Повія - Мирний

зiс­по­ду. Кру­гом став­ка, по бе­ре­зi i геть по­за по­же­жею, на­чiп­ля­ло­ся лю­ду-лю­ду - ба­би, жiн­ки, дi­ти чор­ною стi­ною сто­яли i ди­вилися, як за по­мiч­чю чо­ло­вi­кiв бо­ро­ли­ся двi страш­нi си­ли - огонь з во­дою. А по­верх усього у тем­но­му мо­ро­цi но­чi пiд чор­ним не­бом вi­ялось, жев­рi­ло за­ре­во, дос­вi­чу­ва­ло робi­т­ни­к­ам своїм чер­во­ним свi­том, да­ючи оз­на­ку да­ле­ким лю­дям про чиєсь тяж­кеє не­щас­тя.

Аж ген за пiв­нiч, ко­ли по­же­жа стих­ла i за­ре­во згас­ло, змог­ла тiльки тро­хи зас­по­коїти­ся Хрис­тя i ляг­ла спа­ти, їй не спа­ло­ся: при­га­ду­ва­лись про­ро­чi ба­би­нi сло­ва до Крав­ченка ще в Мар'янiв­цi: "Ти не ре­го­чи, бо ти в моїх ру­ках…" I Ки­ри­ло­ве сло­во справ­ди­ло­ся: Крав­чен­ко­ве доб­ро пер­ше пi­ш­ло до­го­ри ку­ри­вом… Ориш­ка ка­же: "За­па­ле­но". Хто ж за­па­лив? Ко­му б бiльш за­па­ли­ти, як не своїм? То, пев­но, на йо­му мсти­ли­ся за ста­вок та го­ро­ди. За що ж на йо­му? Чим вiн ви­ну­ва­тий? Хi­ба вiн ним во­ло­дiє, роз­по­ряд­жається? Чи це пре­дос­то­ро­га тим, хто во­ло­дiє? Страш­на пре­дос­то­ро­га! А яка ж бу­де ка­ра? I крiзь сон­не за­бут­тя Хрис­ти­на дум­ка за­бiг­ла впе­ред, ма­лює кар­ти­ну дру­гої по­же­жi, по­же­жi пансько­го дво­ри­ща… Хрис­тя про­ки­дається i, перехрестив­шись, зно­ву ля­гає. Сон ко­ли­ше її, а пе­ред очи­ма - огонь… Па­лає па­лац вiд го­ри i до ни­зу, ку­рiє са­док, ук­ри­тий жо­втим ди­мом, ре­пе­тує Ки­ри­ло, про­ся­чи за­по­мо­ги, а вни­зу лю­ди го­мо­нять, чується їх ре­гiт ве­ли­кий. То во­ни ре­го­чуть з чу­жо­го не­щас­тя! Зчо­ву про­ки­ну­лась Хрис­тя.

Блiдий свiт но­сив­ся над сон­ною зем­лею. Край синього не­ба за­ша­рiв­ся, як со­ром'язли­ва дiв­чи­на вiд вiльно­го па­рубочого сло­ва, i пта­ша­ча пiс­ня глу­хо бу­бо­нить у шиб­ки за­чи­не­них вi­кон, до­но­ситься до неї ти­хим та утiш­ним ще­бетанням. Ти­хую ра­дiсть по­чу­ла Хрис­тя у своєму сер­цi. Як яс­на iс­кор­ка се­ред тем­но­ти, за­жев­рi­ла во­на на са­мо­му днi її за­ля­ка­ної ду­шi, за­би­ва­ючи гiр­кi спо­мин­ки про вчо­рашнє. Хрис­тя мер­щiй ско­чи­ла з лiж­ка i стриб­ну­ла до вiк­на, щоб дих­ну­ти па­ху­чим ран­ко­вим по­вiт­рям. То бу­ла да­рем­на на­дiя! Не свi­же по­вiт­ря її при­вi­та­ло, а з гар'ю та ча­дом. Вчо­рашнє стра­шид­ло вста­ло пе­ред нею ура­зю­юче та лю­те. Жов­тий дим, змi­ша­ний з ран­нiм ту­ма­ном, бу­див гiр­ку спо­минку. Ра­зом стих­ла та ти­хая ра­дiсть, що за­чи­на­ла­ся в сер­цi, сум­нi дум­ки обiз­ва­ли­ся за­мiсть неї, i з ни­ми прокину­лась жi­но­ча цi­ка­вiсть. "Те­пер, ко­ли вид­но, я хо­чу поди­ви­ти­ся, що там бу­ло", - ска­за­ла во­на са­ма со­бi i напрям­илася в кух­ню, бо звiд­ти до­но­сив­ся до неї го­мiн.

