Розгін - Загребельний Павло
Він знов тримався, мав триматися тепер довго-довго.
— Сідайте в машини,— сказав до всіх.— Просимо вас з Одаркою Харитоиівною...
У батьковому дворі за довгими столами вже сиділо півкол-госпу. Ще півколгоспу стояло на вулиці, коло воріт, повно людей у садку, у дворах Ковальських, Слісаренків, Живодьорів. Всі хотіли випити останню чарку за діда Андрія, сказати добре слово.
Довжелезний стіл у виноградній альтанці, стіл у хаті. Сяяння електрики. Батько завжди водив Карналя по садибі, хвалився: "Тридцять шість електролампочок". Навіть у курнику мав електролампочку. Як американський фермер. Світовий рівень. Сяяла електрика, густо зеленіло лапате виноградне листя, в хаті, де стіл накрито для рідних, Карналь із жахом побачив, що попід стелею, у вікнах, повсюди — тисячі мух. Ні вигнати, ні понищити, ні порятуватися від цих вісниць смерті, сірих, набридливих, нестерпних.
— Давайте вийдемо до людей,— сказав він і повів Одарку Харитонівну за той стіл, що в альтанці.
Старенька, схлипуючи, розповідала, як помер батько. Мучився ціле літо з ногою. Трохи й лежав, чого з ним не було ніколи в житті. "Як дід Корній,—подумав Карналь.— Той теж ніколи не хворів, прожив вісімдесят шість років, у сорок третьому, коли онук Жеиько приніс гранатний запал, дід вихопив у малого острашну іграшку — і відірвало руку Женькові, а дідові. Діда повезли до лікарні за дванадцять кілометрів, і єдине, що він сказав лікареві, коли той обробляв рану, було: "Ой, їстоньки хочеться". А в вісімдесят шість несподівано заболіла нога, почервоніла, стала пекти, дід лежав на печі, стогнав: "О, моя ніженька!" За три дні помер. Гангрена. А в батька, виявляється, теж з ногою".
Карналь мав би спитати мачуху щось про недугу батькову, але не спитав, ждав, поки вона сама скаже те, що треба. Тут зайвого не говорять.
А казати й не було чого. Полегшало, забув, пішов знов у колгосп. На постійну роботу. В комору. Там вештається цілий день, а вдома теж. Тоді здумав почистити погріб. Все він йому здавався неглибоким. Поліз — ніхто й не бачив. Та як став вергати звідти глину — цілий самоскид, мабуть. І стало йому погано. Запекло під серцем, вирвав з себе, їсти нічого не міг. Все згадував Петрика, ждав. За ніч трохи покращало, тоді повезли в Світлогірськ до лікарні. Там уже й поїв трохи, і ніч переспав. А вранці прийшов лікар. "Ну, як вам, дідусю?" А він чи й чув, чи й ні, бо каже: "Підведіть мене до вікна. Може, синок їде..."
Карналь не бачив ні нової Світлогірської лікарні, ні молодого лікаря, ні сестри, але уявляв, як було того ранку, бо знав свого батька. Батько підвівся з постелі, спираючись на плечі лікаря й сестри, підійшов помалу до вікна, ніхто не знав: чи йшов живий, чи вже й мертвий. Тільки степ у вікнах, в очах, у серці. Тільки — син...
Мачуха говорила й говорила...
— Та все казав: "Як умру, то в труну мені під голови покладіть чарку срібну, сином подаровану, та пляшечку коньяку, та медалі мої трудові..."
Юрій підійшов непомітно ззаду, знов заскімлив над вухом у Карналя:
— Простіть, Петре Андрійовичу.
— Не будь дурнем,— сказав йому Карналь незлобиво,— сядь і слухай.
Зітхали жінки, в темних великих хустках, вічні зустрічальни-ці й проводжальниці:
— Як обмивали ж Андрія, а він, як хлопець. Тіло гладеньке, біле та гарне ж таке, аби не сива голова, то як молодий...
