З неопублікованого - Олександр Олесь
Мою голубку зберегла.
23.05.1908, Олександрівка
«Коли впаду, знесилений украй…»
Коли впаду, знесилений украй,
І не знайду ні в чім відради,
Ти їй про мене заспівай,
Ти, свідок сліз, зелений саде!
Хай в кожнім шелесті твоїм
Вона шум сліз моїх вчуває,
Шукаючи даремно в нім -
Кого давно уже немає.
28.05.1908, Олександрівка, сад
«Так, він давно вже вмер з прокльоном на устах…»
Так, він давно вже вмер з прокльоном на устах,
Застигла в серці кров, погасли горді очі.
І він лежить в крові своїй, крилатий птах,
І не літа вже більш, і не клекоче.
А лицар був який! Як волю він любив
І як ненавидів неправду і сваволю!
Коли б він був живий, розкув би вас, рабів,
Вам кров'ю власною купив би долю.
О ні! Він ще живий! Погляньте, він іде!
І шапку кожному, вклоняючись, знімає,
І в найми до старців дитя своє веде,
І як годить і слухать научає.
1908, Волинь
«З-під темної хмари самотній, високий…»
З-під темної хмари самотній, високий
Дивився на землю бескет,-
І бачив: в долині, як море, широкій
Справлявся веселий бенкет.
І бачив бескет, що, чим дальш від долини,
Тим кожний все більше самотній стає,
І вічно тому, хто на самій вершині,
Не знати, що щастя і радості є.
І вперше скотилися сльози в бескета,
І з громом по горах котились вони,
Як куля гранітна страшного мушкета,
Як буря спросоння . . . . . . . . . . . . .
І трупів без ліку в долині лежало,
І в похорон враз обернувся бенкет...
Скотилась сльозина - і щастя не стало,
І більше ніколи не плакав бескет.
16.07.1908
«О зграї хмар на крилах легких!..»
О зграї хмар на крилах легких!
Ще змалку снились ви мені,
І рвався я до вас, далеких,
І ось я з вами урівні.
Привіт мій вам, брати небесні,
Тепер я брат ваш і слуга, ваш друг.
Летім же вверх, в краї небесні,
Узяти щастя з ваших рук.
13.08.1908
«Ось і сонце! Ніч розтала…»
Ось і сонце! Ніч розтала,
Стуми ніби не було,
Хмара барвами заграла,
Вся природа заспівала,
Все всміхнулось, розцвіло.
Зійде сонце, сонце волі,
Поспадають ланцюги,
І весь край в щасливій долі,
Як в ясному ореолі,
Засміється навкруги.
13.08.1908
«Зараз я покинув гори…»
Зараз я покинув гори,
Кинув темний гірський ліс.
Сядь і слухай - скільки дивних
Я казок тобі приніс.
Слухай, слухай першу казку,
Всі слова її хватай...
На землі, під самим небом,
Розіславсь таємний край.
Там ідуть у небо гори
І спускаться в яри,
Там летять із гір потоки,
Обганяючи вітри.
Вічно там блукають хмари
І пасуться по траві,
І за всім із гір високих
Стежать скелі вартові.
Годі, годі! Люба, мила,
Казки я не докажу,
А з тобою краще в гори
Вгледіть казку побіжу.
13.08.1908
«Летіли хмароньки ясні…»
«Чому мені, Боже, ти крилець не дав?..»
Летіли хмароньки ясні,
Всміхалися в блакиті,
І враз схотілося мені
До їх аж полетіти.
І я до Бога проказав
Благально і журливо:
«Мені ти зроду крил не дав,
Яви ж тепер хоч диво».
І чую... Матінко моя,
Мене щось вверх підносить.
І закричав щосили я:
«Ой досить! досить, досить!»
3.10.1908
«Там, в ясній сторонці…»
Там, в ясній сторонці,
Де не знались ми з людьми,
Там, де ниви тонуть в сонці,
І тонули в сонці ми,
Там, де маяло над нами
Долі янгольське крило,
Там, де наші дні квітками
І дитинство одцвіло,
Там, де ми волошки брали,
Де шуміла нам Сула,
Там, де в груди ми набрали
Стільки світла і тепла,
Там, де нам недобрі люде
[Розплескали моря крик],
Там, де нас уже не буде,
Брате милий наш, повік...
Там і досі наші душі,
Наші мрії і серця.
Ми ж буваємо в задумі,
Як [бездушні] два мерця.
8.11.1908
«І розкрив своє серце закоханий я…»
І розкрив своє серце закоханий я,
І не чув, і не бачив нічого...
А ти лізла і гнулась, як гнеться змія,
І вп'ялась, обвилася круг його.
Можеш пить мою кров, спокій ран ворушить,
Кидать камені в мук моїх прірву.
Знаєш ти, що не зможу тебе задушить,
Що тебе тільки з серцем я вирву...
15.11.1908
«Він не любе, він покине…»
«Він не любе, він покине...-
Сумувала ти.-
Бо в собі я сил не маю,
А в житті - мети».
Ми неслись з тобою в небі...
Зирк -
