Господарі охотських гір - Багмут Іван

Для дурниць, — уже не ховаючи свого осуду, промовив Зуб.

— Дурниці? Які дурниці? Товаришу Зуб! Це ж школа! — скрикнув учитель, широко розкривши очі.

Уяган поблажливо усміхнувся своїми розумними очима.

— Орочі збудували школу в горах, а вікон і дверей зробити не вміють. От вони і відрядили сюди майстра, щоб він навчився... Це не іграшки. Це — модель... Та вибач, товаришу, у тебе, мабуть, якась справа до мене?

Тепер Зубові стало ніяково. Він нахилився до прямокутників і, вражений, на мить навіть забув про записку від Юри. На сірниках були видовбані до найменших дрібниць всі пази і деталі для скріплювання луток підвіконників, віконних рам, дверей і одвірків. На столі лежали мініатюрні вікна й двері, зроблені так майстерно і з такою точною відповідністю до справжніх дверей і вікон, що не можна було не дивуватись.

— Оце так робота! — з захопленням промовив Зуб.

— їхати йому далеко, — продовжував Уяган, — а оленів у нього в обріз. От він, щоб легше везти, і зробив собі зразки з сірників. Ми спочатку думали виготовити всі вікна і двері для школи тут, у райцентрі, а потім відвезти в гори, але це затягло б час відкриття школи. А люди прагнуть її швидше відкрити.

— Яка надзвичайна майстерність! — не переставав захоплюватися Зуб.

Ороч, зрозумівши, що мова йде про нього, соромливо усміхнувся.

— І все це зроблено тільки самим ножем, — сказав Уяган.

— Оцим величезним ножем? — здивувався Зуб, побачивши коло пояса в ороча ніж, більше схожий на обрубок товстої шаблі.

Уяпш усміхнувся:

— Пі, пс самим ножем. Щоб зробити таке — інструмента мало. Треба мати серце. А в цього товариша серце г;ірнч( як і н кожного комуніста.

— Нін член партії?

Т;ік. У нас в кожній кочовій раді є комуністи, по

одному, по два. Вони й ведуть наш народ до кращого, до нового життя. Тільки на Балигакчані немає у нас членів партії. Власне, є один, але він зараз далеко — ми його нослали до Москви вчитися. Чименом звати. Приїде — добрий працівник буде!

— Я вчителюватиму в цій школі, — похвалився педагог. — Завтра, ми вирушимо з цим товаришем,: — він показав на ороча, — до місця моєї роботи.

— О, коли б ви знали, як його там чекають, — промовив Уяган. — Орочі дуже хочуть учитися. Тільки при радянській владі вони взнали, що таке школа. Це вже буде друга школа в горах. А на той рік буде ще три. З кожним роком освіта у нас іде вперед. От ще на Ба-лигакчан відрядити б когось, — це у нас найглухіший куток... Так... Але що ж ти взнав про свого сина?

— Я спізнився на кілька годин. Того дня, коли я приїхав до бухти, він пішов з орочами в гори, але куди саме, я не знаю. Надія тепер на вас...

— Чим же я допоможу? Коли б міг, з усією душею...

— Ось у цій записці є кілька незрозумілих слів, мабуть орочських. Що вони означають? — І Зуб подав записку голові виконкому.

— Хе-ге! Далеченько поїхав твій син, — промовив Уяган, прочитавши папірець. — Він поїхав до найбільшого куркуля нашого району Істапа Дойди.

— Скільки туди кілометрів? — хвилюючись, спитав Зуб.

— Кілометрів? Може п'ятсот, може шістсот, але не в цьому справа. Зараз туди ні на чому не поїдеш. Та ніхто з райвиконкому і не бував у тих місцях..._Щороку збираємося послати туди когось з працівників і все якось не виходить... Адже на Балигакчан не відрядиш кого-небудь. Туди треба надійного товариша, — сказав голова і замислено замовк.

