Лицем до села - Вишня Остап
Він матюка, а я ще Дужче. Він матюка, а я ще дужче… Тоді він як загримить:
— У тюрмі ізгною сукиного сина!
— Тюрма, — я йому, — наша! Для нас тюрма! Чого ти лякаєш! Та прийду ж я колись із тюрми, не вік же там вікуватиму. А де ж ти тоді дінешся?! Ізожгу! На попіл ізожгу!
Так він тоді на коня та ходу…
Чотири нас таких було… Один з Федорівки, один із Пісок, один з Броварок, а я з Манилівки… Та нікому ми ані під шапку…
Казав тоді пан:
— З кожної слободи по сукиному синові. Та боявсь мене пан! їйбо, боявсь!
А малося і в тюрмі сидіти… Приказчика трохи не вбив!.. Ех і бив же!
— За що?
— За неправду бив… На одробітку снопи возив… Важкий був одробіток. Дасть пан десятину, а ти йому за одну ту десятину три десятини викоси й вив'яжи, і звози, і склади. А. баба моя тоді оцією дочкою важка ходила… А снопи як гирі… А скирди під хмару… Я на скирді, а баба снопи з гарби кидає… Попокидай снопів, як вона осьось розсипеться… А він, прикажчик, значить, ходить, гад, і все йому не так, все йому не так… Та зліз на скирду й давай те, що я склав, розкидати… Та я його як пошпурив із скирди, а сам за ним. Та як насів — так бив, поки схотів. Судили мене — викрутився… Найшли, що неправильно прикажчик робив… Не коривсь!.. І тоді не коривсь!.. Мене ще й тоді звали… Як пак воно… Ліворуціонером мене звали… Я й тоді цього ждав… Я знав, що воно буде… Оце буде, що тепер оце прийшло… Революція… А вже ж як і прийшло?! Ні одного разу у зборні не пропустив… Та все думаю: "Що б оце пан сказав, якби жив був…" Пропав пан іще до революції. Вмер… Та ходю до зборні, слухаю. Нема панів. Нема й подивиться. А я тридцять три літа й тридцять три зими підряд панові сала оцими руками за шкуру закладав. От як було. А тепер наша взяла… Ходю я та радуюсь… Коли це кажуть: "Гетьман"… Коли це: "Німці". І до нас явилися… Б'ють. Невже, думаю, пропало бсє?.. Прийшли німці, зібрали нас на майдані, а самі круг нас… Що ж воно, думаю, буде?.. З ними й наші, карателі… Уже декого били… Стоїмо ми… А я до них:
— А дозвольте, говорю, спитать вас, як вас атитолувать? Бо я вже бачив, як один їх спитав:
— Куди ви, товариші, їдете?
Так вони його в чотири нагаї як узяли:
— Товариші, кажеш?! Клаптями з його м'ясо рвалося…
Так я ото й спитав, як їх атитолувати, — чи господами, чи благородіями.
А один підскочив та нагаєм мене по ногах:
— Аратар! — говорить.
"Бий, — думаю. — І тебе колись ударимо". Скільки вони тоді люду тут перепороли?! Буржуї виказували…
А потім ізнову наша взяла…
Та було, всього було. А таки наша зверху…
— А як Махно був колись на Великдень у село вскочив… Попоплакав я тоді… Савку мого трохи не зарубав, ідол… Вісім чоловік тоді на тріски потесав… Приїхав тоді якраз Савка з Червоної Армії… Взяв дитину й пішов до куми. А махновці й ускочили… А він призодягся, підголився… Звісно, з армії прийшов…
Вони до нього:
— Документ?!
А в нього тоді документ був, що він на курси призначається…
Забрали вони його з дитиною та в штаб. А ми й не туди… Сидимо в сусіда на обіді: жінка в його саме померла… Коли це біжить баба:
— Савку вашого забрали!
Так я як схопивсь із невісткою та в штаб. А штаб у Верхній Манилівці… Біжимо з невісткою… А невістка, хоч і з дитиною, — так вона молода, а мені куди ж уже бігти! Біжу, а тут під грудьми гірко мені, гірко… Не добіг до штабу, може, так, як отуди до нужника, і впав. Схопився та знову біжу… Прибігли… Впав я навколішки та плачу, плачу.
— Савку мого, просю, оддайте! Один він у мене! І діти малі!
