Повія - Мирний

Кравченко на­чав при­вер­та­ти до дво­ру.

- У двiр, у двiр заїздiть, - роз­чи­ня­ючи во­ро­та, ка­же Гор­пи­на. - Спа­си­бi вам, ба­бу­сю, ви i пан­ноч­ку за­вез­ли. А я ду­мала, пан­ноч­ка гор­дi, не схо­тять зай­ти у прос­ту ха­ту.

- Та як се у нас пан­ноч­ка, то дай їй, гос­по­ди, усього до­брого. З то­го ча­су, як во­ни приїха­ли до нас, то в ме­не i свiт ув очах пiд­няв­ся, - од­ка­зує Ориш­ка, злi­за­ючи з во­за.

Не вспi­ла Хрис­тя со­бi стриб­ну­ти, як Гор­пи­на пiд­бiг­ла до неї i цмок­ну­ла у ру­ку. Хрис­тя, як огонь, за­па­ла­ла.

- Здрастуйте… не цi­луй­те… на­що ви цi­луєте? - сором'я­з­ли­в­о од­ка­за­ла во­на, хо­ва­ючи на­зад ру­ки.

- Просимо ж у ха­ту. Там за ва­ми, ба­бу­сю, Прi­ся ску­чає. Той раз як бу­ли, по­ма­ни­ли її буб­лич­ка­ми, а те­пер во­на все до­пи­тується: "Ко­ли та й ко­ли, ма­мо, ба­бу­ся ще приїдуть?"

- Отак же! А в ме­не на сей раз i гос­тин­ця нi­яко­го не­має, - од­ка­зує Ориш­ка, пе­рес­ту­па­ючи по­рiг.

Уступили у ха­ту. Ни­зенька во­на, не­ве­лич­ка, за­те рiв­но по­ма­за­на, гла­денько ви­бi­ле­на, че­люс­тi у пе­чi i вiк­на обве­денi кру­гом жов­тою гли­ною; стiл у кут­ку бi­ля бож­ни­цi по­критий бi­лою ска­тер­ти­ною, ла­ви кру­гом ха­ти вист­ру­га­нi, ви­ша­ру­ва­нi, на­че з вос­ку, жов­тi­ють; до­лiв­ка пi­соч­ком при­сипана. Вид­но, щи­ро ха­зяй­ськi ру­ки хо­ди­ли ко­ло сього не­величкого гнiз­да.

- Бабуся! Ба­бу­ся приїха­ли! - ра­до скрик­ну­ла дiв­чин­ка лiт се­ми, пiд­бi­га­ючи до ба­би i да­ючи їй чо­лом. За нею п'я­тилiтнiй хлоп­чик ка­ча­ном при­ко­тив­ся, а да­лi з по­лу зсу­нувся i, пе­ре­ва­лю­ючись з бо­ку на бiк, як ут­ка, ко­по­тiв дру­гий, мен­ший, гу­ка­ючи нет­вер­дим язи­ком: "Ба! ма!", i всi опа­ли ба­бу. У ха­тi пiд­няв­ся гар­ми­дер. Дiт­во­ра од­но по­перед дру­го­го пос­пi­ша­ло пе­ред ба­бою то сим, то тим по­хвалитися, а пис­кун, див­ля­чись на сест­ру та бра­та, ухопи­вся, як реп'ях, за ба­бин ха­лат, вис­та­вив своє свi­же лич­ко та, знай, по­гу­кує: "Ба! ма!"

- Дiточки ж мої! Го­луб'ятка! Не спо­дi­ва­ла­ся ж я до вас за­вi­та­ти сьогод­нi, то й гос­тин­ця не при­нес­ла.

- Ось на­те вам гос­тин­ця! - ска­за­ла Хрис­тя, по­да­ючи про­скуру. Дiт­во­ра, див­ля­чись на нез­най­ому пан­ну, насторочи­лась якось.

- Чому ж ви не бе­ре­те? - спи­та­ла ма­ти. - Бач, пан­ноч­ка яко­го гос­тин­ця при­вез­ла! Бе­рiть та дя­куй­те пан­ноч­цi.

Дiвчинка пер­ша нес­мi­ло пi­дiй­шла до Хрис­тi i по­цi­лу­ва­ла у ру­ку, за нею хлоп­чик, а най­мен­ший так i ки­нув­ся, так i вхо­пив­ся за чер­во­ну спiд­ни­цю, пiд­няв­ши уго­ру од­ну нiж­ку, на­мi­ря­ючись, вид­но, да­лi под­ра­тись.

Христя ухо­пи­ла йо­го пiд ру­ки i пiд­ня­ла ви­ще своєї голо­ви. Хлоп­чик зас­мi­яв­ся, вис­та­вив­ши ряд­ки своїх бi­лих зубе­нят. Очи­цi йо­го гра­ли, свi­же ли­ченько, як ягiд­ка, чер­вонi­ло. Хрис­тя, за­ми­лу­вав­шись, по­ча­ла йо­го гой­да­ти, то пiд­нi­ме ви­со­ко уго­ру, то спус­кає тро­хи не до­до­лу. Хлоп­чик ре­го­че, аж нi­же­ня­та­ми со­ва - та­ке йо­му лю­бе те гой­дан­ня.

- А що, Пет­ри­ку, а що! - утiш­но див­ля­чись на йо­го, ка­же Гор­пи­на. - Ще те­бе нiх­то так не гой­дав, як пан­ноч­ка гой­дав. Бач, як лi­та. Як пташ­ка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! - з-за спи­ни Хрис­тi тi­шиться ма­ти. А Хрис­тя аж са­ма розчер­во­нiлася та, знай, гой­дає.

