Володарка Понтиди - Косач Юрій

В кімнаті топтався, як осатанілий кнурик, наш господар, а крім нього нишпорило декілька людців в чорних каптанах, яких я, з їх одного виду хижих лисюр, пізнав як службовців судейської поліції. Моє серце впало аж у п'яти.

— Мосьє Рославець, чи як вас звати, — встромив у мене свої пронозисті очиці чоловічок, що був либонь старший серед яриг, — іменем його величності короля ви арештовані. Збирайтесь щошвидше, поїдете з нами.

Яриги, що нишпорили по моїй світлиці, зв'язали в клунок мої речі і папери, нюхаючи їх неначе голодні щури. Ми зійшли униз, на ґанок, а звідти на вулицю, де чекала карета, в яку поперлася зграя чорних судейських гончаків, а в другу, меншу кароцу, посадили мене поряд з двома жандармами.

На вулиці зібрався народ. Господар готелю, а особливо його жінка, яку мабуть чорт на махових вилах приніс, відпроваджували мене потоками найогидніших прізвиськ. Мене називали зайдою, шахраєм-іноземцем, заведієм, шагалією і найсобачішим сином. Народ їм у тому ретельно допомагав, тобто обдаровував мене епітетами, які точно виясняли становище горожан міста Нансі до мене і до таких як я пройдисвітів. Я намагався зберегти камінний спокій, але серце моє обливалося кров'ю. Сльози мимоволі котились по моїй щоці. За що? За що мені судилися такі знущання і страждання? Любі батьки мої, добрі друзі Розумовські, Ханенко, Скорупа! Земляки мої! Чи думалось коли вам, що ваш син і добросердий та чесний товариш зазнає такого сорому, такої ганьби? Краще було б, щоб він не приходив на світ божий.

Ми мчали як вітер в напрямі Парижу, як я відразу збагнув. Ми минали замки, містечка і села, заміняючи коней на коротких постоях при старому тракті в Шалоні, Вітрі, Естерне, Коломб'є — тією самою дорогою, якою ми недавно втікали з Парижа. А тепер? Тоді я був вільною, мов птах, людиною, в'язнем хіба тільки моєї пристрасті, мого безумства, а нині я сидів закований у справжні кайдани, немов Останній ланець-галерник. Жандарми, що кінно супроводили нас, забрьохані по вуха, кляли мене і увесь світ.

Пізно вночі, ми, з боку застави Сен-Дені, в'їхали в сонний Париж, і коли я вздрів силует Бастілії, що різьбився проти хмурого неба, я був певний, що це й є мета нашої подорожі. Однак я помилився; ми завернули на узбережжя, біля монастиря Целестинців, повз церкву Сен-Жерве та міст Міняйлів до башти святого Якова, а тоді вперлись у колишній монастир святого Лазаря, що тепер служив за тюрму для посполитих злочинців. Я, видать, навіть не заслужив собі на більш почесну хурдигу.

Виснаженого дорогою на тряскій кароці, голодного, мене вкинено в пекло на землі. Мій чепурний каптан став ганчіркою, з рукавів повіддиралось мереживо, шпагу та і пістолі мені одібрано, як і все, що було в кишенях.

В холоднющих келіях (не знаю, чи то була вежа, чи льох), на гнилій соломі кублились мої товариші по нещастю, примари, в яких важко було впізнати людей. Розбишаки, дейнеки з широкого шляху, вбивники і різуни, злодюги, преогидна шушваль, дехто з них прикований ланцюгами до муру, дехто в колодках, а всі осатанілі, голодніші від бездомних псів, завошивлені і вкриті всіляким струп'ям — ось товариство, в яке мені довелось попасти. На мене полились дотинки, прізвиська. Мій одяг (тобто рештки його) ще нагадували моє походження і мій стан, то ж погань глумилася наді мною до схочу.