А Махно сидить край столу, а біля його милиці… А ми з невісткою до землі припадаємо, та плачемо, плачемо… Коли це входить якийсь атютант… Отак в його головища, як ото бува собачка кучерява.
— Потесать, — питає,— батьку?! Коли це:
— Зобирайсь! У похід зобирайсь!
Тікати, значить, треба… А Махно до Савки:
— Щастя твоє. Іди!
А той, кучерявий, і говорить:
— Може, батьку, хоч нагаїв дати?
— Не треба. Зобирайсь! Вискочили ми з Савкою.
А вісім чоловіка хороших хлопців на тріски порубав.
Розповідає дід Матвій про життя своє… І люльку курить, і спльовує… І в голосі в діда Матвія сила якась земляна почувається…
Пережили. Все пережили.
— А скажи ти мені, що воно ото за "шехпалка" такий? Звідки воно пішло?
— То, діду, на поміч нам, на село, щоб із темряви скоріш вибрались… Робітники в місті, вони свідоміші, от і взялись за шефство, щоб допомогти вам…
— Он воно що! Так і я за "шехпалка" був… Над лазуретом… Взялося наше село лазурета содержувати… Так мене й призначили… Так я яйця збирав і в Кременчук возив у лазурет… Там солдати з Червоної Армії лежали… Болні й пораняті… А чого мене призначили? А того, що в мене, брат, не попасешся. У мене, брат, чортового батька до кишенів поприлипає… Все, брат, до крихти в лазурет. Було так, що не дорахувавсь у комітеті п'ятнадцяти крашанок… Коли дивлюсь, а вони під шахвою… Я туди — а вони з дірочками… Хлопці кажуть:
— То, діду, миші!
А я кажу:
— Щоб мені, кажу, отих мишей більше не було! А то голови, раз… поодриваю. Для ранятих зібрано, ранятим і дольжно буть.
У мене не попасешся…
Та накладу хуру — і у Кременчук, у лазурет… Привезу:
— Здорові були!
— Драстуйте, дєдушка!
— Воспитанія вам привіз!
Устаю й іду в палату… А дохтур за мною. Підходжу до больного: лап за тухляк.
— Перемініть, бо негодящий! Підходжу до другого: лап.
— Перемініть.
А я нових тухляків привіз…
Уношу хліб, уношу яйця:
— їжте, товариші раняті. А дохтур:
— Не можна так, дєдушка. їм по назначенію їсти полатається.
— Як, кажу, не можна? Хай їдять та подчиняються. їжте. Щоб усьо при мені поїли!
— Ні,— говорить дохтур, — так ніззя… Ми їм видаватимемо, скольки треба.
— Ну, говорю, видавайте. Тольки щоб усьо до цурки їм було видано!
— Та не безпокойтесь. Хороший дохтур був…
— А чого, говорю, пах у вас у лазуреті важкуватий? Прибрать нада!
Зразу вони помили, керболкислотою побризкали…
— От єто, говорю, так. Так і дольжно буть! Ходять бони за мною, слухаються:
— "Шех палка" я — нічого не зробиш.
— Правду люблю. Розірву, як не по правді… Оце й у Полтаву, на суд ходив за правду.
— Як це?
— А так… Лісничі обуск (трус) на селі робили… Усе село трусили. Дерева, чи що, шукали… Приходять до мене:
— Драстуйте, діду!
— Драстуйте!
— А чи можна у вас обуск зробить?
— Чого не можна? Можна, говорю. А з Манжелії, з району, мандат у вас на обуск є?
— Нема.
— Так ідіть ви, кажу, з откуда прийшли! Один до мене… Замахується.
А я його мітлою.
Подали в Манжелію в суд… Не берьоть їхня. Тоді вони в Полтаву…
Приходить повістка… На суд у Полтаву. Я за ціпка, за торбинку й у Полтаву… Приходю… Сидю в суді… Коли це:
— Матвій Дерев'янка!
— Тут, говорю, іздєсь, осьдечки.
— Пожалуйте за рішотку…
А збоку там поміст такий, рішотка… "Ну, — думаю, — загарбали!"
— А в мене, кажу, й хліба нема, а ви вже й за рішотку!..
— Нічого, — говорить, — пожалуйте.
Став я, на рішотку обперся. Нічого, — стоять харашо… Сидять їх, отак — троє, отак — один і отак — один. А я проти їх…
— Ну, — питають, — отець, розкажіть, як діло було.
