Розгін - Загребельний Павло

Вероніка була коло Костика — і цим усе сказано. Є такі стулені докупи люди, мов дві сім'ядолі у квасолині. Жора жив морем і моторкою. Півроку обслуговував курортників, півроку — сплячки, як у ведмедя. Жив між сонцем і сонцем, як ота симпатична комашка сонечко, добрий, безжурний і, здається, беззахисний, як і вона, Анастасія, або оцей молодий грузин Джан-суг, що його вони охрестили Князем, хоч він займався далеко не князівськими справами: викладав філософію в інституті. Отримувати зарплату за філософію — хіба це не те саме, що платити молодим жінкам лиш за перемірювання нових убрань, а саме в цьому полягає заняття модельерок, до яких ще недавно належала й вона сама.

В Бухту-Барахту проскочили крізь частокіл гострого каміння, що загрозливо стирчало з води, відлякуючи слабодухих, зате надійно захищаючи тих сміливців, які пробиралися в бухту. Костя й Вероніка з веселим галасом мерщій кинулися тягати на берег усе, що призначалося для шашлика, в своїй запопадливості вони ладні були винести з човна й самого Джансуга, Жора порався коло мотора, впівока позираючи на Анастасію, яка заклякло сиділа на своєму місці, чисто забувши про те, що треба сходити на берег, чи то не бажаючи зійти.

— Уже,— делікатно доторкнувся їй до плеча Джансуг,— ми припливли.

— Дякую, бачу.

— Треба було вмовити вашого знайомого попливти з нами. Він би приготував нам цей шашлик. Бо я справді, здається, не вмію...

— Хіба щастя в шашлику?

— Я теж думаю, що ні.

— Вам добре, ви філософ, а філософи завжди думають.

— Не тільки філософи. Думають усі.

— На жаль, не завжди. Іноді тільки відчувають. Особливо такі, як я.

— Попрошу на берег,— скомандував Жора,— судно ставиться на сушку.

— Воду вихлюпай,— попросила Анастасія.

— Не проси: сказав — забобонний.

— Я розпалю вам вогнище, Джансуг, —згода? — усміхнулася вона до Князя, намагаючись напустити на себе веселість і безтурботність.

— А що від цього зміниться? — сумно сказав Джансуг, і не знати, що він мав на увазі: чи то своє невміння смажити шашлики, чи беззахисність перед агресивністю Кості Бегемотика і Вероніки Глобус, а чи тривожний настрій Анастасіїн, який хоч і не пробивався відверто назовні, але не міг приховатися від нього, бо ж філософи вміють прозирати в суть речей навіть неприступних для простих смертних.

Костя й Вероніка вже купалися.

— Анастасіє, до нас! Вода — божественна! Чудо що за вода!

Голоси звідусіль, і може скластися враження, то ти справді потрібна всім цим людям, що вони без тебе не можуть, а отже, ти щаслива? Якби ж то! Звичайна курортна ґречність — не більше...

— Ви скупаєтесь, Джансуг? — спитала вона Князя.

— А коли втону?

— Тут, здається, неглибоко.

— Це здається лише тим, хто вміє плавати.

— Тоді я теж не купатимусь.

Він промовчав. Завжди приємно, коли гарна жінка жертвує задля тебе бодай дрібничкою.

— Я вже починаю мріяти, щоб мені вдався шашлик,— засміявся Джансуг.

— Будьте мужнім. Не лякайтесь невдач.

— До цього, власне, готуєшся вже від народження. А в мене ще й відповідна освіта. Саме не лякатися невдач.

Анастасія подумала, що така освіта пригодилася б сьогодні їй. Сьогодні? А чому не завжди? Хто іноді виграє, повинен би вміти й програвати. Вона сьогодні вже програла. Несподівано, неочікувано: було й нема. Не зуміла затримати. Не зуміла...

