Розгін - Загребельний Павло

Надто що ця робота, сказати б, невловима, чи що. Вона не вкладається ні в які звичні категорії, передати словами її, мабуть, взагалі неможливо, не ображаючи наладчиків.

— А яка робота надається до передачі словами? — поцікавився Гальцев.

— Доблесна! — вихопився Юрій.

Анастасія поглядом пошукала захисту в Карналя. Сьогодні вона була безсила змагатися будь з ким, надто ж з такими людьми, як тут.

— Великі художники,— сказала вона,— тільки великі художники спроможні знайти властиві засоби для...

— Але не для ялових описів тих .чи інших трудових зусиль,— втрутився Карналь,— а тільки щоб передати стан людини в процесі праці й творення. її настрій, її думання, її піднесеність, можливо, навіть, її втому, бо втома буває прекрасна...

— Не про всіх можна писати,— вперто повторила Анастасія,— про знайомих, мабуть, взагалі неможливо... Скажімо, про Совинського я б не стала... Він знає про це...

— Так,— згодився Совинський.

— Хоч винен тут не він, а я...

Ніхто нічого не розумів, Гальцев показав жестом Юрієві, щоб він потихеньку йшов, сам він теж, мовчки поклонившись, пішов у справах, Совинський ще якийсь час незграбно стовбичив перед Анастасією, поки Карналь легенько не штовхнув його в плече.

— Бажаю успіхів,— сказав добродушно.— Входь у ритм, знаходь нерв...

— Шукаю,— зітхнув Совинський,— хоч це й не має такого великого значення...

— Все має значення, все має...

Вони пішли далі, Карналь півголосом пояснював Анастасії, що і як роблять наладчики, а вона мимоволі прислухалася до голосів за спиною.

— Совинський,— весело вигукнув Юрій,— коти на вулицю, ставай, озирайся на всі боки...

— І що? — добродушно поцікавився Совинський.

— Як побачиш, що нікого немає, підніми руку і махни! Сам знаєш, на що махнути!

Що відповів Совинський, Анастасія не чула, бо попросила Карналя:

— Може, не будемо більше заважати? Мені незручно в такій ролі.

— Вважайте, що не я вас, а ви мене супроводжуєте,— заспокоїв її Карналь.

— Цей лобатий... Як його?

— Гальцев?

— Він і вас не любитиме за те, що ви привели мене сюди в таку невідповідну хвилю...

— Не любитиме? А хіба чоловіки повинні любити один одного? Тільки розуміння. Що вище, то ліпше. У нас з Гальцевим, принаймні моє таке переконання, взаєморозуміння досягло меж мало не ідеальних. Ми з ним однаково відчуваємо трагедійність відставання людської інтелігенції по відношенню до інтелігентності, яку посідає матерія. Слово "інтелігентність" я вживаю в широкому понятті. Як розум. Звідси спазматичний поквап у хапанні змін, усього нового в нашій роботі. Вільний час, всі так звані вихідні, розклад годин — це для нас давно вже перестало існувати, не всі це можуть витримати, виникає іноді безліч побутових трагедій, але не для нас з Гальцевим, бо ми живемо ніби в якомусь високоорганізованому світі гармонії, що може нагадувати, скажімо, досконалу гармонію Баха, Ми щоро-

і

ку робимо нові, дедалі досконаліші машини, завдання яких: організація часу, цієї невловимої і ще не пізнаної до кінця сутності. У Гальцева зухвалий намір: використати самий час як будівельний матеріал, майже усунувши техніку, вичерпавши всі її можливості, зробити її непомітною, несуттєвою, перевести вже й не в розряд, скажімо, біологічних систем, а в категорії онтологічні.

— А ви стверджували, що не можна описати працю ваших людей! Самі ж показуєте, як це треба робити.

Карналь засміявся.