Кирило й Ориш­ка вже вста­ли. Ориш­ка веш­та­лась по кух­нi, Ки­ри­ло сто­яв в кут­ку пе­ред об­ра­за­ми i вго­лос мо­лив­ся. То йо­го глу­хе бу­бо­тiн­ня до­хо­ди­ло до Хрис­тi в свiт­ли­цю.

Христя, щоб не пе­ре­би­ти ча­сом Ки­ри­ло­вi мо­лит­ви, по­ткнувшись на по­рiг, по­вер­ну­ла зно­ву в свiт­ли­цю, не ска­завши нi­ко­му нi сло­ва.

- О, i ви, пан­ноч­ко, вста­ли, - обiз­ва­ла­ся, на­га­ня­ючи її, Ори­ш­ка. - Ра­но, ра­но. Пiз­но ляг­ли, ра­но вста­ли. Вам чо­го тре­ба?

- Та я хо­тi­ла уми­ти­ся, ба­бу­сю.

- Умитися? Мож­на. Чо­му не уми­ти­ся? - i Ориш­ка замету­шилась ко­ло ми­сок та кух­лiв.

- Чого ж се ви так ра­но зня­ли­ся сьогод­нi? - спи­та­ла Ори­ш­ка, да­ючи вми­ва­ти­ся. - Те­пер тiльки б спа­ти та спа­ти. На­д­во­рi та­кий смо­рiд вiд учо­рашньої по­же­жi, що гу­ля­ти го­дi.

- Я хо­чу пi­ти по­ди­ви­ти­ся на те не­щас­тя, - зiтх­нув­ши, ска­зала Хрис­тя.

- Подивитися? Га­разд. I я пi­ду. Мо­же, чим зас­по­коїмо Кра­в­чен­ка. У бiд­но­го все по­го­рi­ло, i кiнь, ка­жуть, зго­рiв. Той кiнь, що ми їзди­ли у Мар'янiв­ку. Не­вi­ра. Доб­рий кiнь i бi­жить доб­ре, та й зго­рiв. Усе, все по­го­рi­ло, на­си­лу са­мi ви­хопились з ду­ша­ми, - то­рох­тi­ла Ориш­ка.

Не за­ба­ри­ла­ся Хрис­тя уми­тись, вдяг­ти­ся, i ще сон­це тiль­ки-тiльки що пос­ла­ло на­зуст­рiч сон­нiй зем­лi двi-три про­менястiї стя­ги, як во­на з Ориш­кою, спус­тив­шись з го­ри, по­вер­та­ли до­ро­гою на сло­бо­ду. Тiльки що во­ни обiг­ну­ли го­ру, як пе­ред ни­ми блис­ну­ла тем­ная хви­ля мут­но­го став­ка, а ко­ло неї здо­ро­вен­ни­ми ку­па­ми чор­нi­ла вчо­раш­ня по­жежа. Де­кiлька чо­ло­вi­кiв сну­ва­ло по їй i ко­ло неї, од­нi ро­зривали чор­ную зо­лу, пiд кот­рою ще жев­рiв огонь, дру­гi но­си­ли з став­ка во­ду i за­ли­ва­ли. Всi бу­ли чор­нi, у са­жi. Хри­стя й Ориш­ка з ля­ком в ду­шi наб­ли­жа­ли­ся до са­мо­го мiс­ця. Не на ра­дiсть во­ни йшли, не ра­дiс­на кар­ти­на роз­вер­та­ла­ся пе­ред їх очи­ма. Чи­ма­ле дво­ри­ще, ще вчо­ра заст­ро­єно, по-гос­по­дарськiй впо­ряд­ко­ва­не, те­пер, все пок­ри­те по­пе­лом, ку­рi­лось.