Взялася розпалювати вогнище, знадобився лісовий досвід. Джансуг дивився, як вона вправно викладає дрова, як готує розпалку.' Жінка для домашнього вогнища? Ніколи б не сподівався, зустрівши таку на березі, в модному купальнику, з сучасною зачіскою, з уміло накладеною косметикою або вміло позбавленою косметики перед купанням. Сучасність навіть у кінчиках нігтів — і домашнє вогнище? Гай-гай...

Шашлики, як і слід було сподіватися, не вдалися. Напівсирі, гіркі від диму, в попелі, з піском і, здається, навіть з камінцями, вони досить віддалено нагадували продукт, призначений для з'їдання, та однаково були з'їдені, бо все злагіднило вино, яке лилося щедро й невпинно, і вже й цілий світ видавався барвистіший і прекрасніший, ніж був насправді, то що ж там казати про якісь невдалі шашликиї

Поки жували сирі шашлики й пили вино, то мовчки, то по-муркуючи щось для годиться, погода непомітно змінилася, море взялося брижами, тоді побігли по ньому хвилі, а ще згодом, потемніле, якесь ошкірене, мало не озвіріле, воно прискочило до камінного частоколу довкола бухти, загриміло по той бік гострого каміння, нависло погрозою й неприступністю — не проб'єшся, не вислизнеш, не визволишся.

Джансуг перший помітив погрозливі прикмети, власне, перший сказав про те, що помітив, бо Анастасія стривожилася ще тоді, коли море почало брижитися.

— Вах-вах,— вдавано жахнувся Джансуг.— Що тепер з нами буде?

— Заночуємо в Бухті-Барахті! — радо закричав Костя Беге-мотик.— А ми з Веронікою накупаємося од пуза в штормовому морі. Ну, красота!

— Треба їхати,— сказала Анастасія.— Яка може бути ночівля?

— Це мені дуже інтересно — їхати! — свиснув Жора.— Може, ви мені скажете як? У мене моторка, а не гелікоптер!

— Це твоє діло, Жоро, як їхати. Мені до вечора треба бути в пансіонаті.

— А де тобі ще треба? — закричав сп'янілий від вина й недоем ажених шашликів Костик.

— Слухай, не кричи так, у мене вуха болять,— поскаржився Князь.

— І ти, Князь? — зареготав Костик.—-1 тобі хочеться в море? Але ж ти не вмієш плавати! Анастасія вирине, а ти втонеш!

— Я використаю тебе замість поплавка.

— Давайте повертатися, поки не розгулявся шторм,— звернулася до Жори Анастасія.— Ми повинні неодмінно повернутися,

— Інтересно, хто проведе мій човен крізь каміння? Може, Костю Бегемотика, Вероніку Глобус прив'яжемо до бортів замість автомобільних скатів для амортизації?

— Сам ти скат! — закричав Костик.— Скат і скот! Сам і прив'язуйся!

— А коли я тебе попрошу, Костику,— ласкаво звернулася до нього Анастасія.

— Попросиш? Про що?

— Щоб ти поміг Жорі.

— Поміг? Як?

— Ну, хіба я знаю? Провести човен. Вивести на вільну воду. Ти ж гак плаваєш...

— А що! І плаваю!

— Я не дозволю Костикові,— заступилася за нього Вероніка.

— А ми вдвох з тобою,— сказав Костик.— Хіба ні? Вероніко? Давай покажемо цим інтелігентам!

Збиралися неохоче, з навмисною повільністю, так ніби ждали землетрусу або вибуху вулкана. Жора мурмотів, що в таку погоду з порту не випускають жодного човна, Джансуг кидав несміливі погляди на Анастасію, так ніби сподівався, що вона змінить свій намір, але сподівання його були марні. Море скаженіло більше й більше, воно вже клекотіло у вузькій горловині бухти, гриміло між гострих каменів, а над його безмежним простором нависало якесь темне гудіння, так ніби то гуло саме повітря і все небо. Костя і Вероніка всерйоз сприйняли Жорині слова провести човна крізь скелі, вони брьохнулись у воду, щойно моторка загойдалася на хвилі, зухвало кинулися туди, де телесувалося море, ще не збагнули, видно, з якою силою б'є вода з того боку об скелі, вірили в свою невразливість, у своє безтурботне щастя й везіння, і тільки тепер Жора збагнув увесь смішний трагізм тих двох безжурних плавців, закружляв моторкою по бухті, притишуючи оберти мотора, закричав до Костика й Вероніки:

— Ви що — жартів не розумієте? Ану—в човен! Ще мені з вами тут...