За деякий час сторожі, видно змилосердившись, вкинули мене до іншої келії з відносно спокійнішими і ввічливішими в'язнями. Один з них отруїв свою тещу, другий ґвалтував малолітніх, третій фальшував векселі. Я накинувся на смердючу юшку, з'їв шматок чорного хліба з остюками і звалився як був на солому та й вмить заснув, мабуть на превелике незадоволення моїх співв'язнів, що цікаві були знати, завіщо я сюди попав.

На другий день, мабуть у полуднє (а втім хто його міг тут розібрати, чи ніч це, чи день), я прокинувся і довгий час не міг второпати де я, поки залізні грати на вікні не підказали мені, що й я — в'язень. Незабаром двері з гуркотом відчинено і сторож звів мене по сходах униз, де у вартовій кімнаті назустріч мені підвівся офіцер кінних жандармів, гарно зодягнений і пропахлий перфумами, та й наказав мені йти за ним.

На подвір'ї тюрми стояла чорна карета, оточена вершниками-жандармами. Мене запхнуто туди і відвезено до Палацу правосуддя, чи до якогось іншого будинку та швидко поволокли кудись нагору, крутими сходами.

В просторій кімнаті з вузькими вікнами, крізь які хмуро заглядало сонце, писарчуки скребли перами, проходжувалось чимало людців у чорному, однак за всіми ознаками вищого стану, а за столом, розсівшись, сидів огрядний і старший віком добродій із сніговим мереживом на каптані та срібними зірками і орденами. Видовжене його обличчя, владне підборіддя і саркастично стягнені уста свідчили, що це неабияка риба. Він частувався з табакерки, висадженої діамантами, листував папери на столі, час від часу зиркав на мене, шепотівся із своїми підвладними, що підходили до нього з шанобою, стиха посміхався.

Так от, мій юначе, — промовив він нарешті, постукуючи пальцями по табакерці і з презирством позираючи на мою жалюгідну постать, — мені шкода вас, що ви попали в лихе товариство. З очей у вас проглядає в засаді добра і чесна натура. Ви не проторений мерзотник. Я схильний вважати вас за жертву своїх пасій та й недосвідченої молодості. Однак не ховатиму від вас, що закон є законом становище ваше в цій хвилині незавидне. Я, до речі, — вкинув цей панок з нахилом до філософування, — являюсь королівським радником, графом Антуаном-Марією Шавіньї, якому доручено вести вашу не надто приємну справу. Допоможіть нам, а ми вам допоможемо...

Я не знаю, чим я можу вам допомогти, мій добродію, — сказав я, на що хитруща бестія тільки посміхнулася.

Тим часом біля нього зібралося декілька інших песиголовців, молодших мабуть службою, але зате ще прикріших своєю пронизливістю і настроєних проти мене аж ніяк не прихильно. Вони посідали мов круки і разом з благовидим добродієм почали мене допитувати з такою швидкістю, що я не встигав їм відповідати на їхні каверзні запити.

Куди подалася Алі-Емет, інакше Дама з Азова, інакше графиня Піннеберг, інакше баронесса Ембс? Яким ім'ям тепер називається Алі-Емет?

Чи вам відомі імена Радзивіла і Огінського? Чи банкір Мартінеллі присилав гроші з Венеції на ім'я Доманського? Чи були листи від лорда Гамільтона, амбасадора Англії в Неаполі? Чи чули про такого банкіра Дженкінса в Римі? Чи приходили від нього гроші? Чи чули про такого Макке або банкіра Беллоні? Чи приїздив з Риму маркіз Д'Антіччі? Куди відряджувано Христанека? Кому писались листи в Нансі? Чи мала Алі-Емет зв'язок з Лондоном через пані Дюфур і маркіза Трейссака де Вержі?..

Я не встигав відпекуватись від цих усіх перехресних шпигань, якими клювали мене безпересталі, один наперед одного, кляті гайворони. Вони впивалися своїми вирлами в мене, свердлували мене своїми злющими-презлющими очиськами.

Благовидий панок, королівський радник, презирливо вслухувався в те крякання круків, спостерігав мене з-під ока, Грався своїм лорнетом у золотій оправі, врешті і він впер и мене свої хитрущі, пронозисті очиці.

