Володарка Понтиди - Косач Юрій
Монтеги Уортлея, якого поліцейські круки вважали за "спірітус мовенс" всієї афери, я розглядав як дуринду, якій тільки ще більший дуринда міг доручати будь-які секретні справи. Про Доманського (його вважали тут заведієм, що займається висотуванням грошей з багатих жінок) та про Христанека (якого тут називали шулером, вже нераз приловленим з позначеними картами) я сказав усе, що було мені відомо, але без особливого бажання їх очорнити. А втім це вороння знало все, навіть те, що Доманський хоче відкрити таємницю виробництва золота і діамантів. Натомість, розповідаючи всю мою власну історію, її про Алі-Емет чи Даму з Азова говорив з таким запалом, що Шавіньї і Бомарше тільки співчутливо посміхалися, а всі інші слухали з презирливим виразом своїх мерзенних мармиз.
Я представив княжну як жертву лихих, завидющих людців і потентатів цього світу, що плели свою сітку навколо цієї по суті беззахисної жінки, стараючись штовхнути її в безвихідь, як людину без вини винну. Що ж до моїх особистих почуттів, то до них усім зась, але як чесна людина я завжди буду захищати даму мого серця від усіх наклепів і наговорів.
Королівський радник перебив мене лінивим помахом випещеної руки. Він говорив з-версальська, маніжно, навіть не дивлячись на мене, а граючись дармовисом.
— Мій палкий юначе-приятелю! Ми не будемо вам відбирати ілюзій щодо дами, яку ми маємо неприємність знати з дещо темніших сторін, ніж ви. У мене, та й у месь'є Бомарше, — він перехилився у бік комедієписця, що дрімав, заплющивши сонливі очиці, — є враження, що все, що ви сказали, правда, хоч, ніде правди діти, ви вперто втаюєте, яке тепер прізвисько Дами з Азова та куди подалась ця достойна панія враз із своїм не менш достойним почтом. Але ми довідаємось про це від вас, якщо вдамося до менш лагідних засобів її ми виявлення правди, або й іншим шляхом. Це вже наша справа. Якщо б ви були обвинувачені лише в співучасті в кримінальних правопорушеннях, то генеральний королівський прокурор домагався б для вас невеликої кари — ви б обійшлися якимись кількома місяцями тюрми і видаленням за межі Франції. От і все. — Благовидий лисюра взяв понюшку табаки. — Але справа дещо серйозніша. Кавалере Рославець, — він поглянув на мене своїми водяними очима, — тут ідеться про змову проти держави і втіленого її маєстату — найхристияннішого короля Франції, нині нам ласкаво пануючого Людовика Шістнадцятого. Ви перебували в гроні підозрілих осіб, серед яких її величність королеву Марію Антуанетту постійно називають "австріячкою", "співучасницею у крадіжці діамантів разом з герцогом де-Роганом", а короля Людовика величають "йолопом", "пуцьвіріньком" і "донічого не годящим"... Погодіться, що це становить злочин проти маєстату, "crimen lesae majestatis..." За це одне ви варті того, щоб вас запроторити до кінця вашого життя в Бастілію, так що пес по вас не гавкне.
Кавалер може надіятись на заступництво російської амбасади, — вкинув П'єр Августин Бомарше, цей сонливий шкрябайперо. Але Шавіньї тільки посміхнувся. Хоч ви, кавалер Рославець, і підданий її величності Катерини II, — єхидно проскрипів він, — але російська амбасада, зокрема його світлість граф Шувалов, я певний, не ворухне й пальцем за вас. А втім, хто зна, що б ви вибрали: Бастілію чи Сибір, який вас чекає як спільника огидної самозванки...
На цьому моя розмова з гайворонням королівської юстиції закінчилась. Мене закули в кайдани і відвели вниз, причому яриги і жандарми поводились зо мною вже явно недоброзичливо і давали волю своїм кулакам. Мене посадили в критий візок і, оточеного мордатими жандармами, знов відвезли у льохи святого Лазаря.
Ось так, як грім з ясного неба, звалилась на мене найчудернацькіша халепа, і марево доскінного гниття в мурах Бастілії застало мені світ. Так ось вивершувалась моя безталанна доля.
Однак треба сказати, що я цей удар переніс з достатнім запасом мужності. Мої сили підтримувала свідомість, що княжна вже мабуть перебуває поза межами небезпеки. Про все інше я просто не хотів думати. Мої співтовариші недолі кинулися до мене, щоб розпитати, що було зі мною, але я тільки махнув рукою та звалився на свою лежанку. Цербери залишили для мене тарілку з якоюсь мізерною їжею, але я її не торкнувся.
Не варто розповідати про важучі сни і кошмари, які обсотували мене тієї ночі. Снилась мені і рідна Бакланівщина, і зграя чортів, що простягали до мене свої загрібущі лапища, і рідна матінка, і мій добрий батенько, які гірко плакали, і полум'яні коні, що мчали мене шляхами звихреної Европи, і, над усе, княжна Алі-Емет (або пані де Тремуйль), що своєю блідою долонею холодила моє розжеврене чоло...
Вранці мої співтовариші і добрі душею сіромахи, яких чекала не краща доля ніж моя — шибениця, колесування і чвертування, в кращому випадку галери за океаном, робили все можливе, щоб мене розрадити. Та надаремно: я був певний, що я навіки замурований в цьому камінному мішку або в ще гіршому випадку — хмурій Бастілії, яку я, будучи ще на волі, обминав на сто гонів.
Між тим засуви загриміли, двері нашої темниці відчинилися і, тримаючи хустину біля носа, увійшов розперфумований тамбур-майор кінних жандармів, який вже раз був тут, і вельми приязно звернувся до мене: "Кавалере Рославець, зволіть зі мною..."