Замiсть ха­ти на ку­чу­гу­рi зо­ли та угiл­ля чор­ною ма­рою сто­яло пе­чи­ще, де бу­ли по­вiт­ки, ко­мо­ри - все те чор­не, ку­па на ку­пi, гру­да на гру­дi; по­се­ред дво­ру, не­на­че головеш­ка­, ле­жа­ло об­го­рi­ле ту­ло­ви­ще якоїсь ско­ти­ни. Об­смалене, без нiг, здiй­ма­ло­ся во­но ко­пи­цею уго­ру своїм одут­лим жи­вотом з по­ре­па­ною шку­рою.

- Що то? - спи­та­ла Хрис­тя у ближнього чо­ло­вi­ка.

- То ко­ро­ва зго­рi­ла. Доб­ра бу­ла ко­ро­ва, не прос­та, нi­ме­цька. Мо­ло­ка з вiд­ро да­ва­ла. I що то за мо­ло­ко. Доб­ра ко­ро­ва! - зiтх­нув­ши, до­дав вiн i, за­ба­чив­ши, що з-пiд од­нiї ку­пи ви­хо­пивсь огонь, мер­щiй пом­чав­ся з вiд­ром до йо­го.

- Та так нi­чо­го й не ви­хо­пи­ли? - зно­ву спи­та­ла Хрис­тя дру­го­го чо­ло­вi­ка.

- Нiчого. Все, що бу­ло, тут i ляс­ну­ло! - мах­нув­ши ру­кою, ска­зав вiн.

- Багато доб­ра про­па­ло! - до­дав дру­гий. - Уд­ру­ге не збе­ре­шся на стiльки.

- Вiд чо­го ж во­но?

- А бог йо­го знає!

- Тепер решт Крав­чен­ко­вi! Решт! - спо­кiй­но ви­мо­вив тре­тiй, i всi разом ки­ну­лись зно­ву до ро­бо­ти.

З цiєї роз­мо­ви i з дру­ги­ми, з ким тiльки Хрис­тя не за­го­во­р­ювала, во­на зап­ри­мi­ти­ла, що нiх­то не жа­лiв Крав­ченка. Го­во­ри­ли про си­лу доб­ра, що тут зап­ро­пас­ти­ло­ся, шкоду­вали на­вiть за ко­ро­вою, ко­нем, а про Крав­чен­ка хоч би хто ви­мо­вив од­но жа­лiс­ли­ве сло­во, хоч би хто, помил­ившись, ска­зав йо­го.

- Де ж сам ха­зяїн? - на­реш­тi, спи­та­ла Хрис­тя.

- А бог йо­го знає. Був тут. Вид­но, пi­шов ку­дись. Та он вiн блу­кає, - ука­зав мо­ло­дий па­ру­бок на сi­ру чо­ло­вi­чу пос­тать, що, мов тiнь та, ко­ли­ха­ла­ся ули­цею, прос­ту­ючи до по­же­жi.

То був справ­дi Крав­чен­ко. Без шап­ки, без свит­ки, бо­сий, в од­нiй со­роч­цi, i та розх­рис­та­на, iшов вiн, пох­ню­пив­шись. Ру­ки, мов ба­то­ги, те­лi­па­ли­ся обiк йо­го, го­ло­ва за­куст­ра­на, ли­це чор­не, у са­жi, а очi сторч сто­ять, як у на­вi­же­но­го. Страш­но бу­ло гля­ну­ти на йо­го, а гля­нув­ши, не мож­на вга­дати, що то був Крав­чен­ко, ве­се­лий, ба­ла­ку­чий Крав­чен­ко. Мовч­ки вiн прос­ту­вав, не­вiр­но сту­па­ючи; лю­ди да­ва­ли до­рогу, ко­ли з ним стрi­ва­ли­ся, бо­яз­ко на йо­го по­зи­ра­ючи. Вiн, не див­ля­чись, iшов усе впе­ред та впе­ред; здається, йо­го щось ма­ни­ло до се­бе, тяг­ло, як тяг­не i ма­не божевiльно­го­. Ось вiн уже ближ­че i ближ­че пiд­хо­де до по­жежi, все на­ближається до неї. Ось-ось не­за­ба­ром, здаєть­ся, ус­ко­че в ку­пу по­пе­лу. Нi, вiн став, став, як уко­па­ний. Пiд­няв свою го­ло­ву,