Повія - Мирний

- А-а… - за­акав Крав­чен­ко. - Я знав на своєму вi­ку од­но­го. Так от чу­да­сiя бу­ла. Йо­му двад­цять лiт, а вiн по­лю­бив п'ят­десятилiтню ба­бу. Та так по­лю­бив, що хоч вi­ша­тись. Усi ди­ву­ються, зду­рiв па­ру­бок, та й го­дi. А вiн, не по­ту­ра­ючи на те, од­но вча­щає до ста­рої - i встав, i лiг там. Ста­ло чут­но, що бу­дуть вiн­чаться. У неї, прав­да, своя ха­та, ху­до­ба i гро­шей, ли­бонь, бу­ло дос­то­бi­са; а в йо­го тiльки й доб­ра, що шта­ни на оч­ку­рi, та й то дра­нi. Лю­ди ка­жуть: "Дур­ний, на ху­до­бу вда­ряє. Чи варт те доб­ро, щоб свiй мо­ло­дий вiк за­па­ку­ва­ти?" Оже вiн не чує. Зби­ра­ються до вiн­ця. I день на­значили. Тут би до церк­ви йти, а вiн на­зад. "Що я, - ка­же, - маю. Як був ро­бiт­ни­ком, так i зос­та­ну­ся. Не хо­чу". Во­на i сю­ди, i ту­ди: "Я то­бi, - ка­же, - все вiд­дам". - "Да­вай за­раз". Пi­ш­ли до во­лос­тi, - а вiн, зна­чить, уже з пи­са­рем змо­вив­ся, - зро­би­ли та­ку бу­ма­гу, що во­на йо­му усе про­дає. Гро­ши­ки, звiс­но, якi бу­ли, так вiд­да­ла. То­дi вiн зно­ву. "Ти, - ка­же, - по­ду­май, ста­ра. Чи ме­нi, мо­ло­до­му, пiд па­ру та­ка ба­ба? Кра­ще будь ме­нi за ма­тiр, я те­бе до смер­тi до­го­дую". Во­на не хо­че, бриш­кає. "Нi­чо­го не дам! - кри­чить. - Жа­лi­ти­ся бу­ду, в тюр­му за­сад­жу". - "Ко­ли, - ка­же, - ще ме­не в тюр­му са­джати, - вон iз моєї ха­ти!" I виг­нав, у чо­му бу­ла, при то­му тiльки й зос­та­ла­ся. Жа­лi­ла­ся, так ще суд­дi пос­мi­яли­ся: "Так, - ка­жуть, - дур­нiв i тре­ба вчить". Що ж, ви ду­ма­ли, з то­го па­руб­ка вий­шло? Оже­нив­ся, до своєї ху­до­би та ще взяв за жiн­кою, за­жив та­ким ба­га­тим, що ну! Ши­нок од­крив, пос­то­ялий двiр за­вiв. А ба­ба десь пiд ти­ном скона­ла… Так от мо­ло­дець, так мо­ло­дець!

- А во­но ж хi­ба се й не грiх? - з жа­лем спи­та­ла­ся Гор­пи­на.

- Є, бач, мо­ло­ди­це, при­каз­ка: грi­ха бо­яти­меш­ся - го­лий хо­ди­ти­меш. Що грiх, що не грiх, про те бог знає. Та ко­ли ще вiн там роз­су­де - до­жи­дай­ся.

- А лю­ди? - зно­ву пи­та Гор­пи­на.

- Люди? Нап­люй на їх! Лю­ди зва­ли i то­го па­руб­ка дур­ним, а по­тiм - на ули­цi стрi­нуть - шап­ку ски­да­ють. От то­бi й дур­ний!

Горпина тiльки важ­ко зiтх­ну­ла. Зiтх­ну­ла i Хрис­тя за нею. Ба­ба си­дi­ла пох­ню­пив­шись, її тiльки пiд­бо­рiд­дя трем­тi­ло. У ха­тi ста­ло ти­хо-ти­хо. Дiт­во­ра си­дi­ла на по­лу i ди­ви­ла­ся мовч­ки на прос­ку­ру, що ле­жа­ла мiж ни­ми. Пет­рик i той по­кинув гра­ти­ся, якось ди­ву­ючись, об­во­див усiх своїми чор­ними оче­ня­та­ми.

Якась тiнь про­бiг­ла по вiк­ну: ти­хий го­мiн по­чув­ся зна­двору.

- О, i Фе­дiр iде! - ска­за­ла Гор­пи­на, зирк­нув­ши у вiк­но. - Та ще й не сам - з батьком.

I во­на мер­щiй стриб­ну­ла у сi­ни - стрi­ва­ти. Хрис­тю на­че тряс­ця об­ня­ла. Во­на ко­лись дав­но не мог­ла ба­чи­ти Гриць­ка без то­го, щоб її не струс­ну­ло, те­пер їй зга­да­ло­ся дав­не.

- Сюди, та­ту, сю­ди… Тут по­рiг - гля­дiть не спiтк­нiться, - чув­ся дав­но знай­омий Фе­до­рiв го­лос.

- Хе-е… ста­рий став, - од­ка­зує йо­му дру­гий, - i очi див­ляться - та не ба­чать. Пе­ре­ве­ди лиш ме­не за ру­ку.