"Ще" додавалося до Анастасії, заради примхи якої він вимушений був рискувати і човном, і людьми, і, ясна річ, собою. Але Анастасія знов не зреагувала, не хотіла ловити ніяких натяків, сиділа глуха й сліпа до всього, окрім одного: повернутися, повернутися назад ще до заходу сонця, як вона обіцяла, хоч ніхто й не домагався тої обіцянки.

Костик підсадив Вероніку в човен, через нахилений борт зачерпнулося трохи води. Джансуг щось закричав майже лякливе, Жора засміявся, Костик не став одразу залізати й собі в човен, ще трохи потримався за борт, тим часом моторка опинилася вже коло горловини, за якою скаженіло море, враження було таке, ніби перед самими скелями з цього боку вода кудись зникла майже зовсім, утворилася глибока спадиста яма, по той бік якої круто нависала тисячотонна маса темнорозклекотаної стихії. Човна жбурнуло просто в ту яму, затягнуло, закрутило, Жора нічого не міг удіяти, навіть крикнути Костикові не встиг, а тільки скривився й скреготнув зубами, наступної миті моторку понесло між скелі, понесло боком, вона мовби й не доторкувалася до води, а летіла в повітрі, а замість неї у воді пірнув Костик, одна рука йому зірвалася з борту, він ще зачіпався за борт другою рукою, але вже, здається, трьома чи двома пальцями, якась сила давила на нього, заганяла глибше й глибше у воду. Анастасія заплющила очі, без слів замолилася в душі:

"Вирини, вирини, вирини!",— коли за мить глянула туди, де перед тим конвульсивно дряпалися за борт Костикові пальці, побачила, як у повітрі майнула рука, яка ухопилася за борт, тоді помогла їй друга рука, в потоках води, яка витікала хлопцеві з рота, носа, навіть з очей, Костик наліг на борт, човен загрозливо перехнябився, різонув по воді, важке мокре тіло перевалилося просто на Анастасію, і саме цієї миті моторка в смертельному віражі обкрутилася довкола страшної чорної скелі й опинилася в гудучому просторі моря.

— Го-го-го! — зраділо загукав Жора, хоч його пасажири, приголомшені й перелякані щойно пережитим, ще не вірили, що врятувалися, їм ще й досі здавалося, що човен має потонути, коли й не оіут, відразу по виході з бухти, то далі, вони ще не позбулися перестраху, для них однаково загрозливі були і скелі на виході з бухти, і перший темний вал води, який мало не розбив моторку, і кожна дика хвиля, що ошаліло мчала на човен з відвертим наміром потопити його, розтрощити, знищити. Анастасія, вся мокра від незграбного Костика, який навалився на неї і, тяжко відсапуючи, ще ніяк не міг прийти до тями, не робила спроб ні вивільнитися, ні відсахнутися, ні бодай трохи стріпнутися. Готова була на все, перенесла б будь-які незручності, неприємності, обіймала б навіть якусь слизьку морську потвору, не лякаючись її бридкого холоду, аби тільки пливти, пливти, пливти — і не втонути. Іншим разом — згода. Могла втонути, згоріти, задихнутися, розбитися в автомобілі, загинути в повітряній катастрофі. Будь-коли, але не сьогодні. Сьогодні вона повинна випливти з моря, добратися до того берега, на якому так необачно лишила вранці дивного чоловіка, власне, майже незнайомого, але...