ти на са­ме дно гли­бо­ко­го яру, де тiльки гря­Зю­ка та смер­до­та? їй так хо­тi­ло­ся по­кою та рiв­ного жит­тя, хоч та­ко­го от, як Гор­пи­на жи­ве. Бу­ва­ють i в неї гiр­кi ча­си, тяж­кi хви­ли­ни - от i сьогод­нi. Прий­шов све­кор, збив бу­чу, уко­лов не раз її так бо­ля­че. А про­те - її нiх­то не ли­шить то­го, що во­на має. Во­на знає сiм'ю свою, сво­го Фе­дора, i лю­ди зна­ють, що во­на Фе­до­ро­ва жiн­ка. А я? Сьогод­нi па­нян­ка, а завт­ра… мо­же б, нiх­то не став i балакати­ з нею, як­би доз­нав­ся, хто во­на.

Сум та ту­га дуж­че i дуж­че да­ви­ли її сер­це, їй хо­тi­ло­ся пе­ред ким-не­будь вис­по­вi­да­тись, ви­мо­ви­ти своє ли­хо.

- Горпино! - по­ча­ла во­на сум­но.

- А що ска­же­те? Мо­же, i ви спо­чи­ли б? - спи­та­ла учас­ли­во Гор­пи­на.

- Нi. Я то­бi, Гор­пи­но, хо­чу щось ска­за­ти. Та­ке ска­за­ти, та­ке… Мо­же, ти, як по­чуєш, то ме­не i з ха­ти ви­же­неш.

- Оце, як ви страш­но по­ча­ли, - ска­за­ла Гор­пи­на. - 3а вi­що б я вас з ха­ти ви­га­ня­ла?

- А мо­же, й бу­де за що. Ти не знаєш. Я тiльки од­но­го у те­бе поп­ро­шу. Не ска­жеш ти нi­ко­му то­го, що я то­бi ска­жу?

- Кому б же я ска­за­ла?

- Як ко­му? Мо­же, у те­бе хто з жi­нок под­ру­га є? Чо­ловi­ко­вi…

- Нема в ме­не нi­ко­го ближ­чо­го, як ото дi­ти, - ука­за­ла Гор­пина на дiт­во­ру, див­ля­чись якось чуд­но на по­ну­ру Хрис­тю.

- А по­бо­жиш­ся, що не ска­жеш?

- Та що се ви? Гос­подь з ва­ми! Хi­ба чию ду­шу за­гу­би­ли, так я й са­ма не по­вi­рю.

- Не чию-не­будь, Гор­пи­но, а свою за­гу­би­ла. Ти зна­ла ко­ли-небудь Хрис­тю При­ти­кiв­ну?

- Аякже. Ми ж з нею дi­ву­ва­ли, то­ва­ри­шу­ва­ли.

- Де ж во­на те­пер, не знаєш?

- А ви хi­ба її зна­ли? - спи­та­ла Гор­пи­на.

- Звала - I мені хо­тi­ло­ся б зна­ти, де во­на те­пер.

- Де? Гос­подь її знає, бу­ла ко­лись дiв­ка гар­на i з се­бе кра­сива, та, вид­но, ли­хо з'їло її, що не вер­тається. Батько її змерз, ма­ти умер­ла. Там щось i мiй све­кор не без грi­ха. Да­в­ня то рiч - за­бу­ло­ся. Знаю тiльки, що Фе­дiр, мiй чо­ловiк, за­мо­ло­ду ко­хав її. А батько­вi не хо­тi­ло­ся. От вiн i по­чав гна­ти на їх. По­ти гнав, по­ти гнав, по­ти з се­ла ви­жив. Пе­рей­шла Хрис­тя у мiс­то слу­жи­ти… По­тiм чут­ка хо­ди­ла, що Хрис­тя за­да­ви­ла ха­зяй­ку. Во­ло­чи­ли її… I знов во­на бу­ла у се­лi, хо­ва­ла ма­тiр, а по­тiм як пiш­ла, то вже її нiх­то нi­ко­ли i не ба­чив. Фе­дiр раз був у мiс­тi та, вер­нув­шись, розказува­в, що бу­цiм во­на з па­ни­чем зна­ла­ся. А па­нi по­мi­ти­ла та й виг­на­ла з дво­ру.

- А ху­до­би нi­якої пiс­ля батька-ма­те­рi їй i не зос­та­ло­ся?