— Період пропагандизму закінчився. Настав час голосних розчарувань. Посто треба давати щодня нову техніку. А мій спалах? Коли людська уява хоче наділити щось особливо щедро, тоді виникає безліч слів для означення тої речі. Про Адама всі знають, що він вкусив запретного плоду. І ніхто не згадує, що головне його завдання, одержане від вищої сили, було — надавати назви речам. Навіть сьогодні не кожен може бути Адамом.

— Так само як жінка — Євою?

— Можливо. Але дозвольте вважати вас все ж таки Євою...

Він обережно звів Анастасію вниз, знову опинилися вони в довгому коридорі. Ось він закінчиться, зійдуть вони широкими сходами на перший поверх, оточать їх люди, заберуть Карналя до себе, і нічого не встигне сказати йому Анастасія, не зможе висповідатися, попросити прощення, покаятися.

— Петре Андрійовичу...

— Я вас слухаю, Анастасіє...

— Не треба мене слухати! Якби ви тільки знали! Якби ви...

— Не маю таких прав... Все ваше — ваше... Що я для вас? Тільки епізод, випадкове знайомство, мільйонний шанс, непе-редбаченість... Для мене — то інша річ...

— У мене...— Вона не могла говорити, тільки дивилася на нього, і він, зрозумівши її стан, зупинився, погладив Анастасії руку.

— Очевидно, у вас теж щось сталося в житті тяжке... Про вашого батька я знаю... Може, саме наші нещастя... Але я не маю права... Сказати, що й для щастя треба мати нещастя,— чи не занадто? Можу відкрити вам таємницю. Всі вважають мене мало не бездушним. Взагалі до вчених люди не завжди справедливі. Пам'ятаєте в Маяковського: "Ни одного человеческого качества. Не чоловек, а двуногое бессилие...". Власне, я сам так вважав. Тримався, не подавав виду, хотів вистояти... Але є межа втоми навіть для найтвердішої душі. Ось побачив вас сьогодні — і мовби відкрилося мені: щось треба змінити. Вперше це вже було тоді, коло моря...

— В мене теж було. Якби ви знали, як я вас шукала в той день...

— Мене висмикнули буквально з кущів — і на Париж!

— Довідалася про це занадто пізно! Коли вже сталося непоправне.

— Сподіваюся, ви нікого не вбили?

— Себе.

— А воскресити? Реанімація?

— Ви вірите в воскресіння?

— Принаймні хочеться вірити. Враження таке: утекти кудись у тишу й невідомість бодай на тиждень — і оживу знову, знайду свій нерв, як каже Юрій.

— Утечіть! — Вона вхопилася за це слово в сліпій вірі, майже відчаєно: — Утечіть, утечіть!

. — Куди? Як? — Він гірко засміявся.— Втікають тільки хлопчаки або генії, як колись Толстой. Але ж то теж було геніальне хлоп'яцтво.

— Ви теж маєте право на геніальне хлоп'яцтво. Ви його заробили...

.— Таке ніколи не заробляється... Це виклик, а для виклику я не маю підстав... Суспільство надто багато вклало в мене енергії і... сподівань...

— Але ж відпочити... відійти... ну, як висловлюються технократи, перезарядити батареї — ви маєте право?

— Для цього звичайна відпустка... Як у Арістотеля? Відпочинок існує ради діяльності...

— А ви втечіть! Хоч на тиждень! Знаєте,— вона й сама не могла стямитися від свого зухвальства,— у мене є таке місце...

— Місце? Хіба може бути щось подібне?

— В лісах. Довкола — нікого. Хатина в лісі. Криниця з водою, в якій багато брому. Спиться після тої води, як після маківки. Вас ніхто не потривожить, ніхто не знатиме...

— Я вмру там з голоду.— Він засміявся, ще й досі вважаючи, що то жарт.

— Там є піч, дрова. Я навчу вас готувати суворовське рагу. Це від батька ще. Ви можете жити там хоч місяць!