Цербери, а навіть начальник тюрми, стояли, подзвонюючи ключами і похмуро на мене споглядали. Між ними був один цербер, що ще вчора боляче штовхнув мене попід ребра.
Приємно посміхаючись, тамбур-майор провів мене униз, не закованого в кайдани, посадив на звичайного візника і відвіз туди саме, де я був учора. Однак, нагорі, нікого не було, крім одного старшого писарчука, який запросив мене сісти в крісло і, прикрашуючи свою совину пику в окулярах влесливою посмішкою, сказав мені, що перед ним на столі наказ генерального королівського прокурора про моє негайне звільнення з тюрми святого Лазаря. При цьому він вручив мені мій паспорт і калитку, як він сказав, "з невеличкою сумою на мої особисті витрати". Посіпаки принесли мій куфер з усім моїм невеликим майном. Сова в окулярах, вклонившись, вирекла: "Кавалере Рославець, ви вільні!"
Я отетерів і очманів, я не вірив своїм вухам. Молодий і амбур-майор чемненько звів мене по сходах на вулицю.
Бачучи мою заклопотаність, він найманіжніше (як і усі паризькі финтики) почав розповідати про свої всілякі гулі по паризьких веселих заведеннях та про новий балет в Опері. Видно було, що він, поза службою, гуляка непоганий.
Нарешті я збагнув, що це не сон, а яв, і спитав цього балакучого тамбур-майора, мого однолітка, що це все означає.
— Нічого надзвичайного, — посміхнувся мій гульвіса, — все в порядку, можете робити все, що вашій душі забагнеться. Однак, перш за все, я порадив би вам вдатися до турецьких лазень біля абатства Клюні, потім до цирулика та до якогось кравчини (їх багато коло Пале Руаяль), а щойно тоді підіть до кафе Монті або Муфтар з гарненькою панянкою, їх у Парижі вдосталь... Ще й для такого хвацького парубійка... А то пограйте в пікета у Гонсара...
Він знову приязно усміхнувся, а я остовпів, як зачаклований, на перехрестях вулиць, осяяних травневим сонцем.
4
І ось я, сп'янілий від того нежданного усміху, яким мене обдарувала вередлива доля, знову опинився віч-на-віч з Парижем, з його погожим, синім, аж темним небом, з його сорокатою юрбою, з його садами і фонтанами. Мені хотілося і плакати і сміятися. Я пішов просто себе, понад Сеною, залишаючи хмурі будівлі Палацу правосуддя, чи іншої біди, ніс свій куфер з невибагливим добром, або ж, скажімо як поет, летів на крилах. Волю цінити той тільки вміє, хто пережив її втрату. Проте мені не хотілося думати про минуле. За мною залишались льохи і вежі святого Лазаря (щоб його качка брикнула!), сопух і дзенькіт сторожевих ключів та людська нужда, що кімшилась в цих клятих мурах. Переді мною була воля і весна.
В першу чергу я зайшов до таверни при вулиці Генего і, розкошуючи, ласував каплуном та добрим анжуйським вином.
Коли ж я заглянув у калитку, яку мені ярига дав на потіху, в ній була чимала сума, не менше як тисяча двісті ліврів, тобто п'ятдесят луїдорів дзвінкої монети. На асигнати це було б ще більше. Навіть якщо б я викупив материн перстень у лихваря, то всеодно я був би багатим, як Крез. Господар таверни порадив мені недорогий готель при вулиці Дюфур, біля самого Жюльєна Вбогого, майже над самою рікою, і я туди подався. Мене добрий П'єр Жільяр, разом із своєю родиною (я зауважив миленьких дівчаток серед цієї веселої і численної громади), прийняв дуже гостинно і відвів мені чепурну кімнатку, з вікна якої, за осокорями, видно було Нотр-Дам. Крім гостиниці "Під золотим левом" Пер Жільяр тримав і таверну, в якій за невисоку плату, а здебільшого в борг, годувалась всіляка братія — спудеї із Сорбони, розкуйовджені поети, писарчуки з міської ради і прерізні шукачі щастя. Але з ними було весело і дружньо.
Однак, перш за все я пішов до турецької лазні, потім до куафера і придбав собі в крамницях Тамплю одяг: непоганий темнозелений каптан, пару камзолів і камізельок із срібними пряжками та й іншу необхідну обнову. Голландського мережива я набрав без великих витрат на площі Міняйл, а у зброяра на вулиці Генего виторгував добру шпагу дамаської сталі і цвяховану сріблом портупею, бо хоч яриги мені повернули мою шпагу, ця куплена була краще відточена. Там же я купив про всякий випадок два пістолети з насічкою, бо хто зна, що ще мене чекало.
Коли я зійшов униз, у таверну, Пер Жільяр, та й усі його домочадці, мене не впізнали, тільки ходили навколо мене і охкали. Служки стріляли на мене з-під ока, а найстарша дочка Соланж аж спаленіла, як дика ружа. Смачно повечерявши, м пішов на трагедію і чимало небридких паній з мушками і жилками на скронях, що означало (увечері) — "спробуй, а не пошкодуєш", — озиралися за мною вельми зальотно. Проте вдаватися в нові знайомства я не хотів. Просто, я насолоджувався волею, плескав акторам (як і всі), хоч трагедія Корнеля була нудна аж роздирай рота, а потім пройшовся повз готель Кольбера аж до церкви Сен-Жермен-на— Лугу, забрів у кафе Конті, випив шоколаду і повернувся додому, безжурний і хмільний весною та Парижем.
В господі батька Жільяра мене зустріли з ще більшою гостинністю.
