Повія - Мирний

- Та ти кра­ще ска­жи - то ва­ша та­ка пелька про­жор­ли­ва, ут­ро­ба на­вiс­на. Здерж­ки на вас не­ма, он що! То­дi вас си­лою во­ди­ли та й прив­чи­ли бi­га­ти так, що те­пер ви i са­мi, як пi­ня­вi, мчи­тесь, та то­дi хоч пла­ка­ли, а те­пер ре­го­че­тесь.

- Брешеш, стид­кий! бре­шеш, брид­кий! во­ню­чий! смердю­чий! тьфу! тьфу? Пут­тям сло­ва ска­за­ти не вмiє! - стри­б­ну­в­ш­и, скрик­ну­ла Ориш­ка i ки­ну­лась з ха­ти. - Хоч би пан­ноч­ки пост­ра­мив­ся! - на хо­ду до­да­ла i ок­ри­ла­ся в тем­нотi сi­ней.

- От то­бi й на! - роз­вiв ру­ка­ми Ки­ри­ло. - Ви­бач­те ме­не, пан­ноч­ко. Са­ма на та­ке на­ве­ла та ще i ме­не стра­мить. Отак, як ба­чи­те! Дур­на, зов­сiм дур­на ба­ба! їй од­нiй, мо­же, й до­бре бу­ло за панст­ва, так во­на ду­ма, i всiм так. Те­пер, прав­да, труд­но, ду­же труд­но жи­ти, так те ж хоч знаєш, що нiх­то не стоїть за твоєю ду­шею, нiх­то те­бе нi ара­пiй­ком не вчи­сте, нi на стай­ню не по­ве­де. Бу­ва, прав­да, i го­лод­но, i хо­лодно, за­те вiльно. Вiльно то­бi як хоч жи­ти: боїшся бо­га - по прав­дi жи­ви, а не боїшся - ну, то­дi як знаєш.

- А хi­ба ба­ба Ориш­ка неп­рав­ду ска­за­ла, що то­дi ви зна­ли од­но­го па­на i йо­го бе­рег­ли­ся, а те­пер кож­но­го сте­ре­жись, - обiз­ва­ла­ся Хрис­тя.

- Та, ба­чи­те, i тут є тро­хи не так. Бо­яли­ся па­на, прав­да, бо­яли­ся, та й сво­го-та­ки бра­та сте­рег­лись, щоб не пiдку­сив, бу­ва, пе­ред па­ном. I те­пер сте­ре­жись. То­дi тiльки шку­ри сте­рег­ли, а те­пер - ки­ше­нi. Он у чiм усе дi­ло.

Знову пе­ред Хрис­тею одк­рив­ся iн­ший свiт, iн­ший пог­ляд на жит­тя, не та­кий гiр­кий та неп­ри­вiт­ний, який ли­ла ба­ба Ориш­ка. До­сi їй нi­чо­го та­ко­го i в го­ло­ву нi­ко­ли не запада­ло­. Те­пер во­на по­чу­ва­ла, як з хви­ли­на­ми ста­рi­ша­ла на цi­лi де­сят­ки лiт. їй ста­ло якось яс­нi­ше на ду­шi, ве­се­лi­ше на сер­цi, во­на на­че рос­ла, пiд­нi­ма­ла­ся, ви­рос­та­ла цi­лою го­ловою ви­ще всього ми­ру i ози­ра­ла лю­дей з своєї ви­со­кос­тi.

- Може, й ви, Ки­ри­ло, вип'єте ста­кан чаю? - лас­ка­во запи­тала во­на йо­го, ба­жа­ючи по­ба­ла­ка­ти з та­ким утiш­ним чо­ловiком, їй при­га­дав­ся той час, ко­ли її Ки­ри­ло од­во­див у мiс­то на служ­бу. Як вiн i то­дi її утi­шав i яким вiн доб­рим зда­в­ся.

- Коли ва­ша лас­ка, пан­ноч­ко, то мож­на ста­кан­чик випи­ти, - од­ка­зав Ки­ри­ло.

- Сiдайте ж. Я за­раз.

I Хрис­тя мет­ко на­ли­ла Ки­ри­ло­вi чаю i по­су­ну­ла до йо­го.

- Сердита моя ста­ра, пал­ка, як по­рох! - по­чав Ки­ри­ло. - А все ска­жу, що дур­на. Як­би во­на звi­да­ла те, що ме­нi при­хо­ди­л­ося звi­да­ти, мо­же б, i по­ро­зум­нi­ша­ла, а то - ба­ба, та й го­дi. При­мiр­но, ка­же, те­пер гiр­ше ста­ло, чим ко­лись дав­но бу­ло. Ну, гiр­ше, то й гiр­ше. Та хоч са­ма ж ти не ро­би лю­дям гiр­ко­го. Нiт же, по її гiр­ко, а во­на ще й са­ма гiр­чить.

- Як са­ма? Ко­му ж во­на яке ли­хо за­по­дi­яла? - зди­ву­ва­ла­ся Хрис­тя.

- Хiба ма­ло бу­ло! Та от i ви ба­чи­ли не­дав­неч­ко. Пiд­би­ла ж па­на ста­вок та го­ро­ди Вов­ко­вi та Крав­чен­ко­вi вiд­да­ти. Звi­с­но, во­но на пер­ший пог­ляд i доб­ре - то зем­лею дур­но во­ло­дiли, а то орен­ди сiм­де­сят п'ять руб­лiв дає. Тiльки, по-мо­єму, во­но не по-бо­жо­му… нi, не по-бо­жо­му. Па­но­вi во­но нi­чо­го не стоїть, а сло­бо­жа­нам то пот­рiб­на рiч. Ду­же по­трi­бна рiч, хоч се­ми­де­ся­ти п'яти руб­лiв i не стоє.