- Буде, пан­ноч­ко, бу­де. А то вiн вас за­мо­ре. Нiв­ро­ку йо­му, важ­кий-та­ки. Та як вiзьмеш на ру­ки та по­по­дер­жиш, то й рук не чуєш, а то ж про­ти се­бе та­ко­го по­пiд­ки­да­ти.

Христя пус­ти­ла. Хлоп­чик, пос­то­яв­ши тро­хи, зно­ву кинув­ся до Хрис­тi.

- Петрусю! ажа-жа! - пос­ва­ри­ла­ся пальцем ма­ти. - То­бi тi­ль­ки дай при­вiд, то й не од­че­пиш­ся. Го­дi! Пус­ти панноч­ку. Про­сю вас за стiл по­сi­да­ти. Пет­ру­сю! Ко­му ка­жу, пус­ти! - крик­ну­ла Гор­пи­на на хлоп­ця, що, вче­пив­шись за спiд­ницю ру­ка­ми, ди­вив­ся чор­ни­ми оче­ня­та­ми то на ма­тiр, то на Хрис­тю.

- Ми ось ра­зом пi­де­мо, - ска­за­ла Хрис­тя, узяв­ши йо­го на ру­ки, i по­су­ну­ла­ся за стiл.

- У-у, страм ови­ще, ота­кий бец­ман на ру­ках гнiз­диться! - ска­за­ла з сер­цем Гор­пи­на.

- Доброго здо­ров'я! - при­вi­тав­ся Крав­чен­ко, увi­хо­дя­чи у ха­ту. Гор­пи­на i йо­го поп­ро­си­ла сi­да­ти.

- А що ж се Фе­до­ра до­сi не­має? - спи­та­ла ба­ба, усаджу­ючись бi­ля Хрис­тi, кот­ра чу­ки­ка­ла на ко­лi­нах Пет­ру­ся.

- Не знаю. Вiн по­ви­нен би i прий­ти за­раз. Чи не за­вер­нув, бу­ва, до батька.

- А що, i до­сi не по­мог­ло­ся?

- Дурiє, як i ду­рiв… I сiв, i пав у тiї чор­ної ма­ри­мон­ди.

- Ти ж ка­за­ла йо­му?

- Що ж я йо­му бу­ду ка­за­ти? Все рiв­но не пос­лу­ха, ще ска­же, чо­го не в своє дi­ло мi­ша­юся. Фе­дiр ка­зав.

- Ну?

- Ну, i звiс­но що. "Ви, - ка­же, - все так; ме­не i тро­хи не по­важаєте, не то що за батька не прий­маєте, а все на мою ху­добу ди­ви­тесь. Як­би чорт ста­рий ско­рi­ше очi зак­рив та за­гарбати йо­го ху­до­бу. Не бу­де, - ка­же, - сього, чу­жо­му вiд­дам, та зна­ти­му, що бу­де хоч ду­шу по­ми­на­ти, а свої - хай як хо­тять".

- Отаке! А ти ж ска­за­ла б: ото ж уну­ки не чиї, а тво­го ж си­на дi­ти. На їх пог­лянь. Та й на си­на по­ди­ви­ти­ся: ду­же вiн ба­га­то, но­ся­чи за по­пом ка­дильни­цю, за­ро­бить? Хоч би ж уже зем­лю вiд­дав, все рiв­но сам нiк­чем­ний бi­ля неї хо­ди­ти.

- Так! Зем­лю вiн вiд­дасть. А ме­нi, ка­же, з чо­го жи­ти?

- А гро­шей ста­ра со­ба­ка ма­ло на­хо­ва­ла? - скрик­ну­ла, виз­вiрившись, Ориш­ка.

- Були ко­лись гро­шi, - спо­кiй­но од­ка­за­ла Гор­пи­на.

- Та що?

- Та в скри­ню до Ївги пе­рей­шли. Обiй­шла ста­ро­го, отак кру­гом i обп­лу­та­ла. Смiється з йо­го, з мо­лод­ши­ми по шин­ках шляється, а вiн i не ба­чить. Я вже їй ка­за­ла: ми ж ко­лись дi­ву­ва­ли умiс­тi. Ти б, ка­жу, Ївго, хоч бо­га по­бо­яла­ся над ста­рим отак глу­зу­ва­ти. А во­на п'яненька бу­ла: "Уже, - ка­же, - до бо­га те­пер ла­зи­ти, як чорт не по­мiг". Який, пи­таю, чорт? "Не знаєш, - ка­же, - який? То по­пи­тай своєї дя­дини. Ду­маєш, - ка­же, - не знаю, яке ви зiл­ля ва­ри­ли та чим ста­ро­го на­ку­рю­ва­ли. По­мог­ло? Ба­га­то ззя­ли з своїми ча­клами? Не ду­же я зля­ка­ла­ся твоєї дя­ди­ни, хоч во­на i вiдь­ма. Я й са­ма нав­чу ще, як вiдьми­ти". Ска­за­но, п'яна, то та­ке i вер­зе.

Баба, слу­ха­ючи те, аж по­зе­ле­нi­ла. Си­дить за сто­лом, ухо­пившись за ла­ву ру­ка­ми, та так важ­ко ди­ше, аж пи­щи­ки в неї в гру­дях гра­ють.

- Про ко­го се ви рiч ве­де­те? - спи­тав­ся Крав­чен­ко, дослу­хаючись до роз­мо­ви.

- Та… - мах­ну­ла Гор­пи­на ру­кою. - Про свек­ра, чо­ло­вi­че до­б­рий, ко­ли хоч зна­ти. Замїсть то­го, щоб на ста­рiсть грi­хи од­мо­лю­ва­ти, вiн з мо­ло­ди­цею