—А не чували ви, бува, — проскрипів він, — про такого кавалера д'Еона-Бомона, кавалере Рославець?

Втім у кімнату увійшов чоловічина в темно-зеленому каптані, без перуки, з брезклим, жовтуватим обличчям, і мій граф Шавіньї аж підвівся із свого крісла і радісно простяг до новоприбулого руки та увесь аж випроменів.

Добродію Бомарше, вітаю вас! В сам час, в сам час. Тут дещо знайдеться цікаве для вас, мій дорогий...

Про цього Бомарше, П'єра Августина Бомарше, я десь чував. Був він якимсь письменничком, шкрябав комедії, яких, ик говорила княжна, ніхто не хотів виставляти.

Що ж, — недбало промовив Бомарше, шепелявлячи, — "Цирулик" таки піде. Я тільки що від директора Комедії. Обіцяв, що піде. Начебто і ролі вже роздано. Але, чи їм, пронозам, вірити?

Комедія піде, — скрикнув Шавіньї і повернувся до справи. — А тут, — сказав він, киваючи на мене, — дещо нового і інтриг д'Еона...

Бомарше всадовився і собі в крісло і сонливо споглядав на мене, частувався з табакерки радника, шепотівся з ним, копилив губу, начебто все йому здокучіло і все він давно знає та й не дає за це ні півшеляга.

Допит розпочався наново і круки насіли на мене чорною зграєю. Іноді втручався і Шавіньї, а навіть Бомарше, з чого я збагнув, що цей добродій займається не тільки своїми комедіями, яких ніхто не хоче виставляти в театрі, але всілякими темними, секретними справами і з цими людцями з королівської поліції, чи дідько їх знає звідки (а я був в їх лабетах), щільно співдіє.

На мій прочуд, з приходом Бомарше, яриги перестали випитувати мене про княжну, а вхопилися за телепня Монтеги Уортлея, з чого я збагнув, що саме він для них є найбільш секретною особою. Вони, очевидячки, стежили за ним з Лондону, поки він не ступив на французький берег у Булоні, а потім втратили його слід. Його обвинувачували в нічому іншому, як у шпигунстві на спілку з якимсь д'Еоном-Бомоном, який, начебто, перебуває і в Лондоні і навідується до Парижу, снує всілякі інтриги і має важливі документи, що стосуються висадки французьких військ в Англії, які, начебто, хоче продати дворові Сен Джеймса або Катерині в Петербурзі, а одночасно торгується з дюком д'Егійоном. Цей д'Еон, очевидячки, була кута бестія, служила і нашим і вашим. Він бував і в Петербурзі з кавалером Дугласом, секретним агентом короля Людовика XV, а деякий час був секретарем французької амбасади в Санкт-Петербурзі.

Пробачте, — підняв свої сонливі повіки Бомарше, але я зразу бачив, що це кута бестія, — чи ви не зустрічали у Дами з Азова жінку досить високої кондиції і вигляду? Адже нам відомо, що кавалер д'Еон частенько приймає стать жінки і навіть досі йдуть суперечки, хто він насправді — жінка, чи чоловік. Це феномен природи, — звернув він своє пуцулувате обличчя до радника Шавіньї. — Варто було б, щоб ним зайнявся добродій Руссо із своїми закликами до повернення до натури...

Панове, — скрикнув врешті я, якому аж млосно робилося від усіх цих інтриг, підсиджувань і містифікацій, — панове судді чи інквізитори, чи Бог зна, як вас величати! Дозвольте мені, як дворянину і людині ажніяк не політичній, а тим менше секретній, викласти вам усе, що я знаю, усе, що вам допомогло б...

Круки поглянули на радника Шавіньї і він, скрививши своє яструбине обличчя, пошепотівся з Бомарше та спостерігав мене через свій лорнет.

Що я міг їм, тим собачим чинам з королівської таємної експедиції, розповісти? Звичайно, що я про жодного д'Еона ніколи не чув і його не знав (очевидячки, це крили переді мною в гроні княжни).