- Худоба… Яка ж ху­до­ба? Знаю, що був го­род i на­дiл був. Вид­но, Хрис­тя при­по­ру­чи­ла все те Здо­ро­вi, там ко­ло iх Здiр жив. Здiр i во­ло­дiв ни­ми. Лю­ди ка­жуть, що бу­цiм вiн з то­го i роз­жив­ся. Те­пер ба­га­тир став. Ко­ли їха­ли тiєю сто­роною, то ба­чи­ли йо­го бу­ди­нок, дран­ню кри­тий, за­бо­ром об­не­се­ний. Пан па­ном… Вiн у нас у церк­вi ти­та­рем. Своє ста­ре дво­ри­ще про­дав, на но­ве пе­рей­шов, а от уже не знаю, При­ти­чи­не чи про­дав, чи так по­пус­тив. Те­пер там жид шин­кує.

Христя слу­ха­ла, на­хи­лив­шись.

- Отак, - ска­за­ла во­на, - у Хрис­ти­нiй ха­тi жид шин­кує, а в ду­шi - хрис­ти­яни.

- Як са­ме? А ви ж ко­ли i де зна­ли Хрис­тю? - спи­та­ла Гор­пина.

- Де? - ска­за­ла та i пiд­ве­ла свою го­ло­ву. - Хi­ба ти ме­не, Гор­пи­но, не пiз­наєш? Хi­ба я так пе­ре­мi­ни­ла­ся? Я ж i є Хри­стя. Та са­ма Хрис­тя, що ко­лись жи­ла мiж ва­ми. Бач, те­пер яка я ста­ла.

- Ти… ви… Хрис­тя, - за­белько­та­ла Гор­пи­на, див­ля­чись на Хрис­тю. Мерт­во­го ви­ход­ця з то­го свi­ту, здається, не так зля­ка­ла­ся б Гор­пи­на, як те­пер зля­ка­ла­ся Хрис­тi.

У ту са­му мить прос­ну­ла­ся Ориш­ка.

- А що, вже пiз­но? Не по­ра б їха­ти? - спи­та­ла.

- Пора, по­ра, - за­го­во­ри­ла пер­ша Хрис­тя. А тут Крав­чен­ко i Фе­дiр на две­рi.

- Василю! По­ра їха­ти! - по­вер­ну­ла­ся до йо­го Хрис­тя.

- Я сам за тим iшов. їха­ти, то й їха­ти. За­раз ко­ня прила­штую. I вiн пi­шов з ха­ти. Че­рез пiв­го­ди­ни во­ни поїха­ли. На­мучилася Хрис­тя тi пiв­го­ди­ни. Во­на все си­дi­ла в ха­тi i сте­рег­ла, щоб ча­сом Гор­пи­на не за­ве­ла з ба­бою рiч за неї. Гор­пина со­бi як у во­ду опу­ще­на… Ко­ли вже сi­ла на вiз i виїха­ла з дво­ру, Хрис­тя вiльнi­ше здих­ну­ла.

VIII

***

- Тепер я вас iн­шим шля­хом про­ве­зу, щоб ви ба­чи­ли всю Мар'янiв­ку, щоб ви зна­ли, яка во­на є! - ска­зав Крав­чен­ко, як во­ни усi­ли­ся, i по­вер­нув сво­го Не­вi­ру до церк­ви.

Вони проїха­ли тим шля­хом, що вiв з мiс­та че­рез Ма­р'я­нiв­ку. Зи­ай­омий той шлях Хрис­тi, доб­ре знай­омий! По йо­му бi­га­ли її ма­лi но­ги, во­на i пе­ре­мi­ря­ла йо­го ще дiв­кою, швен­дя­ючи з се­ла у мiс­то, з мiс­та до­до­му. По сьому шля­ху її Ки­ри­ло у най­ми од­во­див, по йо­му на­пасть котила­ся­ слi­дом за нею. Отут во­на з се­лом ко­лись прощал­ася, а там ма­те­ри­ну до­мо­ви­ну стрi­ла. До­iха­ли-та­ки її доб­рi лю­ди, до­би­ло те ли­хо, яко­го во­на са­ма не спо­дi­ва­лась, по­несло у рiд­не гнiз­до. Все то не­ра­дiс­нi спо­мин­ки, не­ве­се­лi дум­ки!

За май­да­ном по­вин­на бу­ти i її ха­та. Де во­на? Те­пер тут цi­ла ули­ця, а ко­лись во­на кiн­ча­ла се­ло. Ото Кар­пiв двiр. Ка­р­па Здо­ра… Вiн, вiн. Бi­ля йо­го i їх ха­та. Нев­же та дов­га бу­дiв­ля, над кот­рою ви­сить на хми­зи­нi пляш­ка, її ко­лись осе­ля? Мiс­це те, та ха­та