— Та як же діло було. Отак й отак діло було… Прийшли, а я їх і послав.
— Як же ви їх, отець, послали?
— А хіба, питаю, тут так можна говорити, як я їм сказав! Нічого мені за це не буде?
— Говоріть усе по чистій правді, як було.
— Ідіть ви, говорю, к… Так я їх послав! Вони так і попадали.
— Нічого, — говорять, — отець. Посилать умієш!
— Та хто й зна, говорю, щоб хто ще так умів, як я вмію.
— Ну, а виламитрійчатками бив?
— А хіба там написано "вилами"?
— Вилами.
— Брехня, кажу, мітлою!
— Ну, — говорять, — садись, отець.
Пішли вони в совіщательну. Коли ж виходять:
— Ідіть, дєдушка, додому. Напрасно вони вас по судах тягають…
А я їм:
— Як же я, кажу, піду додому, коли в мене і хліба нема?
Тоді вони:
— Нате вам оцю, дєдушка, бамажку та підіть у комфуз[6]. Там вам усе дадуть…
Дали вони мені отаку бамажку, ну не більшу, як оцей палець… Пішов я в той комфуз, і прямо до віконця… А там біля того віконця у затилок стоять, і на вулиці стоять. Як підхватили вони мене (ті, що ото в затилок стоять), так аж на вулицю так і винесли… Коли це дядько один з Ганнівки:
— Чого це ви тут, діду Матвію?
— Так і так, кажу.
— Поїдемо, — каже, — я вас довезу, бо ви тут три дні ходитимете… Бачите, скільки біля того вікна народу.
Та й забрав він мене…
Виплів я за це йому дві корзини.
— За правду не тільки в Полтаву піду. До Харкова далеко… Якби мені оце хоч карбованців сім, я б до Петровського! До самого Петровськогої
— Чого, діду?
— Діла є. Такі діла є, що тільки до Петровського… Ні до кого іншого… Мені вже казано, що Петровський — цей розбере…
— А що таке, діду?
— Дохтура нема, фершала нема… Хіба це порядки?
І стоїть дід Матвій на стерні біля пшеничних кіп і кудись у далечінь дивиться.
Про т. Петровського, мабуть, дід Матвій думає…
Коли приїде дід Матвій до Харкова й "загне" денебудь, не пишіть на нього протокола…
Шістдесят п'ять літ діда Матвія кривдили, а тепер, коли правда показалася, дід Матвій хоче, щоб правда та в усіх найвужчих щілинках була, щоб на місці того поту селянського, що землю озерами вкрив, — щоб правда буяла…
Скрізь… Скрізь…
ПСЬОЛ
Стьожка зеленоблакитна — Псьол…
Он вона попід горою… Тече, на сонці вилискує, потихеньку об круті береги хлюпочеться… Іноді вона гладенькагладенька, мов полірована, а іноді зморшками береться… То вона на вітер гнівається, що дмухнув на неї… Тоді вона хвильками маленькими захвилюється й булькає… Сердиться… А вітер пролетів — і знову вона гладенька, і знову вилискує, і знову зеленоблакитніє в крутих берегах своїх…
Лагідна яка річка Псьол!
Отак сидиш над ним, і погладити його хочеться, який ти, мовляв, хороший…
Такий він тихий, такий він плохий, такий він увесь м'який якийсь…
І вода в ньому лагідна…
Отак улізеш у неї, а вона обгортає тебе, лащиться, гладить, колише…
І прозора вся… Нема в неї таємниці безодньої, чиста вона, чиста, і вся зверху… І мокра вона посвоєму, і свіжа посвоєму, і холодна — та й то посвоєму…
І ніколи, мабуть, Псьол лютим не буває… І коли лежить у нім бересток чи дуб, що з кручі підмитої звалився, то не зозла це зроблено… Не згубив його Псьол, у себе кинувши, а сам дуб чи бересток стоявстояв, дививсь у воду прозору, і покупатися йому забажалося… Він і стрибнув із кручі… І купається…
А Псьол тече, миє його віти, обхлюпує стовбура й біжить потихеньку далі… І не шумить біля нього, не бурує, а тільки лагідно хлюпочеться.
— Ну що ж, — каже, — купайсь!
І подавсь далі…
І лагідні у Псла кучеряві береги… Зелені береги.