— Бо добрий чоловік був...
— А добрі й не старіють...
Карналь пішов поміж столами, мовчки дякував людям, що прийшли віддати шану пам'яті його батька.
Жінки носили й носили страви. Іскрилося в чарках. Притишений гомін стояв над обійстям Андрія Карналя, густо перетканий сяйвом електрики. В словах ніби й не вчувалося смутку— саме величання покійного. Який трудівник. Який активіст. Який відданий Радянській владі. Який добрий чоловік.
— Вже прокидаючись, знав, де воно й що...
— Все знав.
— Нікого й не питав...
— Відкривалося йому воно само.
— Де народилося, де вмерло...
— Хто де переночував...
— Де скрутилося, де змололося...
— Хто й що і як...
— У кого лихо...
— А в кого щастя...
— А в кого клопіт...
— І вже тебе спитає...
— І що тобі болить...
— І що докучає...
— І поможе...
— Як батько рідний...
— Усім батько...
Десь за північ той злий вітер, що вчора кошлатив у небі сонце, упав на землю, застрибав, затанцював, закрутився несамовито, засліплено, дико, але людей не розлякав, вони сиділи й далі — гомін від них був такий щільний, що вітер, хоч як теле-сувався, не міг його пошматувати, лише стугонів, завивав од розпачливого безсилля.
Рано-вранці, за звичаєм, ще раз відвідали батькову могилу, випили останню чарку, Карналь попрощався з мачухою, з Зінь-кою, з секретарем райкому, з дядьком Дмитром, з братами, з Мишком-лісником, з Федором Левковичем, батьковим давнім товаришем і, коли можна так сказати, соратником по колгоспному руху, а тоді степові дороги вхопили в свої вузькі ложа машини: в один бік райкомівські, в другий київські. В одній Карналь з Людмилою, Юрієм і тьотею Галею і друга машина з Гальцевим і Олексієм Кириловичем.
А вітер гудів над усією Україною. Ніхто й не пам'ятав, здається, такого осіннього вітру ніколи. Скидав покрівлі. Рвав дроти. Валив'опори високовольтних мереж. Ламав дерева. Наганяв на береги воду в озерах і ріках. І летів, летів ошаліло не знати куди й чого, ніби гнаний усіма дияволами світу.
Машина здригнулася, мов напнутий парус. На мосту через Псьол її мало не здуло у воду, в Градизьку знову на них мало не налетів "Москвич", який цього разу вже виїздив з ресторану, але квапився, видно, так само, як і той, що завертав до ресторану вчора. Золотоноша промайнула зеленим завітреним видивом, золоті церкви Переяслава потопали у вітряній імлі, в Києві теж панував вітер такий, що з мосту Патона київські гори видавалися не зеленими, а ніби аж чорними.
— Завезеш мене на роботу,— сказав Карналь Юрієві.
— Може, не треба, батьку? — спитала Людмила.
— А що?
— Сьогодні, може, не треба?
— А коли?
Вийшов з машини, поринув у скажений' вітер, який розбивався на смерть об скляні площини тисячовіконного притулку людської думки. Високі скляні двері самі відчинилися перед академіком, за дверима стояла незвична тиша, але він легко вчув у ній те, що віднині мало стати єдино близьким, дорогим, рідним, незамінимим: всемогутнє струменіння людської думки. "О спектре вселюдський, розуму сило святая!.."
3
У всі човни не знати як набирається вода, навіть коли вони цільнометалеві. Вода, теплява, якась несправжня, нежива, мертво бовтається на дні, між носом і кормою, в ній плаває сміття: тріски, кісточки від персиків, обгортка від цукерки, кольорові ганчірочки, насіння від дині, риб'яча луска, навіть риб'яче око, мов мертва перлина. Бр-р!.. Анастасія зачіпалася поглядом за ці дрібниці, дратувалася більше й більше, насилу гамувала в собі дике бажання стрибнути за борт і попливти назад, до берега, туди, де залишили вони Карналя, загадково-мудрого чоловіка, що байдуже відвернувся від моря і пригноблено пішов кудись так само спокійно, як прийшов звідкись. Випадково натрапив на неї на березі, там і покинув. Щоправда, обіцяв прийти по обіді зустрічати їхню моторку. Але ж не прийде! Знала це напевне, тому й рвалося в неї в грудях безглузде бажання кинутись у воду і пливти до берега, наздогнати того дивного чоловіка. Ну, так? А тоді? Що тоді? І навіщо це все?