— А як же можна туди дістатися? їздять же туди якось люди? — ще дужче хвилюючись, спитав Зуб.

— Істап і Кирик Дойда кочують на річці Балигакчан. Влітку туди можна проїхати на конях, тепер можна було б на оленях, якби орочі вже не відкочували в гори, взимку — можна на собаках. Та і провідник потрібен, без провідника туди не потрапиш! Отакі-то справи!

Обидва чоловіки замовкли.

— Стій! — раптом вигукнув Уяган. — Вчора я бачив у факторії ороча з Балигакчану. Іди швидше, може знайдеш його.

Зуб притьма кинувся на узбережжя, де в дерев'яному будинку містився магазин факторії. Так, дійсно тут був ороч з Балигакчану. Зараз він пішов на радіостанцію. Вона була майже поряд, і Зуб бігом направився туди. До речі, треба надіслати радіограму до Владивостока з проханням дозволити йому залишитись на узбережжі до весни.

Зуб без стуку відчинив двері і зайшов до приймальні.

— Пробачте, — сказав він, помітивши, що начальник станції Мукашов і якийсь невідомий чоловік, що сиділи поряд, злякано відсунулись один від одного, — пробачте,, я шукаю ороча з Балигакчану.

— Прошу, ось він перед вами, — улесливо відповів Мукашов і співчутливо додав: — Що чути про вашого сина?

— Він поїхав на Балигакчан. Я зараз шукаю людей, що знають цю місцевість.

— Вам просто шастить. Ось вам готовий провідник, — показав начальник станції на ороча. — Беріть його, ідіть до голови райвиконкому, — він чудовий перекладач, — і ви про все договоритесь.

Зубові здалося, що, коли він зайшов до приймальні, Мукашов і ороч розмовляли. Але може це тільки здалося?

— А ви хіба не знаєте орочської мови? — спитав Зуб.

— На жаль, не знаю, — відповів той і відвів очі вбік. Зуб написав радіограму і, передавши її начальникові,

вийшов з орочем знову до селища, де містився райвиконком.

Там після довгих розмов він ще раз переконався, що. проїхати зараз до Балигакчану не можна, що треба чекати снігу. Коли встановиться зимовий шлях, можна буде на собаках доїхати до перевалу, а там, зустрівши кочівників, поїхати далі на оленях або, запасшись оленячим м'ясом для собак, знову на собаках.

— Коли ж можна буде виїхати?

■— А про це ми не знаємо, — відповів голова, — коли встановиться зимовий шлях. Може в листопаді, може в грудні...

— Т-є-е-к, — задумливо протяг Зуб, — добре. А цей товариш почекає?

Уяган переклав запитання, і ороч, з Балигакчану похапливо захитав головою на знак згоди.

"Чи дозволить ще мені трест залишитися тут? — з тривогою подумав Зуб. — А коли ні? Тоді що?"

Він хвилинку подумав і вирішив також надіслати докладну радіограму дружині, бо рано чи пізно, а сповістити її про це нещастя доведеться. Зуб витяг блокнот і довго перекреслював слова, поки, нарешті, склав текст радіограми.

— Отже, умовились, — сказав він голові, — цей товариш житиме тут, аж поки встановиться зимовий шлях. До речі, як його звуть?

— Чава Дойда.

Зуб знову подався до радіостанції.

"Коли не одержу завтра відповіді, — думав він, — треба викликати директора тресту до прямого провода. Адже післязавтра пароплав закінчить вантаження і піде далі".

Передавши текст радіограми на радіостанцію, Зуб сів на катер і поїхав на пароплав. За час його відсутності набралося чимало роботи, і він до пізньої ночі перевіряв документи, стежив за вантаженням риби, давав вказівки своєму помічникові. Ранком другого дня він прокинувся вдосвіта і нетерпляче чекав дев'ятої години, коли починається робота на радіостанції. З'їхавши на берег, він оглянув бунти риби, яку треба було перевезти на пароплав, переговорив з бригадиром вантажників, з завідуючим промислом і, не дочекавшися дев'ятої години, побіг на радіостанцію.

