З неопублікованого - Олександр Олесь
До їх, прекрасних і таємних,
Їх, ніжних, блиск і ласку пить
І потопать в безхмар'ях темних.
Минула ніч, і день засяв,
А я, сумний, стуливши очі,
Все зорі в думці уявляв
І сяйво їх, і ласку ночі.
1905
«В ранах моє серце…»
В ранах моє серце,
І душа в огні...
Нащо ти, невірна,
Зрадила мені?!
[1905]
«Навік твої погасли очі…»
Навік твої погасли очі,
Уста-троянди одцвіли,
І ніжні рученьки дівочі
Двома лілеями лягли...
[1905]
«О, де вогню дістать для крові…»
О, де вогню дістать для крові,
Для серця - бурі і любові,
Для вух - нечуваних громів,
Для уст - живих потоків слів...
[1905]
«Так буть повинно... «Хвиля» я…»
Так буть повинно... «Хвиля» я...
Й ніхто й ніщо мене не спине,-
Горить в огні душа моя...
На мить у ніг твоїх спочине -
І знов шука нове життя,
І знов летить в нові країни.
О, любо б нам було літать
Удвох по синьому розмаю,
З тобою буть! За одну мить
Віддав би все, що маю.
І не схотів би більш воліть
Других годин, другого раю.
Та жах глузує надо мною
І кряче вороном в мені.
Що буде там, в пітьмі, з тобою,
Де скелі гострі, кам'яні,
Де грози буйні і страшні,
Де вже не може буть спокою.
[1905]
«Ви не забудете мене, квітки і трави милі…»
Ви не забудете мене, квітки і трави милі,
Умру - і ви розквітнете стобарвно на могилі,
І килим ваш мої зогріє груди,
І подих ваш чекання в май розбуде,
Бо тут, в житті, на цім безладнім світі,
І груди, і життя моє були розбиті.
Людей я зовсім не любив. Озброєні душею,
Вони б могли літать і жить високо над землею.
Та на землі їх вабили болота й бочка гною,
І лазили вони по ним... червою.
А ті орли, що вгору піднімались,
Ті на хрестах безлюдно розпинались.
1905
«О сонце! Виглянь із-за хмар…»
О сонце! Виглянь із-за хмар,
Своїм теплом мене зогрій,
Віддай мене в обійми чар,
Візьми мене на крила мрій.
О сонце! Виглянь хоч на мить!
Хай вдаре золото ясне,
Хай в нім душа моя згорить,-
Спали її, спали мене!
29.09.[1905]
1906
«Нащо жити? - стогне ліс…»
«Нащо жити? - стогне ліс.-
Стільки смутку, стільки сліз!
Щоб діждатись щастя мить,
Стільки мучитись і жить!»
«Сонце, сонце! Світ! Весна! -
Жайворонок почина.-
Дай на тебе надивлюсь,
Дай розкошами уп'юсь».
Грає море: «Гей, борись!
Вгледиш степ і світ колись,
Гострі скелі розбивай
І з піснями умирай».
Шепчуть трави: «В час весни
Ви казкові бачте сни,
І щоб вгледіть їх хоч раз,
Не злякає доля нас».
І людина одмовля:
«Земле, земленько моя!
Чом тебе в одную мить
Можу клясти і любить?!»
13.02.1906
«Покохав я дівчину…»
Покохав я дівчину,
Думав, щиро, до загину,
А дівчина мене лає,
За недавність докоряє.
Гей, недобрую дівчину
Я другому комусь кину,
Сам піду я з України
На чужі якісь країни.
Гей, піду я на волю,
Щоб забуть її сваволю.
Степ травою загойдає,
Товариша прибирає.
Гей, піду я понад море -
Море хвилями говоре.
Море хвилями заграє -
Товариша прибирає.
Гей, піду я до діброви,
Щоб забути чорні брови.
Вона листям заколише,
Моє бідне серце втіше.
Гей, візьму я кобзу в руки,
Згинуть дівчата-гадюки.
Обійму її руками -
Обіллю її сльозами.
14.07.[1906-1907]
«Мій дух - труна зотлілого мерця…»
Мій дух - труна зотлілого мерця,
Вона і мрій моїх руїна.
Стаю я знову на коліна
І плачу, плачу без кінця...
І ви йдете! Не видко вам її,
Не чуть вам сліз моїх невтішних,
Не жалко вам квіток розкішних,
Що потоптали ви, сліпі.
10.06.1906
«В агонії лежить і корчиться дитя…»
В агонії лежить і корчиться дитя,
Розтоптане злорадно мною...
О, мати мучиться, безсилая для бою,
І та змія - любов моя.
Тепер ти більш червону кров
Не будеш в мене з серця пити...
Вмирай мерщій, бо сонцем світе
І зве мене друга любов.
[1906]
«Глянь, повстає поневолений люд…»
Глянь, повстає поневолений люд,
З себе кайдани і ярма зриває,
Морем шумить і про волю співає,
Гнівний, іде на розплату й на суд...
Він же не в'язень, не раб, а суддя...
Зловленим птахом тріпоче земля.
Сонце, що ясно світило колись,
Землю холодною ласкою [гріло]...
Сонце, сховайся навіки в блакиті!
Сонце! Сьогодні сюди не дивись:
В стумі без тебе не бути землі,-
Дикі пожежі осяють її.
1906