На две­рях по­ка­за­ла­ся ви­со­ка пос­тать ста­ро­го дi­да. Голо­ва йо­го бi­ла, як мо­ло­ко, бо­ро­да рiд­ка спа­дає на гру­ди, сi­рi бро­ви, як стрi­ха, нас­тов­бур­чи­ли­ся над очи­ма, а на об­личчi i тро­хи Грицько не пе­ре­мi­нив­ся, - та­кий су­хий, та­кий i су­ворий, нiс дов­гий з гор­бом, ли­це тiльки з му­ро­го ста­ло бi­ло-ро­же­ве.

- Ну, здрас­туй­те у ха­тi. То тут у вас i гос­тей пов­но, - обiз­вав­ся вiн, пе­рес­ту­пив­ши по­рiг.

- Здрастуйте. Се тiт­ка приїха­ли з Ку­та, - док­ла­да­ла Гор­пина.

- Ну, а то? - тик­нув пальцем Грицько на Крав­чен­ка.

- А то той чо­ло­вiк, що тiт­ку при­вiз.

- А то? - зно­ву до­пи­тується Грицько.

- То пан­ноч­ка з ба­бою приїха­ли.

- Панночка? Так ви вже з па­на­ми заз­на­ли­ся? Че­рез те, ма­буть, i батька за­бу­ли, - ви­го­во­рю­вав Грицько. - А то по по­лу що во­ру­шиться?

- То дi­ти. Гетьте, встаньте вiд­тi­ля! - крик­ну­ла на їх Гор­пи­на, - мо­же, дiд схо­тять там при­сiс­ти.

- Устаньте, ус­таньте, дi­ти, хай дiд хоч на по­лу при­ся­де, бо на по­ку­тi по­важ­нi гос­тi роз­сi­ли­ся, - бур­чав Грицько, чвала­ючи до по­лу.

Горпину на­че хто кип'ятком об­дав. Тiльки що Грицько на по­рiг - уже i свар­ка, та ще при чу­жих лю­дях, та ще й у їх го­род ка­мiн­цi ки­да… У неї аж сльози на очах вис­ту­пи­ли.

- Хiба ж я, та­ту, зне­ва­жа­ючи вас, та­ке ска­за­ла! - тiльки i ви­мо­ви­ла во­на.

- Чого зне­ва­жа­ючи? Нi, по­чи­та­ючи. Як­би, бач, не почита­ла­, то ста­ро­го не по­са­ди­ла. А то я i сид­жу, i дi­ти бi­ля ме­не. Дру­гi дi­ти i чу­жi, та, як прий­деш, i чо­лом ста­ро­му чо­ло­вi­ко­вi од­да­дуть, а твої дi­ти по­чи­та­ють дi­да i геть хова­ються вiд йо­го, мов со­ба­ки вiд мух.

Горпина зов­сiм осi­ла. I як во­на сього ра­нi­ше не зду­ма­ла? Стоїть, як то­роп­ле­на, i вiд со­ро­му не знає, що й ка­за­ти, ку­ди їй дi­ва­тись. Та вже ви­ру­чи­ла Ориш­ка.

- Чого се ти, ста­рий, роз­бур­чав­ся? - спи­та­ла во­на йо­го. - Не на той бiк ус­тав, не на ту но­гу сту­пив?

- Не на той. Прав­да твоя. Ста­ро­му, бач, усе на за­ва­дi. Та ще як свої бiльше, нiж чу­жi, шпильки пiд нiг­тi за­га­ня­ють, - пох­ню­пив­шись, до­дав вiн.

- Хто ж то­бi їх за­га­ня? - зно­ву йо­му Ориш­ка. - Так наслу­хається, що з сто­ро­ни лю­ди бре­шуть, та й за­чи­на! Що, те­бе син не по­чи­тає? Не­вiст­ка не слу­ха? Ко­ли ти сто­ро­ниш­ся їх, то, звiс­но, не пот­ра­пиш, що то­бi хо­четься. Уп'ять же - i дi­ти. Дi­ти - як дi­ти. Ко­ли б ти до їх з лас­кою, то й во­ни до те­бе з тим. А як ти не вспiв на по­рiг сту­пи­ти - за­раз бур та бур. Звiс­но, i дi­ти по­ля­ка­ються.

- Толкуйся. Так, усе так. Я у всьому ви­нен. Чо­го ж ви ме­не, ви­ну­ва­то­го, до се­бе прик­ли­ка­ли? Су­ди­ти? Су­дiть ме­не!

- От ти вп'ять, Грицьку, на свар­ку б'єш. То­бi як доб­ро­му ка­жуть, а ти - зно­ву за своє. Не­ма то­го щоб сiс­ти, як там ка­жуть, ряд­ком та по­ба­ла­ка­ти лад­ком.

- О, ти м'яко сте­леш, та як бу­де спа­ти! - бурк­нув Грицько.

- Нi, я то­бi по прав­дi ка­жу. Чо­го тут кри­ти­ся, чо­го йо­го, як ли­си­ця хвос­том, вер­тi­ти? Ти сам по­ду­май: ста­рий ти став, не­мiч­ний… за то­бою тре­ба ди­ви­тись, тре­ба гля­дi­ти. А ко­му ж те ближ­че, як не своєму?