Вже коло дверей станції він наздогнав незнайомого чоловіка, одягненого в форму ДПУ, і разом з ним зайшов до приміщення. В районі жило всього вісім руських родин, і Зуб, який знав їх усіх, запитливо поглядав на незнайомого.

— Як мої справи? — звернувся він до Мукашова.

Той подав йому радіограму. Зуб, стримуючи хвилювання, пробіг очима текст. Директор тресту дозволяв йому залишитися на узбережжі.

— А ось і друга радіограма, — промовив Мукашов і подав йому новий папірець. — Проситиму вас передати її товаришеві Уягану.

І була радіограма голові райвиконкому про викори-сгіііііія Зуба на роботі в районі.

— Бажаю вам успіху, — промовив начальник радіостанції. — Я розумію, як важко батькові переживати таке нещастя.

— Що сталося? Пробачте, що я втручаюся у ваші справи, — спитав незнайомий. — До речі, давайте і познайомимося. Уповноважений Державного Політичного Управління Петров.

Зуб розповів про свою сумну пригоду. —■ Ви член партії? — спитав Петров.

— Так.

— Прогуляємось до прикордонної застави, — запропонував Петров, і вони вдвох вийшли з приміщення.

По дорозі до застави нові знайомі з'ясували, що їх обох цікавить Балигакчан, і вирішили їхати туди разом*.

Міцно потиснувши руку Петрову, Зуб поспішив на пароплав, щоб дати останні розпорядження і вказівки своєму заступникові.

Другого дня Петров під великим секретом розповів Зубові про своє завдання знайти схованку зброї. Свідомість того, що тепер до його особистої справи приєдналася й державна, — адже він візьме участь у розкритті контрреволюційної змови, — надала Зубові енергії. З особливою увагою вони приступили до вивчення шляхів по карті.

— Невже в цьому районі, що має таку величезну площу, тільки тисяча сімсот чоловік населення? — здивувався Зуб.

— Так. Усього тисяча сімсот, з яких півтори тисячі кочівників. Мало? Правда? Зате на кожну людину тут припадає п'ятдесят квадратних кілометрів площі. Отже, одна родина з п'яти чоловік займає тут двісті п'ятдесят квадратних кілометрів землі, або таку саму площу, як усе місто Москва, де живе понад мільйон родин!

— Це виходить по п'ять тисяч гектарів на одну людину! А на Україні на одну людину припадає лише півтора гектара!

— І ці півтори тисячі чоловік, — продовжував Пет-|ю", — пе живуть на одному місці. Розбиті на кілька груп, воші кочують по цих безмежних просторах, щодня переїжджаючи з місця на місце. От ми збираємось по-їхлі'и до кочової групи і повинні чекати місяць, а може

Гі два. Ціла подія! Бачите, який зв'язок! Ця група, покочувавши з рибальні, понад півроку буде відірвана від усякого культурного життя, відірвана від усього світу...

— А чому,— спитав Зуб,— на Балигакчані ще й досі залишилися куркулі? Адже у нас у Союзі їх давно вже ліквідовано як клас.

— Ви давно працюєте на узбережжі? — спитав Петров.

— В тім-то й справа, що недавно. Всього кілька тижнів, як виїхав я з Владивостока і побував у кількох бухтах узбережжя з пароплавом, що забирає рибу. Оце й усе моє знайомство з цим краєм.

— Тоді зрозуміло, — сказав Петров. — Слухайте. По-перше, Охотське узбережжя лише в 1922 році визволене від білогвардійців. По-друге, царська влада і білогвардійці залишили нам важку спадщину: серед орочів страшенна темнота і неписьменність; а політичний радянський актив лише народжується.