- А чо­го ж тi сiм­де­сят п'ять руб­лiв да­ли? - спи­та­ла Хри­стя.

- Щоб тi кро­во­пiї не да­ли! Во­ни зна­ють, де ра­ки зи­му­ють: не на мо­ло­цi, то на си­ро­ват­цi своє здо­бу­дуть! Їм тре­ба гро­маду скру­ти­ти. От що їм тре­ба. Веу сього во­ни б не скрути­ли, бо в лю­дей є во­до­пiй свiй, i го­род є. А те­пер скру­тять. Та вже та­кi як пiй­ма­ють у лап­ки, то хоч би з ду­шею пус­ти­ли. Шко­да лю­дей! Не по-бо­жо­му. Нi, не по-бо­жо­му! - за­мо­вив Ки­ри­ло, при­па­да­ючи до чаю.

- Та я ще й дру­го­го бо­юся, - пе­ре­дих­нув­ши, по­чав Кири­ло.

- Чого? - спи­та­ла Хрис­тя.

- Коли чо­ло­вi­ко­вi нi­чо­го те­ря­ти, то вiн на все рi­шиться.

- На що ж? На що? - за­пи­та­ла швид­ко Хрис­тя.

- На все.

- Як, i за­рi­за­ти мо­жуть?

- Та як рi­за­ти, то то, пев­но, i са­мо­му тре­ба вис­та­ви­ти. А от тем­ної но­чi пiв­ня пус­ти­ти, то iн­ша рiч.

- Як то пiв­ня? - не до­га­да­ла­ся Хрис­тя.

- Так. Поз­во­зять, при­мiр­но, хлiб у тiк. Тiльки що збира­ю­ть­ся мо­ло­ти­ти, я тут не знать звiд­ки огонь узяв­ся - i все до­щен­ту зго­рi­ло.

- Так во­ни пiд­па­лять? - зля­кав­шись, скрик­ну­ла Хрис­тя.

- Я не ка­жу, що пев­не се во­ни зроб­лять, тiльки у дру­гих бу­ває. Ко­ли з ни­ми не по-бо­жо­му, то й во­ни не по-людсь­кому! -до­дав вiн, до­пи­ва­ючи чай. - Спа­си­бi вам, - по­дя­ку­вав Ки­ри­ло, пiд­во­дя­чись.

- А мо­же, ще ста­кан­чик? - по­пи­та­ла Хрис­тя.

- Нi, дя­кую. По­ра спа­ти, бо завт­ра ра­но вста­ва­ти. На до­бранiч вам! - ук­ло­нив­шись, ска­зав Ки­ри­ло i пi­шов з ха­ти.

Христя зос­та­ла­ся са­ма у ха­тi. Са­ма бi­ля са­мо­ва­ру, над ста­ка­ном чаю, кот­рий, не­до­пи­тий i хо­лод­ний, сто­яв ко­ло неї. На­що йо­го до­пи­ва­ти, ко­ли нi з ким до­пи­ти? Оди­но­ка, з своїми са­мот­нi­ми дум­ка­ми, во­на си­дi­ла за сто­лом. Вiд на­горiлої свiч­ки здiй­мав­ся не­яс­ний свiт, з две­рей i розчине­них вi­кон роз­ли­вав­ся мо­рок по ха­тi, хо­див легеньк­ий вiтер­ок i хи­тав той свiт i ту тем­но­ту, а ра­зом Хрис­ти­нi дум­ки… А во­ни, на­че го­лу­би, роз­си­па­ли­ся по сi­рiй су­та­ни­нi кут­кiв i звiд­ти свi­ти­ли то тем­ни­ми очи­ма при­га­да­них лю­дей, то об­зи­ва­лись до неї своїми глу­хи­ми го­ло­са­ми.

Ще нi­ко­ли Хрис­тi так не бу­ло, як сьогод­нi. Ви­пад­ки цiло­го дня i пе­ре­ка­зи ве­чо­ра ста­но­ви­ли її в та­кi пос­та­но­ви, в яких во­на до­сi нi­ко­ли не бу­ла або нi­ко­ли не звi­ду­ва­ла. Жит­тя, справжнє жит­тя заг­ля­да­ло їй у вi­чi своїм су­во­рим пог­ля­дом, бу­ди­ло та­кi дум­ки, кот­рi нi­ко­ли не за­па­да­ли в її го­ло­ву, здiй­ма­ли та­кi пи­тан­ня, кот­рi во­на до­сi нi­ко­ли не чу­ла. Оди­но­ка, на всiм свi­тi оди­но­ка, те­пер по­вин­на ро­зiб­ра­ти­ся се­ред своїх важ­ких ду­мок, по­вин­на рi­ши­ти, що во­на се­ред сього бур­ли­во­го мо­ря, ку­ди їй нап­ря­ми­ти свiй лег­кий чо­вен по ки­пу­чих хви­лях жит­тя? Важ­кi то пи­тан­ня! I з мо­гу­чим ро­зу­мом лю­дям ча­сом не пiд си­лу, а то їй, безта­ланнiй, на­оди­нi! Не­да­ром су­нуться її без­си­лi ру­ки з сто­лу на ко­лi­на, кло­ниться i па­да важ­ка го­ло­ва на ви­со­кi гру­ди, блi­да не­мiч ук­ри­ває ро­же­ве лич­ко, зак­ри­ва­ються яс­нi очi. А дум­ки пiд­хо­пи­ли на свої лег­кi кри­ла i мчать, мчать ген у рiз­нi сто­ро­ни; то ткнуть її у прой­шлу бу­вальщи­ну, освi­чу­юч­и iн­шим свi­том, - то во­на