— Міг би прибрати в човні!—сердито кинула вона Жорі.— Гидко сидіти в такому бруді.
— А може, я забобонний! — засміявся той.— Прибереш у човні — ше втонеш. А я хочу жити сто років.
— Еге ж, може, він забобонний,— підпрігся й Костя Беге-мотик, якому подобалося дратувати Анастасію.
— Помовч! — урвала вона його.
— А я знаю, чого ти така, а я знаю! — зареготав вдоволено Костик.— І Князь знає, поглянь, який він набурмосений! Він ревнує і думає, як зарізати свого суперника! Зарізати або втопити. Точно, Князь?
— Я не вмію плавати,— відбувся жартом Князь.
— Тому ти й утік з кавказького узбережжя на кримське? Аби не сміявся з тебе грузинський народ?
— Бегомотику, відстань від Князя,— попросила Костика Вероніка Глобус,— він добрий, будь і ти таким.
Але Костик, мабуть, від ранкового купання був настроєний агресивно. Полишивши Князя, він несподівано перескочив на Карналя.
— А тому дядькові страшенно кортіло попливти з нами, правда ж Анастасіє?
— Не вигадуй!
— Уявляю, як він десь у кущах рве залишки свого волосся...
— Ти можеш помовчати?
— Втратити нагоду побути в човні з такою дівчиною, як наша Анастасія!..
— Костику! — здивувалася Вероніка.— Ну, що з тобою?
Але Костикові будь-що кортіло порозважатися. Немилосердно фальшуючи, він загундосив: "Пусть неуда-ачник плачет!", так щоб належно обіграти і слово "неудачник" і "плачет", адресуючи, ясна річ, обидва ті слова залишеному на березі Карналеві, а тут: Анастасії.
Анастасії так і кортіло кинути: "Неудачник? А ти знаєш, що він—академік? Тоді як ти — лише продукт нашого доброзичливого суспільства, яке щедро роздаровує вищу освіту, часто не дбаючи про власні інтереси, а тільки вдовольняючи пиху недоростків". Та вона не хотіла сьогодні бути жорстокою ні до кого. Доля може стати прихильною до тебе, то треба бути й самій доброю до всіх. Хай поспіває Костик Бегемотик. Не злякати б свого щастя, не зурочити...
Перевантажена моторка дрібно тремтіла, світ довкола розгойдувався більше й більше: море, небо, скелясті стіни берега, вершини гір, сховані серед кам'яного хаосу бухти. Розбійницька бухта, до якої вони пливли, виявилася окупованою галасливим племенем "дикунів", які проникли туди з суходолу, спустившись, видно, зі скель і закидавши всю вузеньку смужку берега своїми страхітливо напханими рюкзаками.
— Пливемо до Бухти-БарахтиІ—закричав з корми Жора-моторист, закладаючи крутий віраж побіля Розбійницької бухти. Спазматично згойднувся берег, конвульсії пробігли навіть по кам'яних скелях, а що ж казати про людське серце? "Ще далі,— майже розпачливо подумала Анастасія.— А навіщо? І куди? І чого?" Всі в човні видавалися такими чужими, ніби вперше їх побачила. Та ще отой Костик, що знов загундосив: "Пусть неудачник плачет!" Власне, цей Костик не вартий навіть образи. Хто він і що? Десь учився, сам не знав, що з нього буде, на всі запитання про свій майбутній фах відбувався напівжартом: "Мій брат — кінорежисер".— "А ти?" — "А мій брат — кінорежисер".