— А як туди дістатися?

— Як? — Вона не думала про це, глянула на Карналя такими чистими очима, що він аж здригнувся від тої довірливої чистоти.— Коли хочете, я сама вас і відвезу...

9

Переліски, пожовклі від неконтрольованої заводської діяльності сосни, покарлючені вітрами дуби, шуліки в злинялому небі, бетонні загороди заводських територій, комбінатів, баз, складів, просто пустища, обставлені кілометровими рядами бетонних плах, а тоді все кінчилося, і тільки зелене тіло лісів ліниво розлягалося під осіннім сонцем, ніби втомлена молода жінка. Ці ліси ніколи не були похмурими. Пронизані сонцем мідностовбурні сосни, густоброві дуби, що дихали свіжістю в найбільшу спеку, білорукі берези, мов молоді зойки землі. Степ заволодів Карналевими очима й серцем ще від народження. Чи ж заволодіють ним ліси? Земля тут була зовсім інша. В степу могутня, буйносила, щедро плодила зело, задав-лювала річки, насувалася на них, як на людей,— горбата, чорна, велетенська. Земле моя, чи ж я винен перед тобою?

А тут пуста, легка, віється дрібними пісками, зіщулено ховається в вічних гущавинах лісів, дає їм силу чи бере від них? Яка ти, земле, і що даси мені і чи даси?

— Я чула, ніби ви боїтеся їздити в машині? — Анастасія була сама увага, гостро зосереджений погляд, точні рухи рук, невидима робота ніг з педалями тільки вгадувалася, але це для втаємничених, а так — нічого не помітно.

— Після смерті дружини я справді якось ніби зненавидів цей засіб пересування. Але тепер — однаково.

— Чому ж тепер?

— Казав вам про межу міцності й витривалості, а ще є межа втрат, за якою вже все однаково. Тепер я зненавидів раптом землю, яка проковтнула мого батька. Розумію, що це якийсь атавізм і має минути неодмінно, а подіяти з собою нічого не можу. В людині поступово відкладається все добре й зле, накопичується, нашаровується, змішується, якось ніби спресовується, знищуються часові проміжки, все живе в тобі так, що, доторкуючись у спогадах до найближчого, зачіпаєш іноді й щонайдальше, обоє тоді болять однаково...

— Я везтиму вас обережно й тихо, Петре Андрійовичу...

— Досить-таки дивна поїздка. Що ви думаєте про мій вибрик?

— Це ж я підмовила вас. Моя вина.

— Ніякої вини! Я подзвонив додому, попередив також Олексія Кириловича, що негайно маю виїхати на кілька днів. Голова ний інженер знає теж. Єдиний, хто не знає, куди й чого я їду,— це, здається, Петро Андрійович Карналь.

— Там прекрасно. Ми заїдемо тільки до лісника, візьмемо ключ, і вже вас ніхто не потурбує...

Карналь помовчав, Анастасія теж замовкла якось ніби по-* лохливо, чи що, він помітив це, але не знав, про що вести розмову, бо почувався надзвичайно скуто при цій молодій жінці. Все сталося так несподівано і всупереч усьому трибу його жит-тя. Але вже сталося, він кидав скісні погляди на Анастасію, бан чив її чіткий профіль, довгу шию, її темні очі мовби поблискували навіть убік, неначе на отих дивних малюнках загадкових стародавніх єгиптянок, щось невловиме було в цьому обличчі від Айгюль; і Карналь, відгортаючи зусиллям волі від себе всі настроєві моменти, уперто зосереджуючись тільки на голому раціоналізмі, думав, що нам подобається той чи той тип жінки через те,, що в: однакових обличчях закладено ту саму фізіономічну ідею. Сам посміявся; з цих наївних розумувань. Хоча сміх той не був дуже доречним. Не можна, не рискуючи втратити в собі все людське, обмежуватися тільки сферою розуму.