З неопублікованого - Олександр Олесь
19.10.1907
«В той вечір, як уперше я вгледів кохану…»
В той вечір, як уперше я вгледів кохану,
Плили ми на човні, і мила моя
Хлюпнула на мене водою, а я:
«Крапелька води не погасе вулкану».
Наніс я сьогодні глибоку їй рану -
Простити благав я крізь сльози рясні
І тихо вона проказала мені:
«Крапелька води не погасе вулкану».
1907
«Життя мене без жалю б’є…»
Життя мене без жалю б'є,
Сточило кров, зламало руки...
О смерте, смерте! Де ти є?
Позбав мене життя і муки!
Немає сил уже в мені
З камінням битись серцем чулим,
Я хочу спати у труні
І тихо марити минулим.
О смерте, де ти збіжжя жнеш?
Дивись: моя пора вже жати...
Чому ж на поклик мій не йдеш?
Так я піду тебе шукати.
10.11.1907
«Сонце моє, сонце! Хочеш ти зайти…»
Сонце моє, сонце! Хочеш ти зайти.
О, благаю, красне, день хоч посвіти,
Бо без тебе, любе, я не зможу жить...
Ти не хочеш ждати, сяять жебраку
І заходиш тихо в золотім вінку.
І не будеш більше сходить і світить...
Ласко моя, ласко! Соне мій, прощай!
І другому снися, і другому сяй!
Надо мною в'ється чорний, вічний сон...
А навколо квіти, і весна, й пісні.
Як же умирати тяжко по весні.
Умирати тяжко... Сонце, Світе, Сон...
14.11.1907
«Ти все, що щедро дарувала…»
Ти все, що щедро дарувала,
Все море ласки і тепла,
Весь світлий рай назад взяла
І всесвіт хмарою заслала...
Але в мені була могила,
А в ній труна, а в тій труні
Лежали спогади мої,
Що ти, пройшовши, залишила...
І воскрешу я їх вночі, в своїй кімнаті,
І жалями вквітчаю їх,
Скроплю росою сліз моїх
І знов почну життя переживати...
Умру теперішній і стану жить колишній...
О Боже! Знову мрії, сни,
І цвіт, і пахощі весни,
І серця цілий світ розкішний.
Твій голос забринить небесною журбою,
І знову «мій» почую я,
І знов скажу тобі «моя»,
І знов в гаї піду з тобою...
І диво!.. Все прокинулось в мені заснуле,
Душа зів'яла розцвіла,
І повна ласки і тепла...
Не шкодьте ж ви переживать минуле!
Пустіть мене, пустіть мене, я вас благаю,
Я йду назустріч їй,
Улюбленій моїй,
Що жде мене давно вже серед гаю.
24.11.1907
«Щось унадився занадто…»
«Щось унадився занадто
Ти до нашого двора,-
Так говоре мені батько
І суворо позира,-
Ти, напевно, помилився,-
В мене дочки не такі,
Як у п'яної сусідки,
Що ледачі, аж гладкі!
В мене дочки не гуляють,
Завжди шиють чи прядуть,
Досі вулиці не знають
І на досвітки не йдуть».
А дочка, найменша й краща,
І вродлива, і струнка,
Вже не раз старому дурню
Показала язика.
А вона мені моргає
І киває у той бік,
Де до ночі ми клянемся
Не розходитись повік.
1907
«Я так казав: «О брате бідний!…»
Я так казав: «О брате бідний!
Весь Божий світ - вітчизна нам.
Хто раб не був - для нас він рідний,
І вороги ми всім катам.
Коли впаде хто і не встане,
Все кинь, його біжи піднять,-
Іди до того, в кого рани
Найбільшим полум'ям горять».
Я так казав... і хтось неначе
Озвавсь до мене: «Друже, стій!
Ти чуєш: вся країна плаче,
Вона в неволі навісній...
І радиш ти покинуть брата,
Покинуть в пеклі нарід свій
І йти на крик слабого ката,-
Соромсь, невірний брате мій!»
1907
КОСІ ТВОЇЙ
Ніччю безшумною з річки сріблястої
Тихо русалки наверх випливали...
Йшли вони в поле, осяяне зорями,
В полі зеленому льон вибирали.
Знову вертались до річки, як янголи,-
Кожна русалка з своїми снопами,
В води поволі спускалися з берега,
Щось розмовляючи журно з квітками.
В царстві таємному річки сріблястої
Вибраний льон вони терли й тріпали...
Тихо пісні їх дзвеніли, вмираючи,
Тихше ще сльози із вій їх спадали.
Срібними гребнями пряжу злотистую
Журні русалки чесали поволі...
Знали вони, що довчасно посічена
Буде коса твоя бідна в недолі.
1907
«Не журись, коханий друже…»
Не журись, коханий друже,
Що стає усе темніш,-
Пронесуться бурі дужі
І розвіють темну ніч.
Забринять дощі веселі,
Гляне сонце золоте,
І на зраненій пустелі
Сон твій мрійний процвіте.
1907
«Ти днем була... Як день, ясна і мила…»
Ти днем була... Як день, ясна і мила,
І думав я: «О, вічно грій, світи...»
Аж враз ти коси розпустила,-
І стала нагло ніччю ти.
І диво все навколо іншим стало,
Зелений гай зацвів і зашумів,
В гаю щось ніжно заспівало,
Квітчастий степ зазеленів.
